Український націоналізм та італійський фашизм (1922-1939)
Український націоналізм та італійський фашизм (1922-1939) в НИГИЛИСТ.
Жодна ідеологія і жоден політичний рух, які народилися в Італії, не мали такого потужного впливу на українську політичну думку, а певною мірою і політичну практику, як фашизм у 1920-30-х рр. Це й не дивно: рух і режим Беніто Муссоліні збудив величезний інтерес у всьому світі, породив низку епігонів та інтелектуальну моду на фашизм - недаремно міжвоєнну добу називають «епохою фашизму». Українці мали власні причини цікавитися фашизмом. Після поразки війни за незалежність 1917-1921 рр. український самостійницький рух переживав глибоку кризу і шукав нових шляхів. Фашистська революція в Італії, здавалось, вказувала такий шлях. Багато українців побачили у фашизмі приклад переможного націоналістичного руху, що врятував свою країну від загрози комунізму, згуртував націю під єдиним сильним проводом і дав новий поштовх її відродженню. А оскільки перед українськими націоналістами стояли схожі завдання, то цілком очікувано фашизм став для багатьох із них зразком для наслідування. Згадували і про те, що Муссоліні ще в 1919 р. у своїй газеті «Іль пополо д’Італія» виступав на підтримку боротьби українців за незалежність[1], сподівалися (як згодом виявилось, марно), що лідер фашистської Італії робитиме це й надалі.
Першим пропагандистом фашистського досвіду серед українців став Дмитро Донцов. Ймовірно найраніша згадка про фашизм у його публіцистиці з’явилася навесні 1922 р. У статті «Поетка українського рісорджімента», вміщеній у травневій книжці «Літературно-наукового вістника» (далі - «ЛНВ»), він знайшов у творчості Лесі Українки мотиви, які нібито споріднювали її з духом фашизму: «Ціла її творчість стає одним несамовитим закликом до тої bella vendetta, що в своїй найновішій формі “фашізму” справляла свої орґії в Італії, а в формі повстань в її власній країні»[2]. Як бачимо, для Донцова на підставі перших вражень фашизм здавався виявом того ж войовничого стихійного прагнення помсти, яке нібито надихало і Лесю Українку, і українських повстанців, і яке він протиставляв пацифізмові тих, кого пізніше назве «провансальцями».
Восени того ж року у ставленні Донцова до фашизму з’являються нові акценти. Він вбачає у фашизмі вже не просто «bella vendetta», стихійний дух помсти, а конструктивний момент - здорову реакцію італійського суспільства на тимчасову атрофію державного апарату. Італійський фашизм Донцов протиставляв його польському епігонству, яке тоді вже встигло заявити про себе - анархічному «фашізму п. Заґлоби[3]», що за оцінкою Донцова був, навпаки - «реакцією атрофованого почуття державного й цивільного обов’язку проти зміцнення державного апарату»[4].
Перемога фашизму в Італії справила значний вплив на дальшу ідейну еволюцію Донцова. У січні 1923 р. він опублікував у «ЛНВ» статтю, в якій порівнював фашизм із більшовизмом й аналізував причини їхнього успіху[5]. Донцов виділив чотири спільні прикмети цих рухів[6]: 1) «Як большевизм, так i фашизм, були - насамперед, рухами протидемократичними»; 2) «I большевизм, i фашизм, у своїх початках були, хоч i антидемократичнi, але народнi рухи». Фашизм - «се був отже революцiйний рух народних мас, хоч i антидемократичний у своїй iдеольогiї»; 3) «Обидва рухи були рухами iнiцiятивної меншости, що накинула свою волю землякам»; 4) «Четвертою прикметою сих рухiв є їх безкомпромiсовiсть, непримиримiсть».
Саме брак цих прикмет в українських демократів і монархістів зумовив, на думку автора, поразку їхніх спроб створити державу. Донцов підкреслював, що закликає наслідувати не внутрiшню полiтику фашизму і більшовизму, а «методи захоплення державного апарату i його скрiплення…, а в сiм вiдношенню i фашизм, i большевизм i досi лишаються клясичними прикладами того, як се треба робити»[7]. Схоже, саме тоді Донцов побачив у фашизмі модель руху, який сам прагнув створити, - настільки ж енергійного, безкомпромісного, авторитарного й перейнятого фанатичною вірою у свої ідеали, як більшовизм, але націоналістичного за духом і метою.
З 1923 р. самого Донцова і групу публіцистів, яка гуртувалася довкола часопису «Заграва» у лівій українській пресі почали називати «фашистами». У відповідь «Заграва» умістила передову статтю під назвою «Чи ми фашисти?». «Не уважаємо фашизму за щось злого. Навпаки!», - заявляв непідписаний автор (судячи з усього, Донцов). Далі, процитувавши Муссоліні, що «фашизм це справа суто італійська», автор погодився з цим твердженням: «І тому власне, що ми стоїмо, подібно як і фашизм, не на інтернаціональній, а на національній плятформі, - ми не можемо бути фашистами». Однак на наступних сторінках, викладаючи основні засади «загравістів»: пріоритет національного визволення перед соціальним, ворожість до інтернаціоналізму, націоналізм як практика щоденного життя, - автор рефреном повторює: «Коли це є програмом фашизму, про мене, - ми є фашистами!»[8]
Подібну позицію Донцов зайняв і у статті «Агонія однієї доктрини». Піддавши нищівній критиці ліберальну доктрину і зацитувавши статтю з харківських «Вістей», де його погляди вже вкотре було названо фашистськими, він зробив таку цікаву примітку: «Не присвоюємо думкам тут розвиненим назви “фашизму”, охоче б її уникнули. Мусимо, одначе, послуговуватися сею назвою з браку иншої, яка так добре відгороджувала би думки, розвинені тут, від комунізму з одної сторони, а з другої - від старого драгоманівсько-українофільського лібералізму…»[9] Отже, Донцов не дуже й заперечував проти характеристики власної ідеології як українського фашизму - за браком іншої, точнішої назви.
