Як журналісти вчинили #зраду: “миротворчі” пошуки ворогів народу
Як журналісти вчинили #зраду: “миротворчі” пошуки ворогів народу в НИГИЛИСТ.
Джерело - OpenDemocracy
На початку травня народний депутат та радник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко анонсував публікацію чотирьох (а згодом - семи) тисяч електронних адрес та телефонних номерів працівників медіа. Журналістів проголосили винними у “співпраці із терористами” - які ж злодіяння вони чинили? Відповідь: отримували акредитацію у влади невизнаних республік на Донбасі.
Українські правозахисники вже давно висловлювали занепокоєння “Миротворцем” - сайтом, що виклав ці списки. Із самого початку, коли його в кінці 2014 року заснували колишні чиновники та співробітники СБУ, цей сайт публікує особисті дані людей, названих “ворогами України”: підозрюваних в участі у бойових діях на боці сепаратистів і в акціях “Антимайдану”, а також чиновників невизнаних “народних республік”. І справді, українська патріотична громадськість має підстави вірити, ніби опублікована на “Миротворці” інформація допомагає СБУ; тим часом владні структури дивляться на цей сайт крізь пальці.
Одначе ця публікація спричинила скандал усенаціонального масштабу, причому палкі дискусії точилися довкола двох основних питань: чи варто викладати у вільний доступ чутливі особисті дані та чи є акредитація, отримана задля журналістської роботи на окупованих територіях, актом колаборації з сепаратистами?
Та більшої уваги заслуговує ще один аспект проблеми: багато українців не довіряють “четвертій гілці влади”, і звинувачення на адресу акредитованих журналістів лише підтверджують це. Брак довіри - черговий сумний наслідок пропаганди, до якої вдаються в рамках гібридної війни на Сході України.
Зрада через акредитацію
Не встиг розгорітися скандал, як швидкі на розправу лідери громадської думки та інтернет-коментатори услід за Геращенком та авторами сайту навісили ярлик “зрадники” на всіх, хто був у тому списку.
Скажімо, коли Настя Станко, журналістка “Громадського телебачення”, порушила цю проблему на своїй фейсбук-сторінці, Юрій Бутусов, головний редактор сайту Цензор.нет, відповів, що “вони [журналісти] перебували поза межами правового поля України, тому будь-яка інформація, яка розкриває їхні дані, мене не бентежить”. Однак працівники вебсайту (зокрема керівник організації, колишній співробітник СБУ), вочевидь, зважили на небезпеку судових позовів та відмежовуються від такої риторики: мовляв, “ці люди свідомо та з власної волі надали свої дані терористам”.
Тим не менш, і переважна більшість розлючених патріотів, і самі представники “Миротворця” наполягають, що інформація про співпрацю з ворогом надзвичайно важлива для суспільства. Відповідно до їхньої логіки, жодному стурбованому українцю не можна відмовити у праві на доступ до такої інформації. Але навіть якщо прийняти цей аргумент на віру, то наскільки важливим для суспільства є не просто ім’я ймовірного колаборанта, а й його особистий телефонний номер? Хіба що задля додаткової загрози особистій безпеці.
Загроза особистій безпеці і справді є дуже важливим питанням у цій ситуації. Посол США в Україні Джеффрі Паєтт під час промови на недавньому Медіафорумі у Львові нагадав слухачам і слухачкам про Саймона Островського та Клариссу Уорд - іноземних кореспондентів, які потрапили в полон, виконуючи редакційні завдання на Донбасі. ОБСЄ та “Репортери без кордонів” також засудили публікацію списків та висловили стурбованість журналістською безпекою.
Ірина Чулівська, експертка Інституту масової інформації, підтверджує, що скандал із публікацією списків викликає найбільше занепокоєння саме в контексті безпеки журналістів. Акредитацію ДНР отримували журналісти, оператори, перекладачі, фіксери та фотографи не лише з України та Росії, а й із інших країн.
Оскільки Україна тепер не надто цікава міжнародним медіа, журналісти та журналістки здебільшого приїжджають сюди з власної ініціативи та на власний страх і ризик. Після того, як їх звинуватили в “підтримці терористів народних республік” Донецька та Луганська (при цьому український парламент досі не визнав ні ДНР, ані ЛНР терористичними організаціями), та після десятків листів із прокльонами і погрозами від “патріотів” вони, швидше за все, двічі подумають, перш ніж приїздити сюди знову. А Україна просто зникне з міжнародних ефірів.
Для українських журналістів ситуація також погіршиться, стверджує Чулівська: “Тепер цим журналістам може бути небезпечно працювати на контрольованій українською армією території, якщо ці списки потраплять до рук військовим. Адже для людини, яка не надто розбирається в особливостях журналістської роботи, це прямий заклик до дії: ось список тих, хто співпрацює з ДНР, їм треба бити морди.” Не кажучи вже про ті анонімні погрози, які журналісти і журналістки почали отримувати на решті території України.
Паєтт звернувся до Арсена Авакова, сподіваючись на те, що начальник Геращенка в МВС засудить витік інформації. Та навряд чи слід на це сподіватися. Раніше, коментуючи ситуацію довкола “Миротворця”, Аваков вигадав новий термін на позначення акредитованих журналістів та тих, хто їх підтримав: “ліберал-сепари” - і цей термін до болю нагадує “национал-предателей” Путіна.
Ті, хто підтримав “Миротворець”, переймаються передусім не безпекою репортерів у гарячих точках, а їхньою моральністю. Віталій Портніков, відомий український тележурналіст, стверджує, ніби “неможливо навіть уявити собі ситуацію, у якій ізраїльський журналіст акредитується при «міністерстві інформації» адміністрації ХАМАС в секторі Газа”, а отже, кожен український журналіст, що робить так само в ДНР - лицемір. В ефірі Радіо “Свобода” Портніков заявив, що такі акредитації - не засіб особистої безпеки, а зрада.
Бутусова, Портнікова та інших “патріотичних журналістів” цілком задовільнило б, якби журналісти взагалі не вирушали на спірні території: офіційних повідомлень зі штабів та розповідей тих, хто тікає від війни, для них достатньо.
Чи потрібна неупереджена журналістика хоч комусь?
Таке палке обговорення журналістської етики та пропаганди розгорнулося в Україні не вперше. Станко, яка однією з перших заговорила про “список Миротворця”, отримала свою дозу всенародного обурення ще в кінці 2015 року.
