7 уроків «законів 16 січня» 2014 року
7 уроків «законів 16 січня» 2014 року в НИГИЛИСТ.
Декілька років тому досі невідома кількість депутатів Верховної Ради проголосувала за низку змін до законів України, які істотно обмежували свободу слова і самовираження, свободу зібрань та право на справедливий суд. Надії на вето не виправдалися - тодішній президент Віктор Янукович документ підписав. Як вдало висловилися українські анархісти, безпрецедентний законопроект можна назвати «поліцейською державою в одному документі». Тому сьогодні прекрасний день, щоб поміркувати про те, чому нас навчило 16 січня 2014 року і до чого призвело.
Нагадаю, законодавча гілка влади навіть в президентсько-парламентській республіці якщо і порушує регламент в дрібницях, то все одно повинна підкорятися непорушному правилу - для прийняття рішення необхідна підтримка більшості депутатів. Але голосування проводилися за допомогою рук, тривали секунд п’ять, після чого співавтор законопроектів регіонал Володимир Олійник відразу ж оголошував, що «235 - за».
Цікаво, що це не перший подібний випадок. Раніше, 4 квітня 2013 року, у відповідь на блокування трибуни і зрив засідань парламенту з боку тодішньої опозиції невідома кількість депутатів президентської Партії регіонів і їхніх сателітів з КПУ провели «виїзне засідання» на Банковій, під час якого проголосували за низку законів, стверджуючи, буцімто голосуючих було 244. Демонстрація сили спрацювала - опозиція присмирнішала.
Після голосування 16 січня 2014 року фракції УДАР, «Батьківщина» і ВО «Свобода» не склали мандати і продовжували дружно ходити в будівлю під куполом. Проковтнути таке під час Майдану означало визнати, що Рада стала ілюзією парламенту - визнати і погодитися з цим.
Саме так слід подавати ті події Міністерству освіти в підручниках української історії у відповідь на твердження російської пропаганди про «збройний переворот».
Переворот з боку громадської і парламентської опозиції після розстрілу майданівців і втечі Віктора Януковича був максимум парламентський. Мирні ж протестувальники, палиці більшості вже немирних учасників акцій, а також порівняно невелика кількість вогнепальної зброї у окремих радикалів все одно не тягнуть на «озброєність», якщо все це порівнювати з кількістю пропрезидентських силовиків і їх найманців. Їх було в рази більше і вони переважали за кількістю вогнепальної зброї.
Свій же переворот Віктор Федорович почав ще 30 вересня 2010 року, коли ручний Конституційний суд під контролем Банкової скасував досягнення Помаранчевої революції - повернув президентсько-парламентську форму правління взамін парламентсько-президентській.
Бунт на Грушевського, перші загиблі з боку протестувальників, торги президента з трійкою опозиційних лідерів… Знаю, що один з депутатів «Батьківщини» пояснював тоді своїм на зустрічі фракції: «Ви ж не думаєте, що Янукович пішов з нами на перемовини тому, що ми такі розумні, сильні і гарні?»
Банкова злякалася саме вулиці і тому відступилася.
Нагадаю, що за кілька годин до початку подій на Грушевського зі сцени Майдану було проголошено створення Народної ради України та її місцевих осередків, які складалися тільки з опозиційних народних і місцевих депутатів (на місцях туди іноді ще й входили громадські активісти). У багатьох містах політично активна частина населення в це повірила і почула заклики НРУ про створення місцевих «народних самооборон» і «народних муніципальних міліцій». Під час подальшої ескалації конфлікту в Києві, на місцях це допомагало займати урядові будівлі і фактично контролювати міста (майже вся міліція була в Києві).
Однак депутати від опозиції забули про Народну раду після того, як пропрезидентські сили погодилися знову грати за правилами в парламенті. Забули потім і люди на місцях. Працівникам російських спецслужб слово «народний» тим часом настільки сподобалося, що вони його активно використовували під час «російської весни».
Трійка опозиційних лідерів просто проголосила зі сцени, що «ці закони для нас - не закони» і… закликала і далі мирно виходити на Майдан. Нагадаю, що масові віче проходили у вихідні дні, оскільки в будні більшість людей все одно йшла на роботу. Таким чином, в неділю, 19 січня, віче загрожувало бути досить масовим. Люди поступово розчаровувалися б стоянням з вірою в «нечинність» диктаторських законів, а МВС, СБУ, прокуратура і суди віру протилежну кожен день зміцнювали б репресивною практикою їх виконання. Та й ідея НРУ сприймалася б на місцях не так серйозно без бунту на Грушевського.