Утім незабаром він знайшов власну назву для своєї доктрини - «чинний націоналізм». У цій доктрині в її завершеному вигляді неважко знайти низку паралелей із фашизмом: культ боротьби, ідеї ієрархізованого суспільства, ініціативної меншості, правлячої касти, «ордену» на противагу «партійництву», войовничий антимарксизм й антилібералізм. Щоправда, автор «Націоналізму» не викладав своїх ідей у вигляді систематизованого вчення, він апелював радше до емоцій, ніж до розуму, однак те ж саме можна сказати і про фашизм на ранній стадії його розвитку.
Захоплювалися фашизмом і інші письменники та публіцисти, що гуртувалися довкола «ЛНВ». Євген Маланюк, який перебував під ідейним впливом Донцова, у поезії «Посланіє» (1926 р.) вітав новий дух, що промінює на Україну з фашистського Риму:
Залізний Рим, - відісторичне
Невичерпальне джерело,
Де мідь латини славить Вічність
Над хвилями щоденних злоб;
[…]
Де в ляццароні спить патрицій,
В пролєтарі - аристократ,
- Там народився муж із криці,
Старого віку Герострат.
Даруйте примітивність ліній,
В яких накреслюю цей лик -
Там лають словом «Мусоліні»,
Це ж твір нового покоління
І як майбутнє, він велик.
[…]
Живім же в радісній відраді:
Наш край повстане і зросте,
Бо Риму історичний радій
Сягає і на скитський степ![10]
Фашизм викликав симпатії і серед членів молодіжних націоналістичних угруповань 1920-х рр., як у Галичині, так і на еміграції. Утім, за рідкісними винятками молоді націоналісти прямо не ототожнювали себе з фашизмом, повторюючи слова, які нібито сказав Муссоліні: «Фашизм не для експорту». Винятком стала невелика група наддніпрянських емігрантів, яка в середині 1920-х рр. утворила в Празі Союз українських фашистів (СУФ) під проводом Петра Кожевникова і Леоніда Костарева. Про цю організацію достеменно відомо лише те, що в листопаді 1925 р. вона злилася з двома іншими емігрантськими групами в Легію українських націоналістів (ЛУН), яка потім стала співзасновницею ОУН[11]. У результаті обидва лідери колишньої СУФ стали членами Проводу українських націоналістів (ПУН), але згодом обоє були виключені з організації (Кожевників у листопаді 1929 р., Костарів - на початку 1933 р.). У цій темній історії найцікавіше те, що обох колишніх «фашистів» підозрювали у співпраці з радянською і німецькою розвідками[12]. Логічно напрошується запитання: якщо ці підозри були обґрунтованими, то чи не було створення СУФ провокацією спецслужб з метою впровадження своїх агентів у керівні кола української націоналістичної еміграції (що на деякий час і вдалося)? Однак доступна нині джерельна база поки що не дозволяє підтвердити або спростувати це припущення.
В дискусії, яка розгорілася в перші місяці існування ЛУН, пропозицію Костарева і Кожевникова використати при розробці націоналістичної ідеології досвід італійського фашизму відкинули. Гору взяла концепція Миколи Сціборського: базувати ідеологію і програму українського націоналізму виключно на державницькій традиції та духовності української нації[13]. Однак фашистський досвід продовжували вивчати.
Важливою віхою на шляху до створення ОУН було заснування місячника «Розбудова нації» - офіційного органу ПУН, який почав виходити у січні 1928 р. Однією з головних тем журналу було висвітлення досвіду націоналістичних рухів різних народів, причому найбільшу увагу приділяли італійському фашизму. Майбутні діячі ОУН не приховували свого захоплення фашизмом і його лідером. Колишній голова дипломатичної місії УНР у Римі Євген Онацький писав про фашистів:
Ця купка молодих енерґійних людей, озброєних перше лише палкою любов’ю та незломною енерґією, кирмована рукою незвичайного орґанізатора й ватажка - Мусоліні, - за кілька років здобула цілу владу в Італії, вичистила кілька авґієвих стаєнь, порозганяла ледащих лаццаронів і затовстілих бюрократів, нагнала страху на ріжних спекулянтів, вказала місце ріжним політиканам і піднесла престіж держави на незнану досі височінь[14].
Торкаючись впливу фашизму на український націоналістичний рух, Є. Онацький визнавав, що
молодий український націоналізм дещо перейняв вже від італійського фашизму, і це перш за все визнання потреби залізної гієрархічної орґанізації та підпорядковання всіх приватних, партійних і клясових інтересів інтересам батьківщини - «Батьківщина понад все». Далі визнання переваги сили духа над силою матерії. У свій час італійські фашисти, а тепер й українські націоналісти не піддають своєї справи розрахункам, - вони й без розрахунків знають, що проти них стоїть величезна матеріяльно-переважаюча сила[15].
Після утворення ОУН преса організації продовжувала друкувати численні матеріали про фашизм. Найактивнішим пропагандистом фашистського досвіду залишався Онацький, який став представником ОУН в Італії (офіційно вступив до лав організації в 1930 р.). У своїх статтях він доводив вищість фашистської корпоративної держави, яка підпорядковує всі суспільні сили своїй дисципліні, над демократично-ліберальною державою, що сама є полем для гри суспільних сил[16]; виправдовував скасування свободи преси в Італії необхідністю сильної влади, дисципліни та об’єднання всіх зусиль нації[17]; протиставляв фашизм більшовизмові як реальну політику в інтересах нації - відірваній від життя утопії[18], а водночас як справжню, духовну революцію - матеріалістичній революції більшовиків, яка, мовляв, давно перетворилася в дику і безглузду контрреволюцію[19]. Онацький вітав «оголошення війни теперішній Европі, для збудовання Европи цілком нової, перейнятої новим, активним фашистівським духом» і закликав спільно з фашизмом рішуче вирушити проти старого ладу псевдодемократичної Європи і нового ладу псевдокомуністичної Євразії[20].
Статті Онацького допомагають зрозуміти, що приваблювало членів ОУН в італійському фашизмі. Публіцист наголошував, що не фашистська практика використання державної влади найбільше цікавить українських націоналістів, а його «ідеалістичні» аспекти, які виявилися ще на стадії боротьби за владу: небажання миритися з накиненою ззовні «долею», воля до перемоги, прагнення до духовного переродження і творення нової людини, до національного єднання понад партійними, становими та регіональними інтересами[21].