Розповівши про журналістські штампи та мову ненависті на майстер-класі для студенток та студентів Українського католицького університету у Львові, Станко зіткнулася з нерозумінням стурбованих патріотів на чолі з Оксаною Забужко. Письменниця звинуватила журналістку в тому, що вона применшує конфлікт, і назвала її “спільницею терористів” за розповідь про редакційний стандарт, який рекомендує термін “бійці” замість “терористів”.
Навряд чи Станко можна по-справжньому звинуватити у “допомозі російській пропаганді”: у липні 2014 року вона потрапила в полон до бойовиків ДНР, а після звільнення відмовилася давати інтерв’ю російським медіа. Максим Буткевич, правозахисник та координатор ініціативи “Без кордонів!”, так прокоментував конфлікт між нею і Забужко: “Настин досвід, як і досвід кожного, хто провів багато часу на Сході, як на окупованих, так і на звільнених територіях, не може не викликати у неї внутрішнього спротиву, коли хтось починає демонізувати «донецьких» - а сьогодні в інших регіонах України це трапляється часто”.
Опублікувавши списки, “Миротворець” поляризував суспільну думку. Багато з людей, які ідентифікуються як “проєвропейські” та “прозахідні”, висловились у процесі конфлікту за обмеження свободи слова та заміну журналістики на пропаганду. Сама ж Станко, коментуючи інцидент, зауважила, що “ми, ніби маючи світлу мету влаштувати пекло російським пропагандистам, робимо якісь неадекватні речі під соусом «патріотизму»”.
Однією з таких “неадекватних речей” став штурм Міністерства інформаційної політики силами Правого сектору та С14, після того як заступниця міністра ініціювала судовий позов проти “Миротворця”. Вовк прикинувся овечкою: творці сайту запевняли, ніби їх переслідує влада, і оголосили про його закриття. Однак це виявилося лише грою на публіку: всього через тиждень Геращенко повідомив про перезапуск сайту.
Згодом “Миротворець” продовжив публікувати списки, використовуючи дедалі сміливішу риторику: про журналістів тепер писали як про “місцеву проросійську терористичну голоту”. Сайт виклав доповнення до оригінального списку, а також список журналістів, акредитованих російським Міністерством закордонних справ. Певно, остання публікація виявилася не такою важливою для суспільства, бо її зняли через кілька днів - проте вона встигла долучитися до поляризації думок довкола скандалу.
Шальки тяжіють праворуч
Та все ж, окрім ексцесу в Міністерстві інформації, українські крайні праві не особливо цікавилися перипетіями справи “Миротворця” - вони, схоже, значно більш заклопотані ЛГБТ+ прайдом у Києві і прагнуть повторити торішній напад.
Натомість головною рушійною силою як цього полювання на відьом в особах “акредитованих зрадників”, так і раніших протестів на захист мови ненависті про ворожих бійців і жителів окупованих територій стали ті самі люди: українська “патріотична більшість”.
Майдан став протестом проти влади, яку багато хто сприймав як пряму спадкоємицю комуністичного ладу. Комуністи в таких умовах мали небагато шансів влитись у лави Майдану; анархістів та інших некомуністичних крайніх лівих активістів витіснили разом із ними.
Отже, за фактичної відсутності радикальних лівих майданівський та постмайданівський активізм варіюється у діапазоні від ліберальних лівих до радикальних правих. Обидві ці групи вже зайняли свої ніші (і ультраправі розвинулися значно сильніше, вдаючись до популізму для залучення широких мас), проте не вони є визначальними фігурами постмайданівського активізму.
Громадськість Майдану, розташовану поміж цих крайнощів, можна поділити на дві умовні категорії. Перші, “професійні патріоти” - це інтелігенція, яка працює у різних культурних установах, а також патріотична частина мистецького світу. Другі, що переважають за чисельністю, - це люди, далекі від політичного активізму перед Майданом та російським вторгненням (для них Помаранчева революція була всього лиш віддаленим спогадом). Саме ці новоспечені активісти забезпечили “масу” масовому протесту.
Окреслити типового “неофіта” напрочуд складно, адже ці люди походять із геть різних соціальних верств. Але здебільшого це містяни, офісні працівники або власники малого бізнесу. Ці люди заново відкрили для себе та переформатували для інших політичний та громадянський активізм. Саме завдяки їхнім зусиллям з’явилися потужні волонтерські рухи, які взяли на себе спорядження військових частин, оминаючи часто громіздку та бюрократизовану логістику державного зразка.
Більшість новоспечених майданівців - прихильники ідеї европейської інтеграції та европейських цінностей. Ті з них, хто не ідентифікують себе як ліберальних лівих, схиляються до помірних та центристських поглядів. Але оскільки українська громадськість так різко поляризована між лібералізмом та правим популізмом, голос цих людей часто звучить на підтримку правих. Не маючи змоги висловити власну, помірковану думку та наполягти на ній, вони позичають риторику в більш домінантних правих популістів. От і виходить, що цей “центризм” має відчутно правий ухил, з наголосом на патріотизмі, національній ідеї, національних ідентичностях, традиційних цінностях та інших абстрактних поняттях, які назагал асоціюють із правим порядком денним.
Чорно-білий наратив гібридної війни
Новачки активізму передусім починають шукати інформацію. Вони хочуть навчитися озвучувати свою позицію, визначати важливі питання та критично аналізувати дані. Наплив нових активістів під час та після Євромайдану потребував якісних засобів масової інформації. Але цим засобам ще треба з’явитися.
По-перше, весь цей час українські медіа були зайняті обслуговуванням інтересів своїх власників-олігархів. Багато явищ потребували осмисленого підходу, але залишилися недослідженими - тож людям доводиться шукати відповіді на найболючіші запитання самотужки. І знаходять зазвичай найбільш привабливу, а не найбільш правдиву відповідь.
Наприклад, найпоширеніша відповідь на запитання “чому ми втратили Донбас?” ґрунтується на абстрактному та невиразному твердженні про “особливу ідентичність” Донбасу, яка стала визначальним чинником початку війни. Цей підхід не просто виключає інші важливі фактори, він сприяє розвитку цієї ідентичності у ході війни - і разом із тим ще більшій поляризації суспільства.
