ПРОТИ ПОДВІЙНОГО ШАНТАЖУ
ПРОТИ ПОДВІЙНОГО ШАНТАЖУ в НИГИЛИСТ.
Сьогодні минає 17 років від початку операції НАТО проти Югославії. Проросійська частина мережі сумує, а для нас це скоріше день, коли Мілошевич нарешті довийобувався.
З цієї нагоди ми публікуємо переклад тогочасної статті Славоя Жижека. Та попри відстань у 17 років, ця стаття читається як коментар актуальних подій, адже нинішня війна на сході України багато в чому є повторенням боснійського сценарію в більших масштабах. Ми бачимо, як глобальні гравці повторюють ходи партії, що 17 років тому якраз добігала кінця.
Славой Жижек
Конкурс “найбільша дурість-1998”, поза сумнівом, виграв латиноамериканський патріотичний терорист, що надіслав до штатівського консульства бомбу в листі на знак протесту проти американського втручання в локальну політику. Як сумлінний громадянин, він написав на листі зворотну адресу, однак не наклеїв достатньо марок, тож пошта повернула йому листа. Забувши про його зміст, вн розпечатав і підірвав себе сам - чудовий приклад того, як врешті-решт лист завжди прибуває на правильну адресу. Чи не те саме відбувається з режимом Слободана Мілошевича, який недавно бомбили натівці? Мілошевич роками слав поштою бомби своїм сусідам, від албанців до хорватів та боснійців, тримаючись поза конфліктом, і в той самий час розпалюючи вогонь навколо Сербії - і от його останній лист-бомба повернувся до нього. Давайте сподіватися, що за результатами інтервенції НАТО Мілошевича буде проголошено політичним довбойобом року.
І в тому, що Захід врешті-решт втрутився через Косово, є якась символічна справедливість - давайте не забувати, що саме там почалося сходження Мілошевича до влади, легітимізоване обіцянкою виправити непривілейоване становище Сербії у югославській федерації, зокрема у відношенні албанського “сепаратизму”. Албанці були першою ціллю Мілошевича; після цього він спрямував свій гнів на інші югославські республіки (Словенію, Хорватію, Боснію), аж поки центр конфлікту знову не повернувся до Косова - як у замкненому колі Долі, стріла повернулася до того, хто її випустив, пустивши на волю духа етнічних пристрастей. Це головне, що варто пам’ятати: Югославія почала розпадатися не тоді, коли словенське “відокремлення” запустило ефект доміно - спочатку Хорватія, тоді Боснія, Македонія… - бо вже у момент конституційних реформ Мілошевича 1987 року, які забирали в Косова та Воєводини їхню обмежену автономію, крихку рівновагу, на якій трималася Югославія, було незворотно порушено. Відтоді Югославія продовжувала існувати лише тому, що ще не помітила власної смерті - як той кіт із мультиків, який робить крок із краю урвища, зависає в повітрі й падає тільки коли розуміє, що під ногами немає твердого ґрунту. З моменту, коли Мілошевич захопив владу в Сербії, єдиним шансом для Югославії було оновлення її формули: або Югославія з домінуванням сербів, або якийсь варіант радикальної децентралізації, від слабкої конфедерації до повного суверенитету її частин.
Зворотний бік гуманітарного мілітаризму
Тож легко схвалити натівське бомбардування Югославії як перший приклад інтервенції не в заплутаній ситуації громадянської війни, але до повністю суверенної країни. Чи не приємно бачити, як сили НАТО воюють не за якісь особливі економіко-стратегічні інтереси, а лише тому, що країна жорстоко порушує елементарні права етнічної групи? Хіба це не єдина надія ери глобалізації - побачити міжнародно визнану силу, що гарантувала би дотримання всіма країнами певного мінімуму стандартів етики (а ще хотілося би, щоб і охорони здоров’я, добробуту. екології)? Та ситуація насправді складніша, і її складність проявляється вже в тому, як НАТО виправдовує втручання: порушення прав людини завжди поєднуються з розпливчастою, проте вагомою відсилкою до “стратегічних інтересів”. Тож історія про те, як НАТО гарантує повагу до прав людини - лише одна з двох можливих зв’язних оповідей про нещодавні бомбардування Югославії, і проблема в тому, що можна обгрунтувати обидві. У другій історії йдеться про зворотний бік так добре розрекламованої нової всесвітньої етичної політики, в якій дозволяється порушити державний суверенітет через порушення державою прав людини. Перший натяк на цей зворотний бік нам дає те, як західні медіа вибірково перетворюють того чи іншого “польового командира” або ж диктатора на втілення Зла: Саддам Хусейн, Мілошевич, і аж до нещасного (нині забутого) Айдіда з Сомалі - і в кожний момент це подавалося чи подається як “спільнота цивілізованих держав проти …” Та на якому критерії грунтується цей вибір? Чому албанці в Сербії, але не палестинці в Ізраїлі, не курди в Туреччині і так дал? Отут ми і вступаємо до зловісного світу міжнародного капіталу та його стратегічних інтересів.