Однак профашистський ентузіазм Онацького викликав застереження в деяких керівників ОУН. Член Проводу українських націоналістів Микола Сціборський 19 квітня 1930 р. писав до Коновальця:
Одержав останній „Український Голос”. Дещо про статтю чи взагалі про статті Онацького. Вони всі добрі… Але… занадто багато „Італії, Мусоліні і апотеози фашизму…” Не знаю, чи це є користно. Отця демонстративна прихильність та виспівування фашизму може привести до небажаних наслідків. Тим більше, що в самій ОУН є багато людей, які не зовсім годяться з Онацьким. Я сам в економично-соціальній інтерпретації фашизму доволі далекий від Онацького[22].
Видається, що М. Сціборський заперечував проти оспівування фашизму не стільки з принципових, скільки з тактичних міркувань, побоюючись, що демонстративна прихильність до нього може призвести до небажаних наслідків для ОУН. Сам Сціборський наприкінці 1932 р. виголосив у Парижі реферат «Критика фашизму». Прочитавши про це в російській емігрантській газеті «Последние новости», Онацький, який щосили переконував італійських можновладців у симпатіях ОУН до фашизму, написав Коновальцеві обуреного листа, запитуючи, чи буде ОУН колись мати єдину лінію в закордонній політиці. Коновалець суворо покартав Сціборського і закликав надалі дотримуватись зовнішньополітичного курсу ОУН та не перешкоджати необдуманими кроками політиці Онацького в Римі[23].
Критикував Сціборського і представник ОУН у Великобританії Євген Ляхович, який вважав, що фашизм - це стихія, яка захоплює світ, і український націоналізм має відповідати цій стихії. «Певно, що ми не сміємо наосліп малпувати інших просто тому, що ми маємо відмінні від інших завдання і живемо серед цілком відмінних відносин, але засадничо ми не повинні цієї стихії цуратися», - писав він Онацькому[24].
З 1933 р. в націоналістичній публіцистиці з образом фашистської Італії починає конкурувати не менш ідеалізований образ гітлерівської Німеччини. Однак, з середини 1934 р. в еміграційній пресі ОУН починається відкрита критика націонал-соціалізму, особливо його расистської складової, при чому «поганому» гітлеризмові часом протиставляли «добрий» італійський фашизм. Охолодження стосунків між нацистами та ОУН було пов’язане з тимчасовим німецько-польським зближенням і репресіями гестапо щодо деяких оунівців. У цей час Онацький опублікував статтю про розходження між італійським фашизмом і націонал-соціалізмом, в якій, звично ідеалізуючи фашизм Муссоліні, протиставляв його расистській теорії нацистів, їхньому догматизму в політиці та антихристиянським тенденціям[25].
Найсерйознішу спробу теоретичного осмислення фашизму зробив Сціборський у своїй головній теоретичній праці «Націократія» (1935 р.). Відзначаючи історичні заслуги фашизму, він твердив, що приклад фашизму має стати дороговказом і для поневолених народів, якщо вони не хочуть стати погноєм для агресивних сусідів. Разом з тим, Сціборський і далі критикував фашистів за те, що вони зробили диктатуру постійним принципом організації держави, що вело до надмірного етатизму, стримувало розвиток особи і суспільства. Він вірив, що його власний проект суспільного і державного устрою - «націократії» - дозволить майбутній українській державі уникнути цього лиха. У дійсності ж «націократія» Сціборського була спробою створити українську модель тоталітарної держави - поки що теоретичну[26].
У другій половині 1930-х рр. інтерес ОУН до італійського фашизму сягнув апогею. Про це свідчить, зокрема, начерк плану видавничої діяльності культурної референтури ОУН, укладений її керівником Олегом Ольжичем (Кандибою):
Видання наші в підготовці (1937)
Мусоліні: Доктрина фашизму, зі вступною статтею.
Національна фашистівська партія, зі вступною статтею. (Переклад).
Історія Італії.
Нариси про новітню (фашист[івську]) ідеалістичну фільософію.
Бажана:
Критична студія про фашизм[27].
Із цього плану вдалося здійснити тільки перший пункт: у 1937 р. вийшла друком «Доктрина фашизму» Муссоліні в українському перекладі зі вступною статтею Богдана Кравцева[28].
У цей же час ідеологи ОУН узяли на озброєння деякі елементи фашистської теорії держави, як-от концепції корпоративної (професійно-станової) держави та тоталітаризму. Михайло Подоляк характеризував ідеологію, що її сповідувала ОУН, як «революційний, тоталітарний і авторитарний націоналізм»[29]. Сціборський у першій статті свого проекту конституції України (осінь 1939 р.) записав: «Україна є суверенною, авторитарною, тоталітарною, професійно-становою державою…»[30]. Не варто, однак, забувати, що, як пише відомий дослідник фашизму Роджер Ґриффін, «у фашистському мисленні […] логіка тоталітаризму - це логіка не гноблення і руйнування, а творчої деструкції - руйнування для побудови нового порядку»[31]. Запозичивши у фашистів термін «тоталітаризм», оунівці теж вкладали в нього позитивний зміст: тотальний контроль націоналістичної держави над всіма сферами суспільного життя уявляли як конструктивний і необхідний для творення нового ладу. ОУН певною мірою наслідувала й організаційні засади ієрархії та вождизму, притаманні фашистській партії. Символи і ритуали фашистів вплинули на формування «культу героїзму», який плекала ОУН[32].
Симпатиками фашизму були не тільки члени ОУН. Поза її лавами найбільшим популяризатором фашистської Італії був письменник Михайло Островерха. Крім біографії Міссоліні, він опублікував ще й брошуру «Нова імперія»[33] - найяскравішу апологію італійського фашизму, яка будь-коли виходила з-під пера українця.