По-друге, роль пропаганди як фактора гібридної війни часто перебільшують, а іншими чинниками - не лише політичними, а й економічними та військовими - нехтують. Виходить, що пропаганда - інструмент залякування та деморалізації, і вона справді починає лякати і деморалізувати значно більше, ніж снаряди та кулі. Дмитрія Кисельова, “балакучу голову” російського режиму, в Україні ненавидять чи не більше, ніж самого Путіна. Наратив, створений гібридною війною, заганяє людей у пастку: для них “свої” журналісти, що створюють пропаганду, є цінним надбанням - а ті, хто відмовляється це робити, є зрадниками, бо розтринькують власні уміння.
В таких умовах українські медіа часто віддають перевагу ясності перед надійністю. Інтерпретацію кожної події доцільно вписати у межі певного світогляду, який, у свою чергу, окреслює та створює аудиторію для ЗМІ. Медіапродукт, отже, часто впадає у крайнощі - ті, які жартома називають #зрадою та #перемогою. Такий одновекторний, позбавлений півтонів медіапродукт виключно критикує або вихваляє.
Модель #зради та #перемоги буяє в українських соціальних мережах - майданчику, де політики та лідери громадської думки вивчають суспільні настрої та впливають на них. Кожна більш-менш значуща подія вплітається у чорно-білий наратив, тимчасово затьмарюючи всі інші теми для обговорень. Піднесення та обурення йдуть одне за одним на своєрідній емоційній гойдалці: скандал довкола “Миротворця” - #зрада, тріумф Джамали на Євробаченні - однозначна і незаперечна #перемога, cкандал із панамськими документами - знову #зрада (із бурхливими дискусіями про те, хто саме її вчинив: президент чи журналісти, які перекрутили факти).
Аргумент, побудований на емоціях, завжди ефективніший та привабливіший для аудиторії - і це не залежить від того, на чию користь його використано. Широко цитована робота про внутрішню кухню російської пропагандистської машини “Нічого правдивого й усе можливе” Пітера Померанцева, має ті самі хиби: розпливчатість деталей, стереотипність та надмірну мелодраматичність.
У боротьбі з російською пропагандою та відвертими підробками складно знайти відповідь, яка одночасно була б ефективним антипропагандистським засобом і дотримувалася б критичного погляду на деталі. Часто ці речі просто взаємовиключні.
Професійні журналісти не заслуговують довіри
Ірина Чулівська звертає увагу на те, що українським журналістам весь час доводиться викривати брехню російської пропаганди, а це підриває довіру до медіа загалом:
“Російська пропаганда спрямована в тому числі на те, щоб показати, що «правди не існує» і нікому не можна вірити. І вона цю свою місію чудово виконує”.
Навіть сам стан українського суспільства після листопада 2013 року - досвід революції, анексії та війни - сприяє очевидній недовірі до журналістів. Отар Довженко, медіаексперт та лектор у Школі журналістики Українського католицького університету, порівнює цей стан із неврозом.
“Для невротиків страхи та недовіра - це цілком нормальне явище. В такому стані сама ідея, що медіа можуть обманювати, може породити впевненість, що тебе обманюють абсолютно всі. Елементарну пропаганду медіаграмотності - перевіряйте факти, цікавтеся власниками ЗМІ, не беріть усе на віру - людина починає сприймати як попередження: не вір нікому”
Однак не лише зовнішні фактори підривають довіру до медіа. Серед ширших проблем української журналістики, як-от, скажімо, недофінансування чи недбалий факт-чекінг, Довженко згадує також конфлікти всередині медіасередовища, чудовим прикладом яких є скандал довкола списку “Миротворця”. “Нам, медійникам, ці взаємні звинувачення видаються формою саморегуляції. Та вони принаймні не мають виглядати як демонстрація неспроможності журналістів намацати якусь систему ціннісних координат”. Публіка ще менше довіряє журналістам, коли бачить, як вони долучаються до обговорення за довільним принципом, без огляду на політичні погляди чи попередні заяви.
Люди, які не довіряють професійним ЗМІ, звертаються до інших джерел інформації, більш “автентичних” на перший погляд. Такими джерелами стають переважно сторінки українських бійців, волонтерів, місцевих мешканців у соцмережах. Навіть ті медіа, які не можуть собі дозволити відправити репортерів у зону бойових дій (чи не хочуть іти на ризик), використовують такі ненадійні джерела. Але ці джерела не тільки не дотримуються журналістських стандартів і не перевіряють факти, а й часто публікують емоційно забарвлені, однобокі історії, підміняючи факти судженнями.
У здоровому медіакліматі альтернативні джерела інформації додають різноманіття. Однак у нинішній ситуації ці альтернативні джерела ще більше поляризують аудиторію та підсилюють чорно-білий наратив.
Влада: балансування на краю порочного кола
Тиск російської пропаганди та внутрішні проблеми українських медіа не тільки руйнують межі дотримання журналістських стандартів та змушують звертатися до ненадійних джерел, а й розмивають межі таких понять, як “свобода слова”, “право на інформацію” та “чутливі дані”. Владі та олігархам дуже просто використовувати невротичний стан непевності, недовіри та неоднозначності, щоб за суспільної згоди (чи навіть схвалення!) обмежувати свободу преси.
Скажімо, у той самий день, коли “Миротворець” опублікував списки акредитованих журналістів, у Верховній Раді зареєстрували законопроект, спрямований на захист інтелектуальної власності. Цей закон дозволятиме провайдерам без рішення суду закривати сайти за скаргою на наявність піратського контенту. Є підстави непокоїтися, що такі регуляції радше посилять владний контроль над медіа, адже ЗМІ будуть відповідати за весь контент на власних веб-сторінках, зокрема і за вміст блогів та коментарів.
Максим Саваневський, співзасновник Українського кризового медіацентру, впевнений, що влада використовує будь-які зачіпки, щоб посилити контроль над інтернетом: “Є маса шляхів для держави, яка хоче продемонструвати своє бажання боротися з піратством, але українська влада як правило обирає один - можливість закривати сайти без рішення суду”.
Справжня війна з піратством може дорого коштувати. Саваневський згадує 2012 рік, коли уряд Януковича намагався заблокувати ex.ua, найбільший український файлообмінник, та конфіскував його сервери. Під тиском громадськості та хакерських атак уряд відступив, а робота сайту відновилася. Вступаючи у конфронтацію такого ж типу сьогодні, влада запросто може вчинити #зраду і втрапити у чорторий порочного зрадопереможного кола.
Розмиваючи межі
А ще #зрадою та #перемогою часто жонглюють у абстрактних, символічних контекстах - пов’язаних, скажімо, із пам’яттю та історією.