Як повідомляє Project CENSORED, головною цензурованою історією 1998 року була напівтаємна міжнародна угода під назвою Багатостороння угода з інвестицій (Multilateral Agreement on Investment, MAI, так і не ухвалена - прим. перекл.). Головною метою БУІ був захист інтересів транснаціональних корпорацій за кордоном. Ця угода підірвала би суверенітет націй. Давши корпораціям майже рівні права з країнами розташування. Уряди вже не могли би ставитись до своїх місцевих компаній краще, ніж до іноземних. Ба більше, країни. Які би відмовились пом’якшити свої екологічні стандарти, правила землекористування, охорони хдоров’я та праці на вимогу іноземних компаній, могли би бути звинуваченні в незаконних діях. Корпорації змогли би подавати позови проти суверенних держав за впровадження занадто суворих екологічних чи інших стандартів; за умовами NAFTA (Північноамериканська угода з вільної торгівлі - прим. перекл.), головного зразка для БУІ, Ethyl Corporation вже судиться з Канадою через заборону використання присадки для бензину ММТ. Найбільшої загрози, звичайно, зазнали би країни, що розвиваються, змушені виснажувати свої природні ресурси комерційною експлуатацією. Голова СОТ Ренато Руджеріо, що просував БУІ, вже похвалив цей проект, розроблений і обговорюваний в атмосфері секретності майже без публічної дискусії чи уваги медіа як “конституцію нової глобальної економіки”. І так само, як уже в Маркса ринкові відносини є основою для поняття індивідуальних свобод, вони також складають зворотний бік розхвалюваної нині нової глобальної моралі, що її радо вітають навіть деякі неоліберальні філософи як ознаку нової ери, коли міжнародна спільнота встановить певні мінімальні правила, що утримували б суверенні держави від злочинів проти людяності навіть на власній території. Нещодавня економічна катастрофа в Росії була не спадком старої соціалістичної безгосподарності, а прямим наслідком глобальної капіталістичної логіки, втіленої в БУІ.
Технологічние варварство
У цієї іншої історії є й загрозивий військовий аспект. З останніх військових дій Америки, від операції Пустельний лис проти Іраку наприкінці 1998 до нинішнього бомбардування Югославії, можна зробити той висновок, що ці битви, в яких нападник діє з а умови неприйнятності жодних втрат, знаменують настання нової ери у військовій історії. Коли перший стелс-винищувач упав у Сербії, американські медіа наголошували, що втрат не було, пілота врятовано! Контрапунктом до цього було те, як CNN повідомляла про війну, не лише презентуючи її як телевізійну подію, але так, ніби самі іракці ставились до неї так само - задня Багдад був “нормальним” містом, де люди ходили й робили свої справи, так ніби війна й бомбардування були неймовірною кошмарною марою, що приходила тільки вночі й не мала місця в практичній реальності.
Давайте згадаємо, як було, коли американці завдавали фінального удару по іракських лінях оборони під час війни в Перській затоці: ані фотографій, ані репортажів, лише чутки про те, як танки, обладнані ковшами, мов бульдозери, перекотилися через іракські траншеї, просто поховавши тисячі солдатів під землею та піском. Казали, що це визнали настільки жорстоким у своїй механічній ефективності, настільки відмінним від стандартного бачення героїчного двобою сам-на-сам, що образи би збурили громадську думку, тож було втсановлено тотальну цензурну мовчанку. Тут поєднуються два аспекти: нове поняття війни як суто технічнологічної події, що відбуважється на екранах радарів та комп’ютерів без втрат та крайня фізична жорстокість, геть неприйнятна для погляду медіа - не скалічені діти та зґвалтовані жінки, жертви карикатурних “фундаменталістських ватажків” місцевої національності, а тисячі безіменних солдатів - жертв анонімної та ефективної технологічної війни. Коли Жан Бодрійяр сказав, що війни в Перській затоці не було, це твердження можна було прочитати й таким чином, що травматичні образи, які правили за Реальне у цій війні, зазнали тотальної цензури.
Тож як ми можемо помислити ці дві історії разом, не жертвуючи правдою жодної? Тут ми маємо політичний аналог відомого гештальтистського малюнка, де можна бачити голову чи кролика, чи гуски, в залежності від того, на чому зосередиться розум. Дивлячись на ситуацію в певний спосіб. Ми бачимо, як міжнародне співтовариство накидає мінімальні стандарти прав людини націоналістичному неокомуністичному лідерові, зайнятому етнічними чистками й готовому зруйнувати власну націю, аби лише втримати владу. Змістивши фокус, ми бачимо НАТО, озброєну руку нового капіталістичного глобального порядку, що захищає стратегічні інтереси капіталу, розігруючи гидотну сцену з перевдяганням, у якій позує як незацікавлений захисник прав людини, та атакуючи суверенну країну, що, попри проблемний режим, стає на заваді беззастережному утвердженню Нового Світового Порядку.