Чи і якою мірою українські націоналісти ототожнювали себе з фашизмом як універсальним явищем? Такі спроби були, але панівним був інший погляд. Онацький ще напередодні створення ОУН вказував на істотну відмінність між українським націоналізмом і фашизмом. Він писав:
Чимало українських націоналістів почало називати себе залюбки українськими фашистами й шукати підтримки у італійських фашистів. Вони не добачали, що між українським націоналізмом й італійським фашизмом лежить неперехідна поки що прирва, яку може заповнити хиба час та вперта завзята праця. […]
Фашизм є націоналізмом нації державної, ворожої будь-яким ірідентам, готової всіх і вся принести в жертву культові своєї вже створеної держави.
Український націоналізм є, навпаки, націоналізмом нації недержавної, що тільки живе ірідентизмом і готовий принести всіх і вся в жертву для зруйновання культу тих держав, що не дають йому жити[34].
Подібний погляд викладено згодом і в офіціозі ОУН «Розбудова нації»: фашизм це рух державного народу, тоді як український націоналізм це рух національно-визвольний, тому українського націоналізму не можна ототожнювати з італійським фашизмом[35].
Утім, у неофіційному листуванні керівники ОУН були не настільки категоричні. У листі до Макара Кушніра від 16 липня 1929 р. редактор «Розбудови нації» Володимир Мартинець писав:
Я вповні поділяю Ваш погляд, що нам треба збивати заміти, що ми гетьманці, большевики, фашисти. Та признаюся Вам, що коли супроти двох перших ґруп легко, то з тим фашизмом не так то легко. Річ в тому, що не можна ужити безпосередно переконуючих арґументів: Італія далеко, Мусоліні не хоче за нас говорити і на нас валити громів, ніякого укр. уґруповання, що можна було б назвати його фашистами нема, отже залишається лише парафразувати твердження, що ми не фашисти, та що італійський фашизм це італійський рух, а не наш. Між тим богато спільних черт з фашизмом таки маємо: оба рухи це рухи націоналізму, тут і там диктатура, тут і там професійні спілки та ми[36].
Після перемоги нацизму в Німеччині в оунівській публіцистиці з’являється новий мотив: мовляв італійський фашизм, гітлеризм і український націоналізм - це явища одного порядку, прояви всесвітньої революційної націоналістичної стихії, яка має опанувати світ[37]. Однак при цьому не забували підкреслювати, що український націоналізм є не наслідуванням фашизму або гітлеризму, а самостійним, творчим рухом[38].
Отже, наслідуючи окремі риси фашизму, українські націоналісти здавали собі справу з відмінностей, які випливали з бездержавного статусу українського народу. Однак, наприкінці 1930-х рр. акценти дещо змістилися. Тепер теоретики ОУН розглядали національну революцію не лише як визвольний рух проти загарбників, а перш за все як внутрішньо-український рух, покликаний дати національному життю новий зміст і нові суспільно-політичні форми, так само, як революції націонал-соціалізму і фашизму в Німеччині та Італії[39]. У світлі такого підходу відмінності між українським націоналізмом і фашизмом вже не виглядали такими засадничими, як раніше.
Залишається додати, що поряд із впливом італійського фашизму в публіцистиці ОУН кінця 1930-х рр. дедалі сильніше відчувається вплив німецького націонал-соціалізму. Початок Другої світової війни остаточно відсунув ідеологічні симпатії до італійців на другий план. Прагматичні міркування спонукали ОУН до тіснішої співпраці з могутнім Третім Райхом, незважаючи на застереження до гітлерівського расизму. Однак конфлікт із нацистською окупаційною владою в ході війни підштовхнув обидва відлами ОУН до радикального перегляду свого ставлення не лише до гітлеризму, а й до його італійського союзника.
У цій доповіді я не розглядаю типологічного питання: чи і якою мірою ОУН може бути віднесена до фашистських рухів. Зазначу лише, що концепція, згідно з якою ідеологія і практика ОУН були фашистськими за своєю природою[40], має певні підстави, особливо в рамках історії ідей. Однак я більше схиляюся до аргументів Онацького і офіційної позиції ОУН: націоналізм бездержавної нації не може бути повноцінним фашизмом. Тому ідеологію і практику таких рухів як ОУН, хорватська «Усташі» та деяких інших доцільніше виділити в окремий тип революційного інтегрального націоналізму бездержавних націй, який, на жаль, не має усталеної назви (у деяких своїх працях я умовно називаю цей тип «усташизмом»)[41]. Український інтегральний націоналізм міг наслідувати окремі риси фашизму, але, як національно-визвольний рух, мав суттєво інші завдання і пріоритети.
Цей матеріал ґрунтується на доповіді, виголошеної на конференції “Італійсько-українські зв’язки: історія та сучасність”.
[1] Онацький Е. Визнання радянського уряду (Троха історії) // Діло. 1924. 14 лют. С. 1; Островерха М. Муссоліні: людина й чин. Львів, 1934 (Книгозбірня Вістника. Ч. 1). С. 55-56.
[2] Донцов Д. Поетка українського рісорджімента // Літературно-Науковий Вістник (далі - ЛНВ). Р. XXI (1922). Т. LXXVI. Кн. I. С. 34.
[3] Донцов використовує образи Яна Заґлоби та інших героїв роману Генріка Сенкевича “Вогнем і мечем” для іронічного зображення сучасної йому польської шляхти.
[4] Д. Д. Шляхтич міщанином (Причинок до національної психольоґії) // ЛНВ. 1922 (Р. XXI). Т. LXXVII. Кн. VI. С. 271.
[5] Донцов Д. Bellua sine capite // Літературно-Науковий Вістник. 1923 (Р. XXII). Кн. I. С. 58-71.
[6] Зауважимо, що Донцов був одним з перших, хто вказав на фундаментальну подібність більшовизму і фашизму - ідея, згодом покладена в основу теорії тоталітаризму.
[7] Там само. С. 60.
[8] Чи ми фашисти? // Заграва. 1923. Ч. 7. С. 97-102.
[9] Донцов Д. Аґонія одної доктрини (Під новий рік) // ЛНВ. 1924 (Р. XXIII). Т. LXXXII. Кн. I. С. 67 (прим. 2).