Найпомітнішим наслідком так званих “декомунізаційних законів”, які недавно вступили в дію, стали перейменування міст, містечок та вулиць - джерело невпинного захоплення громадськості. Однак непокоїть “заборона пропаганди комуністичної та націонал-соціалістичної символіки”, порушення якої може стати підставою для ув’язнення.
Запит громадськості на декомунізацію (чи радше дерадянізацію) існує з 1990-х років, тому цей процес неминучий і природний, запевняє Юлія Юрчук, дослідниця колективної пам’яті у шведському університеті Сьодерторн. Однак законодавство сильно перебільшує важливість цього питання: новоприйняті закони називають брак декомунізації в минулому чи не єдиною причиною анексії Криму та війни на Донбасі. Кожен, хто критикує “декомунізацію”, таким чином стає ворогом: за Росію, за радянське минуле, за комунізм, за анексію та за війну.
Юрчук також зауважує повну відсутність компромісної позиції: такий підхід до декомунізації відсікає можливість будь-якої дискусії. Чутно тільки два типи громадської думки: тих, хто стовідсотково за цей процес у тій формі, як він відбувається зараз, і тих, хто цілковито проти будь-якої дерадянізації. Ба більше, ці закони можуть нести і реальну загрозу. “Коли існують закони, які фактично можуть привести до ув’язнення, і коли існує така далека від ідеалу судова система, як в Україні, я б не була надто оптимістичною щодо законів просто через те, що поки що нікого через них не судять”, - підсумовує дослідниця.
Наслідки
Ці загрози, однак, можуть матеріалізуватися швидше, ніж ми сподіваємось. Знову ж таки, не йдеться про якесь реальне обговорення радянського та антирадянського - це лише ярлики у чорно-білому наративі гібридної війни за участі Росії та “всього російського”.
У рамках скандалу довкола списку “Миротворця” одна з багатьох атак інтернет-тролів проти Насті Станко засуджувала її за “підтримку” Руслана Коцаби - українського блогера та журналіста, якого нещодавно ув’язнили на три з половиною роки за перешкоджання мобілізації до української армії.
Злочином Коцаби стало відео, у якому він закликав ігнорувати мобілізацію. Судовий процес був неоднозначним, і Станко висловила незгоду з його “радянською природою”, цитуючи доволі помірковану статтю письменника Тараса Прохаська. Прохасько стверджував, що Коцаба помилився, “як може помилитися кожен, хто подає свої суб’єктивні враження не як власні враження, а реальну картину світу”, однак карати його за це не слід. Коцабу, активного учасника Революції на граніті, складно запідозрити у прорадянських настроях, однак обговорення проходило надзвичайно агресивно. І зовсім не дивує те, що патріотично налаштовані громадяни не сумнівались у проросійськості та комуністичності Коцаби.
Отже, дискусії довкола кожного чутливого питання поляризуються до крайнощів, поміркованих думок просто не чутно. Більшість із тих, хто залишилися політично активними після Майдану, потрапили у пастку цієї одновимірної парадигми гібридної війни.
В таких умовах маси “поміркованих” людей часто є безпорадними проти популістської риторики радикальних правих. Саме “помірковані” мовчки спостерігали за клерикалами та неонацистами, які згуртувалися, щоб як фігурально, так і буквально закидати камінням Фестиваль Рівності у Львові; саме ці люди хихочуть із мови ненависті та заплющують очі на стереотипізацію людей із Донбасу; це помірковані люди охоче засудять інакомислячих, не зважаючи на те, наскільки упередженим був суд.
Владі зручно відволікати публіку, підігруючи циклу #зради та #перемоги. І складно зрозуміти, що грає більшу роль: чи бажання влади отримати більше можливостей для тиску на опозицію, вигадуючи цапів-відбувайлів, чи прагнення діяти згідно з очікуваннями натовпу.
Так, скажімо, Петро Порошенко прокоментував скандал майже через місяць після того, як він розгорівся. Засуджуючи публікацію списків, президент водночас наголосив, що влада ніяк не контролює цей ресурс, і звернувся до журналістів та журналісток із закликом не писати критичних матеріалів з цього приводу, адже їм нібито “в Україні нічого не загрожує”.
Останнім прикметним прикладом таких стосунків влади та суспільства стала кримінальна справа проти львівської анархістської групи “Чорний світанок”, яку місцева СБУ звинуватила у “спробах насильницького повалення державного ладу” за поширення листівок із закликами приєднатись до першотравневого маршу у Львові. Поєднавши матеріали, конфісковані у “Чорного світанку”, із матеріалами іншої групи, Львівського антифашистського спротиву, СБУ заявила, ніби “запобігла комуністичній провокації на першотравневому марші”. Ганна Гриценко, соціологиня і анархістка, яка бере участь в акціях на підтримку звинувачених, упевнена, що це просто імітація бурхливої діяльності від СБУ.
“Протести у цій справі відбулися та були висвітлені у ЗМІ, а про гаряче суспільне схвалення дій СБУ мені нічого не відомо, тому можу припустити, що суспільство має якісь цікавіші за полювання на відьом заняття у цьому випадку - і ми всі знаємо, які саме”.
Упродовж останніх двох років, стверджує Ганна, вона спостерігає поширення патріотичних настроїв зі зростанням соціальної дистанції від росіян; також люди демонструють підвищений рівень тривожності.
“Це часом дратує і навіть може позначитися на рівні свободи слова. Скандал довкола «Миротворця» це показує - страх втратити дієвий інструмент у війні став основою для маніпуляцій”, -
каже Гриценко. Втім, вона розглядає такий розвиток подій як цілком закономірний наслідок російської військової агресії на сході України, додаючи, що “найефективніше ця проблема вирішується зараз у Авдіївці”.
Зі зростанням напруги на лінії фронту ще більш очевидним стало те, що війна на Донбасі далека від завершення. Порівняно з початком 2013 року значно більше людей зайняті політичним активізмом, але традиційні медіа залишаються у домайданному стані. Їм бракує фінансування, вони залежні від олігархів та неспроможні виробити стабільну систему цінностей.
Війна та викликаний нею стрес - не єдині проблеми, з якими українському суспільству доведеться давати раду, щоб послабити внутрішню поляризацію. Українським медіа також доведеться змінитися.