Мілошевич як істина Нового Світового Порядку
Та що як треба відкинути цей подвійний шантаж: якщо ти проти НАТО, то підтримуєш етнічні чистки протофашистського режиму Мілошевича, а якщо ти проти Мілошевича, то підтримуєш глобальний капіталістичний Новий Світовий Порядок? Що як хибне саме протиставлення розумної міжнародноі інтервенції проти етнічних фундаменталістів та героїчних останніх вогників спротиву нового світового Порядку? Що як явища на кшталт режиму Мілошевича - це не протилежності Нового Світового Порядку, а радше його симптоми, місця, де виходить назовні його прихована істина? Нещодавно один із американських переговорників сказав, що Мілошевич - це не просто частина проблеми, а скоріше сама проблема. Та хіба це не було ясно від самого початку? Звідки тоді вічна прокрастинація Заходу, що роками підігрував Мілошевичу, визнаючи його ключовим фактором стабільності в регіоні, ставлячись до явних випадків сербської агресії як громадянських чи й племінних сутичок, а спочатку навіть покладаючи провину на тих, хто через це відчайдушно прагнули втекти з-під його впливу - згадаймо як Джеймс Бейкер (тодішній держсекретар США - прим. перекл.) публічно обстоював “обмежене військове втручання” проти відокремлення Словенії, - підтримуючи останнього югославського прем’єра Анте Марковича, чию програму було з неймовірною політичною сліпотою серйозно сприйнято як останній шанс демократичної ринково-орієнтованої Югославії, і так далі? Коли Захід бореться з Мілошевичем, він бореться не з останнім місцем спротиву ліберально-демократичному Новому Світовому Порядку; радше, він стикається зі своїм власним витвором, чудовиськом. Що виросло з компромісів та непослідовності самої західної політики (і так само, до речі, з Іраком: його сила - це також результат американської стратегії стримування Ірану).
В останні десять років Захід прокрастинував на балканах, мов Гамлет, і нинішнє бомбардування, як результат, має всі ознаки останнього гамлетівського убивчого пориву, з багатьма зайвими жертвами - не тільки королем, його справжньою ціллю, а й матір’ю, Лаертом, самим Гамлетом - бо Гамлет діяв запізно, коли слушний момент уже минув. Тож Захід нинішньою інтервенцією, що має всі ознаки імпотентної агресії без ясної політичної мети, платить за роки ілюзій, що з Мілошевичем можна домовитись, а поки він вагається щодо наземної операції в Косовому, сербський режим може вирішити, скориставшись війною, завдати останнього удару й очистити Косово від більшості албанців, цинічно прийнявши бомбардування як ціну, яку варто за це заплатити.
Коли сили Заходу весь час твердять, що борються не з сербським народом, а лише з поганим режимом, вони спираються на типово ліберальне хибне уявлення, що серби - лише жертви власного лютого керівництва, уособлюваного Мілошевичем, маніпульовані ним. Боляче визнати, але агресивний сербький націоналізм підтримує велика більшість населення - ні, серби не пасивні жертви націоналістичної маніпуляції, вони не замасковані американці, які тільки й чекають, щоб було знято чорні націоналістичні чари.
Сліпа пляма лібералізму
Точніше, західне нерозуміння подвійне: оця ідея про поганих лідерів, що маніпулюють хорошим народом супроводжується очевидно протилежною ідеєю, що на Балканах живуть у минулому, повторюючи старі битви та усвідомлюючи нову ситуацію крізь старі міфи… Це просто спокушає сказати, що ці ідеї треба точно перевернути: не лише народ не є “хорошим”, адже він отримує непристойну насолоду, дозволяючи собою маніпулювати; але немає і “старих міфів”, які треба дослідити, аби насправді зрозуміти ситуацію, а є тільки нинішній вибух расистського націоналізму, що відроджує старі міфи остільки, оскільки вони потрібні йому для власних цілей…
Тож з одного боку ми маємо непристойності сербської державної пропаганди, де Клінтон регулярно згадується не як “американський президент”, а як “американський фюрер”; на двох із плакатів на організованих державою демонстраціях проти НАТО було написано “Клінтоне, йди сюди та будь нашею Монікою” (тобто посмокчи нам хуя) і “Моніко, ти що йому й мізки виссала?” У Белграді, принаймні поки що, атмосфера фальшивого карнавалу - коли люди не у сховищах, вони танцюють на вулицях під рок чи фолк під гаслом “поезія та музика проти бомб”, граючи роль незламних жертв, що чудово вписується у нинішній ідеологічний тренд, у якому щоб тебе почули й повірили, треба бути жертвою. Саме тут схибили планувальники НАТО з їхніми стратегічними міркуваннями, не передбачивши, що реакцією сербів на бомби буде повернення колективної бахтінської карнавалізації суспільного життя. Ця псевдоавтентична вистава, хоча вона й здатна зачарувати кількох збитих із плигу ліваків, - насправді лише інше, публічне обличчя етнічних чисток: у Белграді люд непокірно танцює на вулицях, поки на триста кілометрів південніше відбувається масовий згін та знищення… А в якості західного контрапункту до цих непристойностей виступає дедалі більш расистський тон репортажів: коли троє американських солдатів потрапили до сербського полону, CNN присвятила перші десять хвилин у новинах їхній халепі, хоча всі й знали, що з ними нічого не сталося б, і тільки потім розповіли про десятки тисяч біженців спалені села та перетворення Пріштіни на місто-привид. А де ж ця перехвалена сербська “демократична опозиція”, яка мала би протестувати проти цього жахіття в себе під носом, а не тільки проти бомбардування, що, принаймні на разі, завдало відносно низьких людських втрат?