[10] Маланюк Є. Посланіє // ЛНВ. 1926 (Р. XXV). Т. XCI. Кн. ХІІ. С. 294-295.
[11] Мірчук П. Нарис історії ОУН. 1920-1939 роки. Вид. 3-тє. К., 2007. С. 59.
[12] Там само. С. 406-407; Конґрес Українських Націоналістів 1929 р.: Документи і матеріали / Упоряд. В. Муравський. Львів, 2006. Біограми. С. 372-374.
[13] Артюшенко Ю. Леґія Українських Націоналістів // Євген Коновалець та його доба. Мюнхен, 1974. С. 383-384; Мірчук П. Нарис історії ОУН. С. 59.
[14] Онацький Е. Листи з Італії. I. Дещо про фашизм // Розбудова Нації. 1928. Ч. 3. С. 94.
[15] Там само. С. 96.
[16] Його ж. Італійська Корпоративна Держава // Там само. 1929. Ч. 3-4. С. 78-84.
[17] Його ж. Журналізм в фашистівькій Італії // Український Голос. 1930. 16, 23 лют. (ч. 6-7);
[18] Його ж. Фашизм як реальна політика // Там само. 27 квіт. (ч. 6). С. 1
[19] Його ж. Дві революції // Там само. 15, 22, 29 черв. (ч. 23-25).
[20] Його ж. Паневропа і Антіевропа // Український Голос. 1930. 8 черв. (ч. 22). С. 2.
[21] Його ж. Фашизм і ми // Розбудова Нації. 1929. Ч. 12. С. 401.
[22] Центральний державний архів громадських об’єднань України, м. Київ (далі - ЦДАГО), ф. 269, оп. 1, спр. 178, арк. 143 (частково процитовано в: Кентій А. Збройний чин українських націоналістів, 1920-1956: Історико-архівні нариси. Т. 1: Від Української Військової Організації до Організації Українських Націоналістів. 1920-1942. К., 2005. С. 97).
[23] Онацький Є. У вічному місті: Записки українського журналіста. Т. 3: 1933 рік. Торонто, 1985. C. 22, 33.
[24] Там само. [Т. 4:] 1934 рік. Торонто, 1989. С. 106.
[25] Його ж. Ідеольоґічні й тактичні розходження між фашизмом і націонал-соціялізмом // Розбудова Нації. 1934. Ч. 5-6. С. 147.
[26] Сціборський М. Націократія. Париж, 1935.
[27] Архів ОУН у Києві, ф. 2 (Євген Коновалець), оп. 1, спр. 3, арк. 91.
[28] Мусоліні Б. Доктрина фашизму. Львів, 1937.
[29] Подоляк М. Суспільний зміст націоналізму // На службі нації. Альманах. Париж, 1938. С. 32.
[30] Документи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів / Редкол.: В.Верига та ін. Т. 7: Документи Комісії Державного Планування ОУН (КДП ОУН) / Упоряд. О.Кучерук, Ю.Черченко. К., 2005. С. 8.
[31] Griffin R. Palingenetic Myth // World Fascism: a Historical Encyclopedia / Ed. by C.Blamiers with P.Jackson. Santa Barbara, Calif., 2006. Vol. II. P. 499.
[32] Про ритуали політичної релігії фашизму див.: Gentile E. The Sacralization of Politics in Fascist Italy / Transl. by K.Botsford. Cambridge, Mass., 1996; про “культ героїзму” ОУН: Брут Р. Культ героїзму. Львів, 1937.
[33] Островерха М. Нова імперія: Італія і фашизм. Львів, 1938.
[34] Онацький Е. Листи з Італії. I. Дещо про фашизм. С. 95.
[35] Мірчук П. Нарис історії ОУН. С. 94.
[36] ЦДАГО, ф. 269, оп. 1, спр. 174, арк. 16.
[37] С.О. Війна стабілізується (Огляд світових подій) // Наш Клич (Львів). 1933. 19 берез.; його ж. Союзники большевизму // Там само. 18 черв.
[38] До джерел нашого руху // Там само. 16 лип. [39] Подоляк М. Суспільний зміст націоналізму. С. 35-37.
[40] Див., наприклад: Grott B. Nacjonalizm Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów jako faszyzm |// Różne oblicza nacjonalizmów: polityka - religia - etos / Pod. red. nauk. B.Grotta. Kraków, 2010. S. 257-268; Himka J.-P. The Importance of the Situational Element in East Central European Fascism // East Central Europe. Vol. 37. 2010. P. 353-358; Зенон Когут - Іван Химка. Україністи та Бандера: розбіжні погляди // Критика. 2010. Ч. 3-4. С. 9-10.
[41] Див.: Зайцев А. Украинский интегральный национализм в поисках “особого пути” (1920-1930-е годы) // Новое литературное обозрение. № 108. 2011. С. 38-40; Зайцев О., Беген О., Стефанів В. Націоналізм і релігія: Греко-Католицька Церква та український націоналістичний рух у Галичині (1920-1930-ті роки). Львів, 2011. С. 220
ДЖЕРЕЛО
Комментировать
В категории: Былое и думы, Статьи, тези: нацизм, национализм, націоналісти, ОУН, фашизм
Подписка: RSS, твиттер: @NihilistLi
Жодна ідеологія і жоден політичний рух, які народилися в Італії, не мали такого потужного впливу на українську політичну думку, а певною мірою і політичну практику, як фашизм у 1920-30-х рр. Це й не дивно: рух і режим Беніто Муссоліні збудив величезний інтерес у всьому світі, породив низку епігонів та інтелектуальну моду на фашизм - недаремно міжвоєнну добу називають «епохою фашизму». Українці мали власні причини цікавитися фашизмом. Після поразки війни за незалежність 1917-1921 рр. український самостійницький рух переживав глибоку кризу і шукав нових шляхів. Фашистська революція в Італії, здавалось, вказувала такий шлях. Багато українців побачили у фашизмі приклад переможного націоналістичного руху, що врятував свою країну від загрози комунізму, згуртував націю під єдиним сильним проводом і дав новий поштовх її відродженню. А оскільки перед українськими націоналістами стояли схожі завдання, то цілком очікувано фашизм став для багатьох із них зразком для наслідування. Згадували і про те, що Муссоліні ще в 1919 р. у своїй газеті «Іль пополо д’Італія» виступав на підтримку боротьби українців за незалежність[1], сподівалися (як згодом виявилось, марно), що лідер фашистської Італії робитиме це й надалі.