Комментировать
В категории: Главное, Нынче, тези: влада, Геращенко, журналісти, Миротворец, Пресса, цензура
Подписка: RSS, твиттер: @NihilistLi
Джерело - OpenDemocracy
На початку травня народний депутат та радник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко анонсував публікацію чотирьох (а згодом - семи) тисяч електронних адрес та телефонних номерів працівників медіа. Журналістів проголосили винними у “співпраці із терористами” - які ж злодіяння вони чинили? Відповідь: отримували акредитацію у влади невизнаних республік на Донбасі.
Українські правозахисники вже давно висловлювали занепокоєння “Миротворцем” - сайтом, що виклав ці списки. Із самого початку, коли його в кінці 2014 року заснували колишні чиновники та співробітники СБУ, цей сайт публікує особисті дані людей, названих “ворогами України”: підозрюваних в участі у бойових діях на боці сепаратистів і в акціях “Антимайдану”, а також чиновників невизнаних “народних республік”. І справді, українська патріотична громадськість має підстави вірити, ніби опублікована на “Миротворці” інформація допомагає СБУ; тим часом владні структури дивляться на цей сайт крізь пальці.
Одначе ця публікація спричинила скандал усенаціонального масштабу, причому палкі дискусії точилися довкола двох основних питань: чи варто викладати у вільний доступ чутливі особисті дані та чи є акредитація, отримана задля журналістської роботи на окупованих територіях, актом колаборації з сепаратистами?
Та більшої уваги заслуговує ще один аспект проблеми: багато українців не довіряють “четвертій гілці влади”, і звинувачення на адресу акредитованих журналістів лише підтверджують це. Брак довіри - черговий сумний наслідок пропаганди, до якої вдаються в рамках гібридної війни на Сході України.
Зрада через акредитацію
Не встиг розгорітися скандал, як швидкі на розправу лідери громадської думки та інтернет-коментатори услід за Геращенком та авторами сайту навісили ярлик “зрадники” на всіх, хто був у тому списку.
Скажімо, коли Настя Станко, журналістка “Громадського телебачення”, порушила цю проблему на своїй фейсбук-сторінці, Юрій Бутусов, головний редактор сайту Цензор.нет, відповів, що “вони [журналісти] перебували поза межами правового поля України, тому будь-яка інформація, яка розкриває їхні дані, мене не бентежить”. Однак працівники вебсайту (зокрема керівник організації, колишній співробітник СБУ), вочевидь, зважили на небезпеку судових позовів та відмежовуються від такої риторики: мовляв, “ці люди свідомо та з власної волі надали свої дані терористам”.
Тим не менш, і переважна більшість розлючених патріотів, і самі представники “Миротворця” наполягають, що інформація про співпрацю з ворогом надзвичайно важлива для суспільства. Відповідно до їхньої логіки, жодному стурбованому українцю не можна відмовити у праві на доступ до такої інформації. Але навіть якщо прийняти цей аргумент на віру, то наскільки важливим для суспільства є не просто ім’я ймовірного колаборанта, а й його особистий телефонний номер? Хіба що задля додаткової загрози особистій безпеці.
Загроза особистій безпеці і справді є дуже важливим питанням у цій ситуації. Посол США в Україні Джеффрі Паєтт під час промови на недавньому Медіафорумі у Львові нагадав слухачам і слухачкам про Саймона Островського та Клариссу Уорд - іноземних кореспондентів, які потрапили в полон, виконуючи редакційні завдання на Донбасі. ОБСЄ та “Репортери без кордонів” також засудили публікацію списків та висловили стурбованість журналістською безпекою.
Ірина Чулівська, експертка Інституту масової інформації, підтверджує, що скандал із публікацією списків викликає найбільше занепокоєння саме в контексті безпеки журналістів. Акредитацію ДНР отримували журналісти, оператори, перекладачі, фіксери та фотографи не лише з України та Росії, а й із інших країн.
Оскільки Україна тепер не надто цікава міжнародним медіа, журналісти та журналістки здебільшого приїжджають сюди з власної ініціативи та на власний страх і ризик. Після того, як їх звинуватили в “підтримці терористів народних республік” Донецька та Луганська (при цьому український парламент досі не визнав ні ДНР, ані ЛНР терористичними організаціями), та після десятків листів із прокльонами і погрозами від “патріотів” вони, швидше за все, двічі подумають, перш ніж приїздити сюди знову. А Україна просто зникне з міжнародних ефірів.
Для українських журналістів ситуація також погіршиться, стверджує Чулівська: “Тепер цим журналістам може бути небезпечно працювати на контрольованій українською армією території, якщо ці списки потраплять до рук військовим. Адже для людини, яка не надто розбирається в особливостях журналістської роботи, це прямий заклик до дії: ось список тих, хто співпрацює з ДНР, їм треба бити морди.” Не кажучи вже про ті анонімні погрози, які журналісти і журналістки почали отримувати на решті території України.
Паєтт звернувся до Арсена Авакова, сподіваючись на те, що начальник Геращенка в МВС засудить витік інформації. Та навряд чи слід на це сподіватися. Раніше, коментуючи ситуацію довкола “Миротворця”, Аваков вигадав новий термін на позначення акредитованих журналістів та тих, хто їх підтримав: “ліберал-сепари” - і цей термін до болю нагадує “национал-предателей” Путіна.
Ті, хто підтримав “Миротворець”, переймаються передусім не безпекою репортерів у гарячих точках, а їхньою моральністю. Віталій Портніков, відомий український тележурналіст, стверджує, ніби “неможливо навіть уявити собі ситуацію, у якій ізраїльський журналіст акредитується при «міністерстві інформації» адміністрації ХАМАС в секторі Газа”, а отже, кожен український журналіст, що робить так само в ДНР - лицемір. В ефірі Радіо “Свобода” Портніков заявив, що такі акредитації - не засіб особистої безпеки, а зрада.
Бутусова, Портнікова та інших “патріотичних журналістів” цілком задовільнило б, якби журналісти взагалі не вирушали на спірні території: офіційних повідомлень зі штабів та розповідей тих, хто тікає від війни, для них достатньо.
Чи потрібна неупереджена журналістика хоч комусь?
Таке палке обговорення журналістської етики та пропаганди розгорнулося в Україні не вперше. Станко, яка однією з перших заговорила про “список Миротворця”, отримала свою дозу всенародного обурення ще в кінці 2015 року.