У недавній боротьбі так званої “демократичної опозиції” у Сербії проти режиму Мілошевича справді болючою темою було ставлення до Косова: з цього питання велика більшість “демократичної опозиції” безумовно підтримує антиалбанську націоналістичну позицію Мілошевича, часом навіть звинувачуючи його у компромісах із Заходом та “зраді” сербських національних інтересів у Косово. Під час студентських демонстрацій проти фальсифікації про-Мілошевичевською Соціалістичною партією результатів виборів узимку 1996 року західні медіа, що уважно стежили за подіями та розхвалювали відродження духу демократії в Сербії, рідко зазначали, що одним із постійних гасел демонстрантів було звернення до поліції “годі бити нас, ідіть до Косова та викиньте звідти албанців!” Тож у нинішній Сербії абсолютно необхідною умовою автентичного політичного акту буде беззастережна відмова від ідеологічної теми “албанської загрози Сербії”.
Приниження Росії
Одне точно: натівське бомбардування Югославії змінить глобальні геополітичні координати. Неписаний пакт про мирне співіснування - повага до повного суверенітету кожної держави, тобто невтручання у внутрішні справи, попри навіть кричущі порушення прав людини - розірвано. Однак уже найперша дія нової глобальної поліції, що присвоїла собі право карати суверенні держави за їхні пролвини вже свідчить про власний кінець, самопідрив, адже відразу стало ясно, що легітимація через універсальність прав людини хибна, що під удар потрапляють лише окремі цілі, задля забезпечення конкретних інтересів. Бомбардування Югославії також позначає кінець будь-якої серйозної ролі ООН та Ради Безпеки: НАТО під керівництвом Штатів смикає за мотузки. Так само розірвано неписаний пакт із Росією, якого досьогодні дотримувались: у термінах цього пакту до Росії публічно ставились як до супердержави, дозволяючи підтримувати такий образ за умови, що вона в реальності не діятиме відповідно. Нині ж Росію принижено відкрито, усі маски гідності зірвано: Росія може лише відкрито опиратися чи відкрито схилитися перед тиском Заходу. Тож наступним логічним результатом цієї нової ситуації буде, звичайно, відновлений підйом антизахідного спротиву від Східної Європи до Третього Світу, і як наслідок, злочинні фігури штибу Мілошевича буде піднято до рівня зразкових борців проти Нового Світового Порядку.
Так що в підсумку альтернатива між Новим Світовим Порядком та неорасистськими націоналістами хибна: це просто два боки однієї медалі - Новий Світовий Порядок сам вирощує потвор, з якими бореться. І саме тому протести реформованих комуністів усієї Європи, включаючи ПДС (Партія демократичного соціалізму, попередниця Лінке - прим. перекл.) проти бомбардувань спрямовані геть помилково: ці псевдопротестувальники схожі на карикатурних “ліваків”, що виступають проти суду над наркоділком, заявляючи, що його злочин - це лише результат соціальних патологій капіталістичної системи. Проти капіталістичного Нового Світового Порядку треба боротися не підтримкою локального протофашистського опору йому, а зосередившись на єдиному серйозному питанні сьогодення: як збудувати транснаціональні політичні рухи та інститути, достатньо сильні, щоб серйозно стримувати необмежене панування Капіталу та зробити видимим та політично значущим той факт, що локальні фундаменталістські рухи опору Новому Світовому Порядку, від Мілошевича до Ле Пен та крайніх правих у Європі є лише його частиною?
Ця проблема відчувається найгостріше у країнах, подібних до Росії, тих, що як і вона, зазнали найгіршого від двох світів, від тоталітаризму так само, як і від кпаіталістичної лібералізації. Тож давайте сподіватися, що - з простої необхідності, адже це у довгостроковій перспективі їхній єдиний засіб виживання - Росія чи інша країна з того ж ряду винайде справжній Третій Шлях, не нову модну гру для західних лівих лібералів, як Клінтон чи Блер, а справжній спосіб зламати хибне коло, в якому глобальний капіталізм змінюється націоналістичним замиканням.