Першим пропагандистом фашистського досвіду серед українців став Дмитро Донцов. Ймовірно найраніша згадка про фашизм у його публіцистиці з’явилася навесні 1922 р. У статті «Поетка українського рісорджімента», вміщеній у травневій книжці «Літературно-наукового вістника» (далі - «ЛНВ»), він знайшов у творчості Лесі Українки мотиви, які нібито споріднювали її з духом фашизму: «Ціла її творчість стає одним несамовитим закликом до тої bella vendetta, що в своїй найновішій формі “фашізму” справляла свої орґії в Італії, а в формі повстань в її власній країні»[2]. Як бачимо, для Донцова на підставі перших вражень фашизм здавався виявом того ж войовничого стихійного прагнення помсти, яке нібито надихало і Лесю Українку, і українських повстанців, і яке він протиставляв пацифізмові тих, кого пізніше назве «провансальцями».
Восени того ж року у ставленні Донцова до фашизму з’являються нові акценти. Він вбачає у фашизмі вже не просто «bella vendetta», стихійний дух помсти, а конструктивний момент - здорову реакцію італійського суспільства на тимчасову атрофію державного апарату. Італійський фашизм Донцов протиставляв його польському епігонству, яке тоді вже встигло заявити про себе - анархічному «фашізму п. Заґлоби[3]», що за оцінкою Донцова був, навпаки - «реакцією атрофованого почуття державного й цивільного обов’язку проти зміцнення державного апарату»[4].
Перемога фашизму в Італії справила значний вплив на дальшу ідейну еволюцію Донцова. У січні 1923 р. він опублікував у «ЛНВ» статтю, в якій порівнював фашизм із більшовизмом й аналізував причини їхнього успіху[5]. Донцов виділив чотири спільні прикмети цих рухів[6]: 1) «Як большевизм, так i фашизм, були - насамперед, рухами протидемократичними»; 2) «I большевизм, i фашизм, у своїх початках були, хоч i антидемократичнi, але народнi рухи». Фашизм - «се був отже революцiйний рух народних мас, хоч i антидемократичний у своїй iдеольогiї»; 3) «Обидва рухи були рухами iнiцiятивної меншости, що накинула свою волю землякам»; 4) «Четвертою прикметою сих рухiв є їх безкомпромiсовiсть, непримиримiсть».
Саме брак цих прикмет в українських демократів і монархістів зумовив, на думку автора, поразку їхніх спроб створити державу. Донцов підкреслював, що закликає наслідувати не внутрiшню полiтику фашизму і більшовизму, а «методи захоплення державного апарату i його скрiплення…, а в сiм вiдношенню i фашизм, i большевизм i досi лишаються клясичними прикладами того, як се треба робити»[7]. Схоже, саме тоді Донцов побачив у фашизмі модель руху, який сам прагнув створити, - настільки ж енергійного, безкомпромісного, авторитарного й перейнятого фанатичною вірою у свої ідеали, як більшовизм, але націоналістичного за духом і метою.
З 1923 р. самого Донцова і групу публіцистів, яка гуртувалася довкола часопису «Заграва» у лівій українській пресі почали називати «фашистами». У відповідь «Заграва» умістила передову статтю під назвою «Чи ми фашисти?». «Не уважаємо фашизму за щось злого. Навпаки!», - заявляв непідписаний автор (судячи з усього, Донцов). Далі, процитувавши Муссоліні, що «фашизм це справа суто італійська», автор погодився з цим твердженням: «І тому власне, що ми стоїмо, подібно як і фашизм, не на інтернаціональній, а на національній плятформі, - ми не можемо бути фашистами». Однак на наступних сторінках, викладаючи основні засади «загравістів»: пріоритет національного визволення перед соціальним, ворожість до інтернаціоналізму, націоналізм як практика щоденного життя, - автор рефреном повторює: «Коли це є програмом фашизму, про мене, - ми є фашистами!»[8]
Подібну позицію Донцов зайняв і у статті «Агонія однієї доктрини». Піддавши нищівній критиці ліберальну доктрину і зацитувавши статтю з харківських «Вістей», де його погляди вже вкотре було названо фашистськими, він зробив таку цікаву примітку: «Не присвоюємо думкам тут розвиненим назви “фашизму”, охоче б її уникнули. Мусимо, одначе, послуговуватися сею назвою з браку иншої, яка так добре відгороджувала би думки, розвинені тут, від комунізму з одної сторони, а з другої - від старого драгоманівсько-українофільського лібералізму…»[9] Отже, Донцов не дуже й заперечував проти характеристики власної ідеології як українського фашизму - за браком іншої, точнішої назви.
Утім незабаром він знайшов власну назву для своєї доктрини - «чинний націоналізм». У цій доктрині в її завершеному вигляді неважко знайти низку паралелей із фашизмом: культ боротьби, ідеї ієрархізованого суспільства, ініціативної меншості, правлячої касти, «ордену» на противагу «партійництву», войовничий антимарксизм й антилібералізм. Щоправда, автор «Націоналізму» не викладав своїх ідей у вигляді систематизованого вчення, він апелював радше до емоцій, ніж до розуму, однак те ж саме можна сказати і про фашизм на ранній стадії його розвитку.
Захоплювалися фашизмом і інші письменники та публіцисти, що гуртувалися довкола «ЛНВ». Євген Маланюк, який перебував під ідейним впливом Донцова, у поезії «Посланіє» (1926 р.) вітав новий дух, що промінює на Україну з фашистського Риму:
Залізний Рим, - відісторичне
Невичерпальне джерело,
Де мідь латини славить Вічність
Над хвилями щоденних злоб;
[…]
Де в ляццароні спить патрицій,
В пролєтарі - аристократ,
- Там народився муж із криці,
Старого віку Герострат.