Розповівши про журналістські штампи та мову ненависті на майстер-класі для студенток та студентів Українського католицького університету у Львові, Станко зіткнулася з нерозумінням стурбованих патріотів на чолі з Оксаною Забужко. Письменниця звинуватила журналістку в тому, що вона применшує конфлікт, і назвала її “спільницею терористів” за розповідь про редакційний стандарт, який рекомендує термін “бійці” замість “терористів”.
Навряд чи Станко можна по-справжньому звинуватити у “допомозі російській пропаганді”: у липні 2014 року вона потрапила в полон до бойовиків ДНР, а після звільнення відмовилася давати інтерв’ю російським медіа. Максим Буткевич, правозахисник та координатор ініціативи “Без кордонів!”, так прокоментував конфлікт між нею і Забужко: “Настин досвід, як і досвід кожного, хто провів багато часу на Сході, як на окупованих, так і на звільнених територіях, не може не викликати у неї внутрішнього спротиву, коли хтось починає демонізувати «донецьких» - а сьогодні в інших регіонах України це трапляється часто”.
Опублікувавши списки, “Миротворець” поляризував суспільну думку. Багато з людей, які ідентифікуються як “проєвропейські” та “прозахідні”, висловились у процесі конфлікту за обмеження свободи слова та заміну журналістики на пропаганду. Сама ж Станко, коментуючи інцидент, зауважила, що “ми, ніби маючи світлу мету влаштувати пекло російським пропагандистам, робимо якісь неадекватні речі під соусом «патріотизму»”.
Однією з таких “неадекватних речей” став штурм Міністерства інформаційної політики силами Правого сектору та С14, після того як заступниця міністра ініціювала судовий позов проти “Миротворця”. Вовк прикинувся овечкою: творці сайту запевняли, ніби їх переслідує влада, і оголосили про його закриття. Однак це виявилося лише грою на публіку: всього через тиждень Геращенко повідомив про перезапуск сайту.
Згодом “Миротворець” продовжив публікувати списки, використовуючи дедалі сміливішу риторику: про журналістів тепер писали як про “місцеву проросійську терористичну голоту”. Сайт виклав доповнення до оригінального списку, а також список журналістів, акредитованих російським Міністерством закордонних справ. Певно, остання публікація виявилася не такою важливою для суспільства, бо її зняли через кілька днів - проте вона встигла долучитися до поляризації думок довкола скандалу.
Шальки тяжіють праворуч
Та все ж, окрім ексцесу в Міністерстві інформації, українські крайні праві не особливо цікавилися перипетіями справи “Миротворця” - вони, схоже, значно більш заклопотані ЛГБТ+ прайдом у Києві і прагнуть повторити торішній напад.
Натомість головною рушійною силою як цього полювання на відьом в особах “акредитованих зрадників”, так і раніших протестів на захист мови ненависті про ворожих бійців і жителів окупованих територій стали ті самі люди: українська “патріотична більшість”.
Майдан став протестом проти влади, яку багато хто сприймав як пряму спадкоємицю комуністичного ладу. Комуністи в таких умовах мали небагато шансів влитись у лави Майдану; анархістів та інших некомуністичних крайніх лівих активістів витіснили разом із ними.
Отже, за фактичної відсутності радикальних лівих майданівський та постмайданівський активізм варіюється у діапазоні від ліберальних лівих до радикальних правих. Обидві ці групи вже зайняли свої ніші (і ультраправі розвинулися значно сильніше, вдаючись до популізму для залучення широких мас), проте не вони є визначальними фігурами постмайданівського активізму.
Громадськість Майдану, розташовану поміж цих крайнощів, можна поділити на дві умовні категорії. Перші, “професійні патріоти” - це інтелігенція, яка працює у різних культурних установах, а також патріотична частина мистецького світу. Другі, що переважають за чисельністю, - це люди, далекі від політичного активізму перед Майданом та російським вторгненням (для них Помаранчева революція була всього лиш віддаленим спогадом). Саме ці новоспечені активісти забезпечили “масу” масовому протесту.
Окреслити типового “неофіта” напрочуд складно, адже ці люди походять із геть різних соціальних верств. Але здебільшого це містяни, офісні працівники або власники малого бізнесу. Ці люди заново відкрили для себе та переформатували для інших політичний та громадянський активізм. Саме завдяки їхнім зусиллям з’явилися потужні волонтерські рухи, які взяли на себе спорядження військових частин, оминаючи часто громіздку та бюрократизовану логістику державного зразка.
Більшість новоспечених майданівців - прихильники ідеї европейської інтеграції та европейських цінностей. Ті з них, хто не ідентифікують себе як ліберальних лівих, схиляються до помірних та центристських поглядів. Але оскільки українська громадськість так різко поляризована між лібералізмом та правим популізмом, голос цих людей часто звучить на підтримку правих. Не маючи змоги висловити власну, помірковану думку та наполягти на ній, вони позичають риторику в більш домінантних правих популістів. От і виходить, що цей “центризм” має відчутно правий ухил, з наголосом на патріотизмі, національній ідеї, національних ідентичностях, традиційних цінностях та інших абстрактних поняттях, які назагал асоціюють із правим порядком денним.
Чорно-білий наратив гібридної війни
Новачки активізму передусім починають шукати інформацію. Вони хочуть навчитися озвучувати свою позицію, визначати важливі питання та критично аналізувати дані. Наплив нових активістів під час та після Євромайдану потребував якісних засобів масової інформації. Але цим засобам ще треба з’явитися.
По-перше, весь цей час українські медіа були зайняті обслуговуванням інтересів своїх власників-олігархів. Багато явищ потребували осмисленого підходу, але залишилися недослідженими - тож людям доводиться шукати відповіді на найболючіші запитання самотужки. І знаходять зазвичай найбільш привабливу, а не найбільш правдиву відповідь.
Наприклад, найпоширеніша відповідь на запитання “чому ми втратили Донбас?” ґрунтується на абстрактному та невиразному твердженні про “особливу ідентичність” Донбасу, яка стала визначальним чинником початку війни. Цей підхід не просто виключає інші важливі фактори, він сприяє розвитку цієї ідентичності у ході війни - і разом із тим ще більшій поляризації суспільства.