За текстом libcom переклав Сергій Кутній
Комментировать
В категории: Нынче, Статьи, тези: війна, национализм
Подписка: RSS, твиттер: @NihilistLi
Сьогодні минає 17 років від початку операції НАТО проти Югославії. Проросійська частина мережі сумує, а для нас це скоріше день, коли Мілошевич нарешті довийобувався.
З цієї нагоди ми публікуємо переклад тогочасної статті Славоя Жижека. Та попри відстань у 17 років, ця стаття читається як коментар актуальних подій, адже нинішня війна на сході України багато в чому є повторенням боснійського сценарію в більших масштабах. Ми бачимо, як глобальні гравці повторюють ходи партії, що 17 років тому якраз добігала кінця.
Славой Жижек
Конкурс “найбільша дурість-1998”, поза сумнівом, виграв латиноамериканський патріотичний терорист, що надіслав до штатівського консульства бомбу в листі на знак протесту проти американського втручання в локальну політику. Як сумлінний громадянин, він написав на листі зворотну адресу, однак не наклеїв достатньо марок, тож пошта повернула йому листа. Забувши про його зміст, вн розпечатав і підірвав себе сам - чудовий приклад того, як врешті-решт лист завжди прибуває на правильну адресу. Чи не те саме відбувається з режимом Слободана Мілошевича, який недавно бомбили натівці? Мілошевич роками слав поштою бомби своїм сусідам, від албанців до хорватів та боснійців, тримаючись поза конфліктом, і в той самий час розпалюючи вогонь навколо Сербії - і от його останній лист-бомба повернувся до нього. Давайте сподіватися, що за результатами інтервенції НАТО Мілошевича буде проголошено політичним довбойобом року.
І в тому, що Захід врешті-решт втрутився через Косово, є якась символічна справедливість - давайте не забувати, що саме там почалося сходження Мілошевича до влади, легітимізоване обіцянкою виправити непривілейоване становище Сербії у югославській федерації, зокрема у відношенні албанського “сепаратизму”. Албанці були першою ціллю Мілошевича; після цього він спрямував свій гнів на інші югославські республіки (Словенію, Хорватію, Боснію), аж поки центр конфлікту знову не повернувся до Косова - як у замкненому колі Долі, стріла повернулася до того, хто її випустив, пустивши на волю духа етнічних пристрастей. Це головне, що варто пам’ятати: Югославія почала розпадатися не тоді, коли словенське “відокремлення” запустило ефект доміно - спочатку Хорватія, тоді Боснія, Македонія… - бо вже у момент конституційних реформ Мілошевича 1987 року, які забирали в Косова та Воєводини їхню обмежену автономію, крихку рівновагу, на якій трималася Югославія, було незворотно порушено. Відтоді Югославія продовжувала існувати лише тому, що ще не помітила власної смерті - як той кіт із мультиків, який робить крок із краю урвища, зависає в повітрі й падає тільки коли розуміє, що під ногами немає твердого ґрунту. З моменту, коли Мілошевич захопив владу в Сербії, єдиним шансом для Югославії було оновлення її формули: або Югославія з домінуванням сербів, або якийсь варіант радикальної децентралізації, від слабкої конфедерації до повного суверенитету її частин.
Зворотний бік гуманітарного мілітаризму
Тож легко схвалити натівське бомбардування Югославії як перший приклад інтервенції не в заплутаній ситуації громадянської війни, але до повністю суверенної країни. Чи не приємно бачити, як сили НАТО воюють не за якісь особливі економіко-стратегічні інтереси, а лише тому, що країна жорстоко порушує елементарні права етнічної групи? Хіба це не єдина надія ери глобалізації - побачити міжнародно визнану силу, що гарантувала би дотримання всіма країнами певного мінімуму стандартів етики (а ще хотілося би, щоб і охорони здоров’я, добробуту. екології)? Та ситуація насправді складніша, і її складність проявляється вже в тому, як НАТО виправдовує втручання: порушення прав людини завжди поєднуються з розпливчастою, проте вагомою відсилкою до “стратегічних інтересів”. Тож історія про те, як НАТО гарантує повагу до прав людини - лише одна з двох можливих зв’язних оповідей про нещодавні бомбардування Югославії, і проблема в тому, що можна обгрунтувати обидві. У другій історії йдеться про зворотний бік так добре розрекламованої нової всесвітньої етичної політики, в якій дозволяється порушити державний суверенітет через порушення державою прав людини. Перший натяк на цей зворотний бік нам дає те, як західні медіа вибірково перетворюють того чи іншого “польового командира” або ж диктатора на втілення Зла: Саддам Хусейн, Мілошевич, і аж до нещасного (нині забутого) Айдіда з Сомалі - і в кожний момент це подавалося чи подається як “спільнота цивілізованих держав проти …” Та на якому критерії грунтується цей вибір? Чому албанці в Сербії, але не палестинці в Ізраїлі, не курди в Туреччині і так дал? Отут ми і вступаємо до зловісного світу міжнародного капіталу та його стратегічних інтересів.