Даруйте примітивність ліній,
В яких накреслюю цей лик -
Там лають словом «Мусоліні»,
Це ж твір нового покоління
І як майбутнє, він велик.
[…]
Живім же в радісній відраді:
Наш край повстане і зросте,
Бо Риму історичний радій
Сягає і на скитський степ![10]
Фашизм викликав симпатії і серед членів молодіжних націоналістичних угруповань 1920-х рр., як у Галичині, так і на еміграції. Утім, за рідкісними винятками молоді націоналісти прямо не ототожнювали себе з фашизмом, повторюючи слова, які нібито сказав Муссоліні: «Фашизм не для експорту». Винятком стала невелика група наддніпрянських емігрантів, яка в середині 1920-х рр. утворила в Празі Союз українських фашистів (СУФ) під проводом Петра Кожевникова і Леоніда Костарева. Про цю організацію достеменно відомо лише те, що в листопаді 1925 р. вона злилася з двома іншими емігрантськими групами в Легію українських націоналістів (ЛУН), яка потім стала співзасновницею ОУН[11]. У результаті обидва лідери колишньої СУФ стали членами Проводу українських націоналістів (ПУН), але згодом обоє були виключені з організації (Кожевників у листопаді 1929 р., Костарів - на початку 1933 р.). У цій темній історії найцікавіше те, що обох колишніх «фашистів» підозрювали у співпраці з радянською і німецькою розвідками[12]. Логічно напрошується запитання: якщо ці підозри були обґрунтованими, то чи не було створення СУФ провокацією спецслужб з метою впровадження своїх агентів у керівні кола української націоналістичної еміграції (що на деякий час і вдалося)? Однак доступна нині джерельна база поки що не дозволяє підтвердити або спростувати це припущення.
В дискусії, яка розгорілася в перші місяці існування ЛУН, пропозицію Костарева і Кожевникова використати при розробці націоналістичної ідеології досвід італійського фашизму відкинули. Гору взяла концепція Миколи Сціборського: базувати ідеологію і програму українського націоналізму виключно на державницькій традиції та духовності української нації[13]. Однак фашистський досвід продовжували вивчати.
Важливою віхою на шляху до створення ОУН було заснування місячника «Розбудова нації» - офіційного органу ПУН, який почав виходити у січні 1928 р. Однією з головних тем журналу було висвітлення досвіду націоналістичних рухів різних народів, причому найбільшу увагу приділяли італійському фашизму. Майбутні діячі ОУН не приховували свого захоплення фашизмом і його лідером. Колишній голова дипломатичної місії УНР у Римі Євген Онацький писав про фашистів:
Ця купка молодих енерґійних людей, озброєних перше лише палкою любов’ю та незломною енерґією, кирмована рукою незвичайного орґанізатора й ватажка - Мусоліні, - за кілька років здобула цілу владу в Італії, вичистила кілька авґієвих стаєнь, порозганяла ледащих лаццаронів і затовстілих бюрократів, нагнала страху на ріжних спекулянтів, вказала місце ріжним політиканам і піднесла престіж держави на незнану досі височінь[14].
Торкаючись впливу фашизму на український націоналістичний рух, Є. Онацький визнавав, що
молодий український націоналізм дещо перейняв вже від італійського фашизму, і це перш за все визнання потреби залізної гієрархічної орґанізації та підпорядковання всіх приватних, партійних і клясових інтересів інтересам батьківщини - «Батьківщина понад все». Далі визнання переваги сили духа над силою матерії. У свій час італійські фашисти, а тепер й українські націоналісти не піддають своєї справи розрахункам, - вони й без розрахунків знають, що проти них стоїть величезна матеріяльно-переважаюча сила[15].
Після утворення ОУН преса організації продовжувала друкувати численні матеріали про фашизм. Найактивнішим пропагандистом фашистського досвіду залишався Онацький, який став представником ОУН в Італії (офіційно вступив до лав організації в 1930 р.). У своїх статтях він доводив вищість фашистської корпоративної держави, яка підпорядковує всі суспільні сили своїй дисципліні, над демократично-ліберальною державою, що сама є полем для гри суспільних сил[16]; виправдовував скасування свободи преси в Італії необхідністю сильної влади, дисципліни та об’єднання всіх зусиль нації[17]; протиставляв фашизм більшовизмові як реальну політику в інтересах нації - відірваній від життя утопії[18], а водночас як справжню, духовну революцію - матеріалістичній революції більшовиків, яка, мовляв, давно перетворилася в дику і безглузду контрреволюцію[19]. Онацький вітав «оголошення війни теперішній Европі, для збудовання Европи цілком нової, перейнятої новим, активним фашистівським духом» і закликав спільно з фашизмом рішуче вирушити проти старого ладу псевдодемократичної Європи і нового ладу псевдокомуністичної Євразії[20].
Статті Онацького допомагають зрозуміти, що приваблювало членів ОУН в італійському фашизмі. Публіцист наголошував, що не фашистська практика використання державної влади найбільше цікавить українських націоналістів, а його «ідеалістичні» аспекти, які виявилися ще на стадії боротьби за владу: небажання миритися з накиненою ззовні «долею», воля до перемоги, прагнення до духовного переродження і творення нової людини, до національного єднання понад партійними, становими та регіональними інтересами[21].
Однак профашистський ентузіазм Онацького викликав застереження в деяких керівників ОУН. Член Проводу українських націоналістів Микола Сціборський 19 квітня 1930 р. писав до Коновальця:
Одержав останній „Український Голос”. Дещо про статтю чи взагалі про статті Онацького. Вони всі добрі… Але… занадто багато „Італії, Мусоліні і апотеози фашизму…” Не знаю, чи це є користно. Отця демонстративна прихильність та виспівування фашизму може привести до небажаних наслідків. Тим більше, що в самій ОУН є багато людей, які не зовсім годяться з Онацьким. Я сам в економично-соціальній інтерпретації фашизму доволі далекий від Онацького[22].