По-друге, роль пропаганди як фактора гібридної війни часто перебільшують, а іншими чинниками - не лише політичними, а й економічними та військовими - нехтують. Виходить, що пропаганда - інструмент залякування та деморалізації, і вона справді починає лякати і деморалізувати значно більше, ніж снаряди та кулі. Дмитрія Кисельова, “балакучу голову” російського режиму, в Україні ненавидять чи не більше, ніж самого Путіна. Наратив, створений гібридною війною, заганяє людей у пастку: для них “свої” журналісти, що створюють пропаганду, є цінним надбанням - а ті, хто відмовляється це робити, є зрадниками, бо розтринькують власні уміння.
В таких умовах українські медіа часто віддають перевагу ясності перед надійністю. Інтерпретацію кожної події доцільно вписати у межі певного світогляду, який, у свою чергу, окреслює та створює аудиторію для ЗМІ. Медіапродукт, отже, часто впадає у крайнощі - ті, які жартома називають #зрадою та #перемогою. Такий одновекторний, позбавлений півтонів медіапродукт виключно критикує або вихваляє.
Модель #зради та #перемоги буяє в українських соціальних мережах - майданчику, де політики та лідери громадської думки вивчають суспільні настрої та впливають на них. Кожна більш-менш значуща подія вплітається у чорно-білий наратив, тимчасово затьмарюючи всі інші теми для обговорень. Піднесення та обурення йдуть одне за одним на своєрідній емоційній гойдалці: скандал довкола “Миротворця” - #зрада, тріумф Джамали на Євробаченні - однозначна і незаперечна #перемога, cкандал із панамськими документами - знову #зрада (із бурхливими дискусіями про те, хто саме її вчинив: президент чи журналісти, які перекрутили факти).
Аргумент, побудований на емоціях, завжди ефективніший та привабливіший для аудиторії - і це не залежить від того, на чию користь його використано. Широко цитована робота про внутрішню кухню російської пропагандистської машини “Нічого правдивого й усе можливе” Пітера Померанцева, має ті самі хиби: розпливчатість деталей, стереотипність та надмірну мелодраматичність.
У боротьбі з російською пропагандою та відвертими підробками складно знайти відповідь, яка одночасно була б ефективним антипропагандистським засобом і дотримувалася б критичного погляду на деталі. Часто ці речі просто взаємовиключні.
Професійні журналісти не заслуговують довіри
Ірина Чулівська звертає увагу на те, що українським журналістам весь час доводиться викривати брехню російської пропаганди, а це підриває довіру до медіа загалом:
“Російська пропаганда спрямована в тому числі на те, щоб показати, що «правди не існує» і нікому не можна вірити. І вона цю свою місію чудово виконує”.
Навіть сам стан українського суспільства після листопада 2013 року - досвід революції, анексії та війни - сприяє очевидній недовірі до журналістів. Отар Довженко, медіаексперт та лектор у Школі журналістики Українського католицького університету, порівнює цей стан із неврозом.
“Для невротиків страхи та недовіра - це цілком нормальне явище. В такому стані сама ідея, що медіа можуть обманювати, може породити впевненість, що тебе обманюють абсолютно всі. Елементарну пропаганду медіаграмотності - перевіряйте факти, цікавтеся власниками ЗМІ, не беріть усе на віру - людина починає сприймати як попередження: не вір нікому”
Однак не лише зовнішні фактори підривають довіру до медіа. Серед ширших проблем української журналістики, як-от, скажімо, недофінансування чи недбалий факт-чекінг, Довженко згадує також конфлікти всередині медіасередовища, чудовим прикладом яких є скандал довкола списку “Миротворця”. “Нам, медійникам, ці взаємні звинувачення видаються формою саморегуляції. Та вони принаймні не мають виглядати як демонстрація неспроможності журналістів намацати якусь систему ціннісних координат”. Публіка ще менше довіряє журналістам, коли бачить, як вони долучаються до обговорення за довільним принципом, без огляду на політичні погляди чи попередні заяви.
Люди, які не довіряють професійним ЗМІ, звертаються до інших джерел інформації, більш “автентичних” на перший погляд. Такими джерелами стають переважно сторінки українських бійців, волонтерів, місцевих мешканців у соцмережах. Навіть ті медіа, які не можуть собі дозволити відправити репортерів у зону бойових дій (чи не хочуть іти на ризик), використовують такі ненадійні джерела. Але ці джерела не тільки не дотримуються журналістських стандартів і не перевіряють факти, а й часто публікують емоційно забарвлені, однобокі історії, підміняючи факти судженнями.
У здоровому медіакліматі альтернативні джерела інформації додають різноманіття. Однак у нинішній ситуації ці альтернативні джерела ще більше поляризують аудиторію та підсилюють чорно-білий наратив.
Влада: балансування на краю порочного кола
Тиск російської пропаганди та внутрішні проблеми українських медіа не тільки руйнують межі дотримання журналістських стандартів та змушують звертатися до ненадійних джерел, а й розмивають межі таких понять, як “свобода слова”, “право на інформацію” та “чутливі дані”. Владі та олігархам дуже просто використовувати невротичний стан непевності, недовіри та неоднозначності, щоб за суспільної згоди (чи навіть схвалення!) обмежувати свободу преси.
Скажімо, у той самий день, коли “Миротворець” опублікував списки акредитованих журналістів, у Верховній Раді зареєстрували законопроект, спрямований на захист інтелектуальної власності. Цей закон дозволятиме провайдерам без рішення суду закривати сайти за скаргою на наявність піратського контенту. Є підстави непокоїтися, що такі регуляції радше посилять владний контроль над медіа, адже ЗМІ будуть відповідати за весь контент на власних веб-сторінках, зокрема і за вміст блогів та коментарів.
Максим Саваневський, співзасновник Українського кризового медіацентру, впевнений, що влада використовує будь-які зачіпки, щоб посилити контроль над інтернетом: “Є маса шляхів для держави, яка хоче продемонструвати своє бажання боротися з піратством, але українська влада як правило обирає один - можливість закривати сайти без рішення суду”.
Справжня війна з піратством може дорого коштувати. Саваневський згадує 2012 рік, коли уряд Януковича намагався заблокувати ex.ua, найбільший український файлообмінник, та конфіскував його сервери. Під тиском громадськості та хакерських атак уряд відступив, а робота сайту відновилася. Вступаючи у конфронтацію такого ж типу сьогодні, влада запросто може вчинити #зраду і втрапити у чорторий порочного зрадопереможного кола.
Розмиваючи межі
А ще #зрадою та #перемогою часто жонглюють у абстрактних, символічних контекстах - пов’язаних, скажімо, із пам’яттю та історією.