Як повідомляє Project CENSORED, головною цензурованою історією 1998 року була напівтаємна міжнародна угода під назвою Багатостороння угода з інвестицій (Multilateral Agreement on Investment, MAI, так і не ухвалена - прим. перекл.). Головною метою БУІ був захист інтересів транснаціональних корпорацій за кордоном. Ця угода підірвала би суверенітет націй. Давши корпораціям майже рівні права з країнами розташування. Уряди вже не могли би ставитись до своїх місцевих компаній краще, ніж до іноземних. Ба більше, країни. Які би відмовились пом’якшити свої екологічні стандарти, правила землекористування, охорони хдоров’я та праці на вимогу іноземних компаній, могли би бути звинуваченні в незаконних діях. Корпорації змогли би подавати позови проти суверенних держав за впровадження занадто суворих екологічних чи інших стандартів; за умовами NAFTA (Північноамериканська угода з вільної торгівлі - прим. перекл.), головного зразка для БУІ, Ethyl Corporation вже судиться з Канадою через заборону використання присадки для бензину ММТ. Найбільшої загрози, звичайно, зазнали би країни, що розвиваються, змушені виснажувати свої природні ресурси комерційною експлуатацією. Голова СОТ Ренато Руджеріо, що просував БУІ, вже похвалив цей проект, розроблений і обговорюваний в атмосфері секретності майже без публічної дискусії чи уваги медіа як “конституцію нової глобальної економіки”. І так само, як уже в Маркса ринкові відносини є основою для поняття індивідуальних свобод, вони також складають зворотний бік розхвалюваної нині нової глобальної моралі, що її радо вітають навіть деякі неоліберальні філософи як ознаку нової ери, коли міжнародна спільнота встановить певні мінімальні правила, що утримували б суверенні держави від злочинів проти людяності навіть на власній території. Нещодавня економічна катастрофа в Росії була не спадком старої соціалістичної безгосподарності, а прямим наслідком глобальної капіталістичної логіки, втіленої в БУІ.
Технологічние варварство
У цієї іншої історії є й загрозивий військовий аспект. З останніх військових дій Америки, від операції Пустельний лис проти Іраку наприкінці 1998 до нинішнього бомбардування Югославії, можна зробити той висновок, що ці битви, в яких нападник діє з а умови неприйнятності жодних втрат, знаменують настання нової ери у військовій історії. Коли перший стелс-винищувач упав у Сербії, американські медіа наголошували, що втрат не було, пілота врятовано! Контрапунктом до цього було те, як CNN повідомляла про війну, не лише презентуючи її як телевізійну подію, але так, ніби самі іракці ставились до неї так само - задня Багдад був “нормальним” містом, де люди ходили й робили свої справи, так ніби війна й бомбардування були неймовірною кошмарною марою, що приходила тільки вночі й не мала місця в практичній реальності.
Давайте згадаємо, як було, коли американці завдавали фінального удару по іракських лінях оборони під час війни в Перській затоці: ані фотографій, ані репортажів, лише чутки про те, як танки, обладнані ковшами, мов бульдозери, перекотилися через іракські траншеї, просто поховавши тисячі солдатів під землею та піском. Казали, що це визнали настільки жорстоким у своїй механічній ефективності, настільки відмінним від стандартного бачення героїчного двобою сам-на-сам, що образи би збурили громадську думку, тож було втсановлено тотальну цензурну мовчанку. Тут поєднуються два аспекти: нове поняття війни як суто технічнологічної події, що відбуважється на екранах радарів та комп’ютерів без втрат та крайня фізична жорстокість, геть неприйнятна для погляду медіа - не скалічені діти та зґвалтовані жінки, жертви карикатурних “фундаменталістських ватажків” місцевої національності, а тисячі безіменних солдатів - жертв анонімної та ефективної технологічної війни. Коли Жан Бодрійяр сказав, що війни в Перській затоці не було, це твердження можна було прочитати й таким чином, що травматичні образи, які правили за Реальне у цій війні, зазнали тотальної цензури.
Тож як ми можемо помислити ці дві історії разом, не жертвуючи правдою жодної? Тут ми маємо політичний аналог відомого гештальтистського малюнка, де можна бачити голову чи кролика, чи гуски, в залежності від того, на чому зосередиться розум. Дивлячись на ситуацію в певний спосіб. Ми бачимо, як міжнародне співтовариство накидає мінімальні стандарти прав людини націоналістичному неокомуністичному лідерові, зайнятому етнічними чистками й готовому зруйнувати власну націю, аби лише втримати владу. Змістивши фокус, ми бачимо НАТО, озброєну руку нового капіталістичного глобального порядку, що захищає стратегічні інтереси капіталу, розігруючи гидотну сцену з перевдяганням, у якій позує як незацікавлений захисник прав людини, та атакуючи суверенну країну, що, попри проблемний режим, стає на заваді беззастережному утвердженню Нового Світового Порядку.