З іншого боку, частина «екстремістів» та «іноземних агентів», серед яких був і автор, 16-го числа взагалі запланували повести людей брати штурмом або Адміністрацію президента, або Кабмін, або Верховну Раду. Навіщо? Щоб у разі успіху людям було цікаво не піти на роботу в понеділок. Можливо, розстріл майданівців міг відбутися не 20 лютого, а на місяць раніше.
Багато норм «законів 16 січня» - це перекладені на українську мову норми Російської Федерації. Не вірите? Інтернет-пошук і гугл-перекладач вам допоможуть. Але чи стежимо ми тепер за українським парламентом? Чи знаємо, яке законодавство роками перетворювало сусіда-агресора в те, чим Росія є зараз? В основному - ні. Більшість українців і далі живуть від виборів до виборів, від революцій до революцій, перекладаючи всю відповідальність на нову владу. Таким чином ми дійсно ризикуємо, воюючи з Росією, в Росію ж і перетворитися. Україномовну, звісно.
І це не примарна загроза. Деякі ідеї «законів 16 січня» в тій чи іншій формі все ж були проголосовані вже новою владою в оновленій Верховній Раді. Наприклад, узаконена презумпція винуватості за порушення автомобілістами правил дорожнього руху, а також можливість заочного кримінального провадження. Але головне навіть не в цьому. Погіршення законодавства за останні два роки в основному не узяті з «диктаторських законів Януковича». Їх виправдовують війною і тероризмом. Або навіть не виправдовують, бо українці за парламентом просто не стежать.
І хоч наші пострадянські держави-сусіди продовжують сильно обганяти нас в поліцейщині, річниця прийняття «законів 16 січня» - чудовий час для того, щоб подумати, з якою швидкістю наздоганяємо їх ми, і навіщо нам це потрібно.
Пізніше я проглянув більше відеозаписів подій того дня у сесійній залі українського парламенту та прочитав стенограму пленарного засідання. І був сильно вражений усвідомленням того, що якщо не «235 - за», то 226 депутатів таки могли в цей день віддати необхідну кількість голосів для ухвалення «законів 16 січня».
Нагадаю, що лідери тодішньої опозиції прекрасно розуміли, наскільки небезпечний законодавчий пакет збиралися пропхнути Партія регіонів та КПУ. Тому опозиційні депутати намагалася зірвати голосування в будь-який можливий спосіб. В тому числі - відбирали особисті картки для голосування та псували обладнання для фіксації голосів. В певний момент головуючий засідання - регіонал Ігор Калєтнік - без обговорення, одноосібно прийняв рішення голосувати за усі наступні законопроекти за допомогою рук, а також самостійно обрав голову лічильної комісії - Володимира Олійника. Склад самої лічильної комісії, звісно, теж не узгоджувався з парламентом.
Навряд чи відповідала дійсності фраза «235 - за», яку Олійник тоді повторив після аж вісімнадцяти голосувань руками. Відеозаписи чітко показують, що насправді він нічого не рахував.
Проте кількість голосів, яку показувала електронна системі «Рада» до голосування руками, свідчить про те, що голосів на «закони 16 січня» таки могло вистачити.
Звісно, точного підтвердження цьому також немає. Невідомо, чи дійсно в сесійній залі на початку засідання був присутній, як оголошувалося, 261 депутат. Невідомо, чи кожен присутній депутат в той день особисто голосував своєю карткою. Невідомо, чи всі депутати від влади піднімали свої руки під час голосування. Невідомо, чи всі вони були присутні в залі в момент історичного голосування. Щоб спробувати відповісти на всі ці питання, потрібно провести серйозне дослідження усіх наявних відеозаписів.
Але я хочу сказати про інше. Уся ця невідомість, підкріплена порушеннями регламенту Верховної Ради, впевнила майданівців в їх вірі - буцімто в парламенті насправді більшість не проголосувала за «закони 16 січня». Впевнила і підштовхнула до радикальних дій, які призвели до їх скасування.
Та чи готові були б активні українці воювати проти диктаторських законів, якби ті були ухвалені більшістю влади у прозорий і публічний спосіб, як вимагають стандарти парламентської демократії? Чи будуть готові, якщо вже новій владі закортить мирно ухвалити диктаторські закони майбутнього? Чи розуміють, що до драконівських режимів можна прийти і демократичним шляхом?
Відповісти на ці питання раджу, перш за все, тим майданівцям, які вважають себе законослухняними.