Найпомітнішим наслідком так званих “декомунізаційних законів”, які недавно вступили в дію, стали перейменування міст, містечок та вулиць - джерело невпинного захоплення громадськості. Однак непокоїть “заборона пропаганди комуністичної та націонал-соціалістичної символіки”, порушення якої може стати підставою для ув’язнення.
Запит громадськості на декомунізацію (чи радше дерадянізацію) існує з 1990-х років, тому цей процес неминучий і природний, запевняє Юлія Юрчук, дослідниця колективної пам’яті у шведському університеті Сьодерторн. Однак законодавство сильно перебільшує важливість цього питання: новоприйняті закони називають брак декомунізації в минулому чи не єдиною причиною анексії Криму та війни на Донбасі. Кожен, хто критикує “декомунізацію”, таким чином стає ворогом: за Росію, за радянське минуле, за комунізм, за анексію та за війну.
Юрчук також зауважує повну відсутність компромісної позиції: такий підхід до декомунізації відсікає можливість будь-якої дискусії. Чутно тільки два типи громадської думки: тих, хто стовідсотково за цей процес у тій формі, як він відбувається зараз, і тих, хто цілковито проти будь-якої дерадянізації. Ба більше, ці закони можуть нести і реальну загрозу. “Коли існують закони, які фактично можуть привести до ув’язнення, і коли існує така далека від ідеалу судова система, як в Україні, я б не була надто оптимістичною щодо законів просто через те, що поки що нікого через них не судять”, - підсумовує дослідниця.
Наслідки
Ці загрози, однак, можуть матеріалізуватися швидше, ніж ми сподіваємось. Знову ж таки, не йдеться про якесь реальне обговорення радянського та антирадянського - це лише ярлики у чорно-білому наративі гібридної війни за участі Росії та “всього російського”.
У рамках скандалу довкола списку “Миротворця” одна з багатьох атак інтернет-тролів проти Насті Станко засуджувала її за “підтримку” Руслана Коцаби - українського блогера та журналіста, якого нещодавно ув’язнили на три з половиною роки за перешкоджання мобілізації до української армії.
Злочином Коцаби стало відео, у якому він закликав ігнорувати мобілізацію. Судовий процес був неоднозначним, і Станко висловила незгоду з його “радянською природою”, цитуючи доволі помірковану статтю письменника Тараса Прохаська. Прохасько стверджував, що Коцаба помилився, “як може помилитися кожен, хто подає свої суб’єктивні враження не як власні враження, а реальну картину світу”, однак карати його за це не слід. Коцабу, активного учасника Революції на граніті, складно запідозрити у прорадянських настроях, однак обговорення проходило надзвичайно агресивно. І зовсім не дивує те, що патріотично налаштовані громадяни не сумнівались у проросійськості та комуністичності Коцаби.
Отже, дискусії довкола кожного чутливого питання поляризуються до крайнощів, поміркованих думок просто не чутно. Більшість із тих, хто залишилися політично активними після Майдану, потрапили у пастку цієї одновимірної парадигми гібридної війни.
В таких умовах маси “поміркованих” людей часто є безпорадними проти популістської риторики радикальних правих. Саме “помірковані” мовчки спостерігали за клерикалами та неонацистами, які згуртувалися, щоб як фігурально, так і буквально закидати камінням Фестиваль Рівності у Львові; саме ці люди хихочуть із мови ненависті та заплющують очі на стереотипізацію людей із Донбасу; це помірковані люди охоче засудять інакомислячих, не зважаючи на те, наскільки упередженим був суд.
Владі зручно відволікати публіку, підігруючи циклу #зради та #перемоги. І складно зрозуміти, що грає більшу роль: чи бажання влади отримати більше можливостей для тиску на опозицію, вигадуючи цапів-відбувайлів, чи прагнення діяти згідно з очікуваннями натовпу.
Так, скажімо, Петро Порошенко прокоментував скандал майже через місяць після того, як він розгорівся. Засуджуючи публікацію списків, президент водночас наголосив, що влада ніяк не контролює цей ресурс, і звернувся до журналістів та журналісток із закликом не писати критичних матеріалів з цього приводу, адже їм нібито “в Україні нічого не загрожує”.
Останнім прикметним прикладом таких стосунків влади та суспільства стала кримінальна справа проти львівської анархістської групи “Чорний світанок”, яку місцева СБУ звинуватила у “спробах насильницького повалення державного ладу” за поширення листівок із закликами приєднатись до першотравневого маршу у Львові. Поєднавши матеріали, конфісковані у “Чорного світанку”, із матеріалами іншої групи, Львівського антифашистського спротиву, СБУ заявила, ніби “запобігла комуністичній провокації на першотравневому марші”. Ганна Гриценко, соціологиня і анархістка, яка бере участь в акціях на підтримку звинувачених, упевнена, що це просто імітація бурхливої діяльності від СБУ.
“Протести у цій справі відбулися та були висвітлені у ЗМІ, а про гаряче суспільне схвалення дій СБУ мені нічого не відомо, тому можу припустити, що суспільство має якісь цікавіші за полювання на відьом заняття у цьому випадку - і ми всі знаємо, які саме”.
Упродовж останніх двох років, стверджує Ганна, вона спостерігає поширення патріотичних настроїв зі зростанням соціальної дистанції від росіян; також люди демонструють підвищений рівень тривожності.
“Це часом дратує і навіть може позначитися на рівні свободи слова. Скандал довкола «Миротворця» це показує - страх втратити дієвий інструмент у війні став основою для маніпуляцій”, -
каже Гриценко. Втім, вона розглядає такий розвиток подій як цілком закономірний наслідок російської військової агресії на сході України, додаючи, що “найефективніше ця проблема вирішується зараз у Авдіївці”.
Зі зростанням напруги на лінії фронту ще більш очевидним стало те, що війна на Донбасі далека від завершення. Порівняно з початком 2013 року значно більше людей зайняті політичним активізмом, але традиційні медіа залишаються у домайданному стані. Їм бракує фінансування, вони залежні від олігархів та неспроможні виробити стабільну систему цінностей.
Війна та викликаний нею стрес - не єдині проблеми, з якими українському суспільству доведеться давати раду, щоб послабити внутрішню поляризацію. Українським медіа також доведеться змінитися.
Комментировать
В категории: Главное, Нынче, тези: влада, Геращенко, журналісти, Миротворец, Пресса, цензура
Подписка: RSS, твиттер: @NihilistLi