Мілошевич як істина Нового Світового Порядку
Та що як треба відкинути цей подвійний шантаж: якщо ти проти НАТО, то підтримуєш етнічні чистки протофашистського режиму Мілошевича, а якщо ти проти Мілошевича, то підтримуєш глобальний капіталістичний Новий Світовий Порядок? Що як хибне саме протиставлення розумної міжнародноі інтервенції проти етнічних фундаменталістів та героїчних останніх вогників спротиву нового світового Порядку? Що як явища на кшталт режиму Мілошевича - це не протилежності Нового Світового Порядку, а радше його симптоми, місця, де виходить назовні його прихована істина? Нещодавно один із американських переговорників сказав, що Мілошевич - це не просто частина проблеми, а скоріше сама проблема. Та хіба це не було ясно від самого початку? Звідки тоді вічна прокрастинація Заходу, що роками підігрував Мілошевичу, визнаючи його ключовим фактором стабільності в регіоні, ставлячись до явних випадків сербської агресії як громадянських чи й племінних сутичок, а спочатку навіть покладаючи провину на тих, хто через це відчайдушно прагнули втекти з-під його впливу - згадаймо як Джеймс Бейкер (тодішній держсекретар США - прим. перекл.) публічно обстоював “обмежене військове втручання” проти відокремлення Словенії, - підтримуючи останнього югославського прем’єра Анте Марковича, чию програму було з неймовірною політичною сліпотою серйозно сприйнято як останній шанс демократичної ринково-орієнтованої Югославії, і так далі? Коли Захід бореться з Мілошевичем, він бореться не з останнім місцем спротиву ліберально-демократичному Новому Світовому Порядку; радше, він стикається зі своїм власним витвором, чудовиськом. Що виросло з компромісів та непослідовності самої західної політики (і так само, до речі, з Іраком: його сила - це також результат американської стратегії стримування Ірану).
В останні десять років Захід прокрастинував на балканах, мов Гамлет, і нинішнє бомбардування, як результат, має всі ознаки останнього гамлетівського убивчого пориву, з багатьма зайвими жертвами - не тільки королем, його справжньою ціллю, а й матір’ю, Лаертом, самим Гамлетом - бо Гамлет діяв запізно, коли слушний момент уже минув. Тож Захід нинішньою інтервенцією, що має всі ознаки імпотентної агресії без ясної політичної мети, платить за роки ілюзій, що з Мілошевичем можна домовитись, а поки він вагається щодо наземної операції в Косовому, сербський режим може вирішити, скориставшись війною, завдати останнього удару й очистити Косово від більшості албанців, цинічно прийнявши бомбардування як ціну, яку варто за це заплатити.
Коли сили Заходу весь час твердять, що борються не з сербським народом, а лише з поганим режимом, вони спираються на типово ліберальне хибне уявлення, що серби - лише жертви власного лютого керівництва, уособлюваного Мілошевичем, маніпульовані ним. Боляче визнати, але агресивний сербький націоналізм підтримує велика більшість населення - ні, серби не пасивні жертви націоналістичної маніпуляції, вони не замасковані американці, які тільки й чекають, щоб було знято чорні націоналістичні чари.
Сліпа пляма лібералізму
Точніше, західне нерозуміння подвійне: оця ідея про поганих лідерів, що маніпулюють хорошим народом супроводжується очевидно протилежною ідеєю, що на Балканах живуть у минулому, повторюючи старі битви та усвідомлюючи нову ситуацію крізь старі міфи… Це просто спокушає сказати, що ці ідеї треба точно перевернути: не лише народ не є “хорошим”, адже він отримує непристойну насолоду, дозволяючи собою маніпулювати; але немає і “старих міфів”, які треба дослідити, аби насправді зрозуміти ситуацію, а є тільки нинішній вибух расистського націоналізму, що відроджує старі міфи остільки, оскільки вони потрібні йому для власних цілей…
Тож з одного боку ми маємо непристойності сербської державної пропаганди, де Клінтон регулярно згадується не як “американський президент”, а як “американський фюрер”; на двох із плакатів на організованих державою демонстраціях проти НАТО було написано “Клінтоне, йди сюди та будь нашею Монікою” (тобто посмокчи нам хуя) і “Моніко, ти що йому й мізки виссала?” У Белграді, принаймні поки що, атмосфера фальшивого карнавалу - коли люди не у сховищах, вони танцюють на вулицях під рок чи фолк під гаслом “поезія та музика проти бомб”, граючи роль незламних жертв, що чудово вписується у нинішній ідеологічний тренд, у якому щоб тебе почули й повірили, треба бути жертвою. Саме тут схибили планувальники НАТО з їхніми стратегічними міркуваннями, не передбачивши, що реакцією сербів на бомби буде повернення колективної бахтінської карнавалізації суспільного життя. Ця псевдоавтентична вистава, хоча вона й здатна зачарувати кількох збитих із плигу ліваків, - насправді лише інше, публічне обличчя етнічних чисток: у Белграді люд непокірно танцює на вулицях, поки на триста кілометрів південніше відбувається масовий згін та знищення… А в якості західного контрапункту до цих непристойностей виступає дедалі більш расистський тон репортажів: коли троє американських солдатів потрапили до сербського полону, CNN присвятила перші десять хвилин у новинах їхній халепі, хоча всі й знали, що з ними нічого не сталося б, і тільки потім розповіли про десятки тисяч біженців спалені села та перетворення Пріштіни на місто-привид. А де ж ця перехвалена сербська “демократична опозиція”, яка мала би протестувати проти цього жахіття в себе під носом, а не тільки проти бомбардування, що, принаймні на разі, завдало відносно низьких людських втрат?