Комментировать
В категории: Нынче, Позиция, тези: Верховна Рада, Диктатура, закони 16 січня, КПУ, Майдан, партія регіонів
Подписка: RSS, твиттер: @NihilistLi
Декілька років тому досі невідома кількість депутатів Верховної Ради проголосувала за низку змін до законів України, які істотно обмежували свободу слова і самовираження, свободу зібрань та право на справедливий суд. Надії на вето не виправдалися - тодішній президент Віктор Янукович документ підписав. Як вдало висловилися українські анархісти, безпрецедентний законопроект можна назвати «поліцейською державою в одному документі». Тому сьогодні прекрасний день, щоб поміркувати про те, чому нас навчило 16 січня 2014 року і до чого призвело.
- Парламентаризм був знівельований.
Нагадаю, законодавча гілка влади навіть в президентсько-парламентській республіці якщо і порушує регламент в дрібницях, то все одно повинна підкорятися непорушному правилу - для прийняття рішення необхідна підтримка більшості депутатів. Але голосування проводилися за допомогою рук, тривали секунд п’ять, після чого співавтор законопроектів регіонал Володимир Олійник відразу ж оголошував, що «235 - за».
Цікаво, що це не перший подібний випадок. Раніше, 4 квітня 2013 року, у відповідь на блокування трибуни і зрив засідань парламенту з боку тодішньої опозиції невідома кількість депутатів президентської Партії регіонів і їхніх сателітів з КПУ провели «виїзне засідання» на Банковій, під час якого проголосували за низку законів, стверджуючи, буцімто голосуючих було 244. Демонстрація сили спрацювала - опозиція присмирнішала.
Після голосування 16 січня 2014 року фракції УДАР, «Батьківщина» і ВО «Свобода» не склали мандати і продовжували дружно ходити в будівлю під куполом. Проковтнути таке під час Майдану означало визнати, що Рада стала ілюзією парламенту - визнати і погодитися з цим.
- Відбувся важливий етап президентського перевороту.
Саме так слід подавати ті події Міністерству освіти в підручниках української історії у відповідь на твердження російської пропаганди про «збройний переворот».
Переворот з боку громадської і парламентської опозиції після розстрілу майданівців і втечі Віктора Януковича був максимум парламентський. Мирні ж протестувальники, палиці більшості вже немирних учасників акцій, а також порівняно невелика кількість вогнепальної зброї у окремих радикалів все одно не тягнуть на «озброєність», якщо все це порівнювати з кількістю пропрезидентських силовиків і їх найманців. Їх було в рази більше і вони переважали за кількістю вогнепальної зброї.
Свій же переворот Віктор Федорович почав ще 30 вересня 2010 року, коли ручний Конституційний суд під контролем Банкової скасував досягнення Помаранчевої революції - повернув президентсько-парламентську форму правління взамін парламентсько-президентській.
- Це призвело до ескалації конфлікту, перемовин і скасування «законів 16 січня».
Бунт на Грушевського, перші загиблі з боку протестувальників, торги президента з трійкою опозиційних лідерів… Знаю, що один з депутатів «Батьківщини» пояснював тоді своїм на зустрічі фракції: «Ви ж не думаєте, що Янукович пішов з нами на перемовини тому, що ми такі розумні, сильні і гарні?»
Банкова злякалася саме вулиці і тому відступилася.
- В Україні тимчасово існувала паралельна влада.
Нагадаю, що за кілька годин до початку подій на Грушевського зі сцени Майдану було проголошено створення Народної ради України та її місцевих осередків, які складалися тільки з опозиційних народних і місцевих депутатів (на місцях туди іноді ще й входили громадські активісти). У багатьох містах політично активна частина населення в це повірила і почула заклики НРУ про створення місцевих «народних самооборон» і «народних муніципальних міліцій». Під час подальшої ескалації конфлікту в Києві, на місцях це допомагало займати урядові будівлі і фактично контролювати міста (майже вся міліція була в Києві).
Однак депутати від опозиції забули про Народну раду після того, як пропрезидентські сили погодилися знову грати за правилами в парламенті. Забули потім і люди на місцях. Працівникам російських спецслужб слово «народний» тим часом настільки сподобалося, що вони його активно використовували під час «російської весни».
- Все могло бути і гірше.
Трійка опозиційних лідерів просто проголосила зі сцени, що «ці закони для нас - не закони» і… закликала і далі мирно виходити на Майдан. Нагадаю, що масові віче проходили у вихідні дні, оскільки в будні більшість людей все одно йшла на роботу. Таким чином, в неділю, 19 січня, віче загрожувало бути досить масовим. Люди поступово розчаровувалися б стоянням з вірою в «нечинність» диктаторських законів, а МВС, СБУ, прокуратура і суди віру протилежну кожен день зміцнювали б репресивною практикою їх виконання. Та й ідея НРУ сприймалася б на місцях не так серйозно без бунту на Грушевського.