У недавній боротьбі так званої “демократичної опозиції” у Сербії проти режиму Мілошевича справді болючою темою було ставлення до Косова: з цього питання велика більшість “демократичної опозиції” безумовно підтримує антиалбанську націоналістичну позицію Мілошевича, часом навіть звинувачуючи його у компромісах із Заходом та “зраді” сербських національних інтересів у Косово. Під час студентських демонстрацій проти фальсифікації про-Мілошевичевською Соціалістичною партією результатів виборів узимку 1996 року західні медіа, що уважно стежили за подіями та розхвалювали відродження духу демократії в Сербії, рідко зазначали, що одним із постійних гасел демонстрантів було звернення до поліції “годі бити нас, ідіть до Косова та викиньте звідти албанців!” Тож у нинішній Сербії абсолютно необхідною умовою автентичного політичного акту буде беззастережна відмова від ідеологічної теми “албанської загрози Сербії”.
Приниження Росії
Одне точно: натівське бомбардування Югославії змінить глобальні геополітичні координати. Неписаний пакт про мирне співіснування - повага до повного суверенітету кожної держави, тобто невтручання у внутрішні справи, попри навіть кричущі порушення прав людини - розірвано. Однак уже найперша дія нової глобальної поліції, що присвоїла собі право карати суверенні держави за їхні пролвини вже свідчить про власний кінець, самопідрив, адже відразу стало ясно, що легітимація через універсальність прав людини хибна, що під удар потрапляють лише окремі цілі, задля забезпечення конкретних інтересів. Бомбардування Югославії також позначає кінець будь-якої серйозної ролі ООН та Ради Безпеки: НАТО під керівництвом Штатів смикає за мотузки. Так само розірвано неписаний пакт із Росією, якого досьогодні дотримувались: у термінах цього пакту до Росії публічно ставились як до супердержави, дозволяючи підтримувати такий образ за умови, що вона в реальності не діятиме відповідно. Нині ж Росію принижено відкрито, усі маски гідності зірвано: Росія може лише відкрито опиратися чи відкрито схилитися перед тиском Заходу. Тож наступним логічним результатом цієї нової ситуації буде, звичайно, відновлений підйом антизахідного спротиву від Східної Європи до Третього Світу, і як наслідок, злочинні фігури штибу Мілошевича буде піднято до рівня зразкових борців проти Нового Світового Порядку.
Так що в підсумку альтернатива між Новим Світовим Порядком та неорасистськими націоналістами хибна: це просто два боки однієї медалі - Новий Світовий Порядок сам вирощує потвор, з якими бореться. І саме тому протести реформованих комуністів усієї Європи, включаючи ПДС (Партія демократичного соціалізму, попередниця Лінке - прим. перекл.) проти бомбардувань спрямовані геть помилково: ці псевдопротестувальники схожі на карикатурних “ліваків”, що виступають проти суду над наркоділком, заявляючи, що його злочин - це лише результат соціальних патологій капіталістичної системи. Проти капіталістичного Нового Світового Порядку треба боротися не підтримкою локального протофашистського опору йому, а зосередившись на єдиному серйозному питанні сьогодення: як збудувати транснаціональні політичні рухи та інститути, достатньо сильні, щоб серйозно стримувати необмежене панування Капіталу та зробити видимим та політично значущим той факт, що локальні фундаменталістські рухи опору Новому Світовому Порядку, від Мілошевича до Ле Пен та крайніх правих у Європі є лише його частиною?
Ця проблема відчувається найгостріше у країнах, подібних до Росії, тих, що як і вона, зазнали найгіршого від двох світів, від тоталітаризму так само, як і від кпаіталістичної лібералізації. Тож давайте сподіватися, що - з простої необхідності, адже це у довгостроковій перспективі їхній єдиний засіб виживання - Росія чи інша країна з того ж ряду винайде справжній Третій Шлях, не нову модну гру для західних лівих лібералів, як Клінтон чи Блер, а справжній спосіб зламати хибне коло, в якому глобальний капіталізм змінюється націоналістичним замиканням.
За текстом libcom переклав Сергій Кутній
Комментировать
В категории: Нынче, Статьи, тези: війна, национализм
Подписка: RSS, твиттер: @NihilistLi