З іншого боку, частина «екстремістів» та «іноземних агентів», серед яких був і автор, 16-го числа взагалі запланували повести людей брати штурмом або Адміністрацію президента, або Кабмін, або Верховну Раду. Навіщо? Щоб у разі успіху людям було цікаво не піти на роботу в понеділок. Можливо, розстріл майданівців міг відбутися не 20 лютого, а на місяць раніше.
- Повторення - не мати навчання.
Багато норм «законів 16 січня» - це перекладені на українську мову норми Російської Федерації. Не вірите? Інтернет-пошук і гугл-перекладач вам допоможуть. Але чи стежимо ми тепер за українським парламентом? Чи знаємо, яке законодавство роками перетворювало сусіда-агресора в те, чим Росія є зараз? В основному - ні. Більшість українців і далі живуть від виборів до виборів, від революцій до революцій, перекладаючи всю відповідальність на нову владу. Таким чином ми дійсно ризикуємо, воюючи з Росією, в Росію ж і перетворитися. Україномовну, звісно.
І це не примарна загроза. Деякі ідеї «законів 16 січня» в тій чи іншій формі все ж були проголосовані вже новою владою в оновленій Верховній Раді. Наприклад, узаконена презумпція винуватості за порушення автомобілістами правил дорожнього руху, а також можливість заочного кримінального провадження. Але головне навіть не в цьому. Погіршення законодавства за останні два роки в основному не узяті з «диктаторських законів Януковича». Їх виправдовують війною і тероризмом. Або навіть не виправдовують, бо українці за парламентом просто не стежать.
І хоч наші пострадянські держави-сусіди продовжують сильно обганяти нас в поліцейщині, річниця прийняття «законів 16 січня» - чудовий час для того, щоб подумати, з якою швидкістю наздоганяємо їх ми, і навіщо нам це потрібно.
- P.S. Рік тому я написав цей текст для російськомовного видання POLITEKA.
Пізніше я проглянув більше відеозаписів подій того дня у сесійній залі українського парламенту та прочитав стенограму пленарного засідання. І був сильно вражений усвідомленням того, що якщо не «235 - за», то 226 депутатів таки могли в цей день віддати необхідну кількість голосів для ухвалення «законів 16 січня».
Нагадаю, що лідери тодішньої опозиції прекрасно розуміли, наскільки небезпечний законодавчий пакет збиралися пропхнути Партія регіонів та КПУ. Тому опозиційні депутати намагалася зірвати голосування в будь-який можливий спосіб. В тому числі - відбирали особисті картки для голосування та псували обладнання для фіксації голосів. В певний момент головуючий засідання - регіонал Ігор Калєтнік - без обговорення, одноосібно прийняв рішення голосувати за усі наступні законопроекти за допомогою рук, а також самостійно обрав голову лічильної комісії - Володимира Олійника. Склад самої лічильної комісії, звісно, теж не узгоджувався з парламентом.
Навряд чи відповідала дійсності фраза «235 - за», яку Олійник тоді повторив після аж вісімнадцяти голосувань руками. Відеозаписи чітко показують, що насправді він нічого не рахував.
Проте кількість голосів, яку показувала електронна системі «Рада» до голосування руками, свідчить про те, що голосів на «закони 16 січня» таки могло вистачити.
Звісно, точного підтвердження цьому також немає. Невідомо, чи дійсно в сесійній залі на початку засідання був присутній, як оголошувалося, 261 депутат. Невідомо, чи кожен присутній депутат в той день особисто голосував своєю карткою. Невідомо, чи всі депутати від влади піднімали свої руки під час голосування. Невідомо, чи всі вони були присутні в залі в момент історичного голосування. Щоб спробувати відповісти на всі ці питання, потрібно провести серйозне дослідження усіх наявних відеозаписів.
Але я хочу сказати про інше. Уся ця невідомість, підкріплена порушеннями регламенту Верховної Ради, впевнила майданівців в їх вірі - буцімто в парламенті насправді більшість не проголосувала за «закони 16 січня». Впевнила і підштовхнула до радикальних дій, які призвели до їх скасування.
Та чи готові були б активні українці воювати проти диктаторських законів, якби ті були ухвалені більшістю влади у прозорий і публічний спосіб, як вимагають стандарти парламентської демократії? Чи будуть готові, якщо вже новій владі закортить мирно ухвалити диктаторські закони майбутнього? Чи розуміють, що до драконівських режимів можна прийти і демократичним шляхом?
Відповісти на ці питання раджу, перш за все, тим майданівцям, які вважають себе законослухняними.
Комментировать
В категории: Нынче, Позиция, тези: Верховна Рада, Диктатура, закони 16 січня, КПУ, Майдан, партія регіонів
Подписка: RSS, твиттер: @NihilistLi