Видається, що М. Сціборський заперечував проти оспівування фашизму не стільки з принципових, скільки з тактичних міркувань, побоюючись, що демонстративна прихильність до нього може призвести до небажаних наслідків для ОУН. Сам Сціборський наприкінці 1932 р. виголосив у Парижі реферат «Критика фашизму». Прочитавши про це в російській емігрантській газеті «Последние новости», Онацький, який щосили переконував італійських можновладців у симпатіях ОУН до фашизму, написав Коновальцеві обуреного листа, запитуючи, чи буде ОУН колись мати єдину лінію в закордонній політиці. Коновалець суворо покартав Сціборського і закликав надалі дотримуватись зовнішньополітичного курсу ОУН та не перешкоджати необдуманими кроками політиці Онацького в Римі[23].
Критикував Сціборського і представник ОУН у Великобританії Євген Ляхович, який вважав, що фашизм - це стихія, яка захоплює світ, і український націоналізм має відповідати цій стихії. «Певно, що ми не сміємо наосліп малпувати інших просто тому, що ми маємо відмінні від інших завдання і живемо серед цілком відмінних відносин, але засадничо ми не повинні цієї стихії цуратися», - писав він Онацькому[24].
З 1933 р. в націоналістичній публіцистиці з образом фашистської Італії починає конкурувати не менш ідеалізований образ гітлерівської Німеччини. Однак, з середини 1934 р. в еміграційній пресі ОУН починається відкрита критика націонал-соціалізму, особливо його расистської складової, при чому «поганому» гітлеризмові часом протиставляли «добрий» італійський фашизм. Охолодження стосунків між нацистами та ОУН було пов’язане з тимчасовим німецько-польським зближенням і репресіями гестапо щодо деяких оунівців. У цей час Онацький опублікував статтю про розходження між італійським фашизмом і націонал-соціалізмом, в якій, звично ідеалізуючи фашизм Муссоліні, протиставляв його расистській теорії нацистів, їхньому догматизму в політиці та антихристиянським тенденціям[25].
Найсерйознішу спробу теоретичного осмислення фашизму зробив Сціборський у своїй головній теоретичній праці «Націократія» (1935 р.). Відзначаючи історичні заслуги фашизму, він твердив, що приклад фашизму має стати дороговказом і для поневолених народів, якщо вони не хочуть стати погноєм для агресивних сусідів. Разом з тим, Сціборський і далі критикував фашистів за те, що вони зробили диктатуру постійним принципом організації держави, що вело до надмірного етатизму, стримувало розвиток особи і суспільства. Він вірив, що його власний проект суспільного і державного устрою - «націократії» - дозволить майбутній українській державі уникнути цього лиха. У дійсності ж «націократія» Сціборського була спробою створити українську модель тоталітарної держави - поки що теоретичну[26].
У другій половині 1930-х рр. інтерес ОУН до італійського фашизму сягнув апогею. Про це свідчить, зокрема, начерк плану видавничої діяльності культурної референтури ОУН, укладений її керівником Олегом Ольжичем (Кандибою):
Видання наші в підготовці (1937)
Мусоліні: Доктрина фашизму, зі вступною статтею.
Національна фашистівська партія, зі вступною статтею. (Переклад).
Історія Італії.
Нариси про новітню (фашист[івську]) ідеалістичну фільософію.
Бажана:
Критична студія про фашизм[27].
Із цього плану вдалося здійснити тільки перший пункт: у 1937 р. вийшла друком «Доктрина фашизму» Муссоліні в українському перекладі зі вступною статтею Богдана Кравцева[28].
У цей же час ідеологи ОУН узяли на озброєння деякі елементи фашистської теорії держави, як-от концепції корпоративної (професійно-станової) держави та тоталітаризму. Михайло Подоляк характеризував ідеологію, що її сповідувала ОУН, як «революційний, тоталітарний і авторитарний націоналізм»[29]. Сціборський у першій статті свого проекту конституції України (осінь 1939 р.) записав: «Україна є суверенною, авторитарною, тоталітарною, професійно-становою державою…»[30]. Не варто, однак, забувати, що, як пише відомий дослідник фашизму Роджер Ґриффін, «у фашистському мисленні […] логіка тоталітаризму - це логіка не гноблення і руйнування, а творчої деструкції - руйнування для побудови нового порядку»[31]. Запозичивши у фашистів термін «тоталітаризм», оунівці теж вкладали в нього позитивний зміст: тотальний контроль націоналістичної держави над всіма сферами суспільного життя уявляли як конструктивний і необхідний для творення нового ладу. ОУН певною мірою наслідувала й організаційні засади ієрархії та вождизму, притаманні фашистській партії. Символи і ритуали фашистів вплинули на формування «культу героїзму», який плекала ОУН[32].
Симпатиками фашизму були не тільки члени ОУН. Поза її лавами найбільшим популяризатором фашистської Італії був письменник Михайло Островерха. Крім біографії Міссоліні, він опублікував ще й брошуру «Нова імперія»[33] - найяскравішу апологію італійського фашизму, яка будь-коли виходила з-під пера українця.
Чи і якою мірою українські націоналісти ототожнювали себе з фашизмом як універсальним явищем? Такі спроби були, але панівним був інший погляд. Онацький ще напередодні створення ОУН вказував на істотну відмінність між українським націоналізмом і фашизмом. Він писав:
Чимало українських націоналістів почало називати себе залюбки українськими фашистами й шукати підтримки у італійських фашистів. Вони не добачали, що між українським націоналізмом й італійським фашизмом лежить неперехідна поки що прирва, яку може заповнити хиба час та вперта завзята праця. […]
Фашизм є націоналізмом нації державної, ворожої будь-яким ірідентам, готової всіх і вся принести в жертву культові своєї вже створеної держави.
Український націоналізм є, навпаки, націоналізмом нації недержавної, що тільки живе ірідентизмом і готовий принести всіх і вся в жертву для зруйновання культу тих держав, що не дають йому жити[34].
Подібний погляд викладено згодом і в офіціозі ОУН «Розбудова нації»: фашизм це рух державного народу, тоді як український націоналізм це рух національно-визвольний, тому українського націоналізму не можна ототожнювати з італійським фашизмом[35].
Утім, у неофіційному листуванні керівники ОУН були не настільки категоричні. У листі до Макара Кушніра від 16 липня 1929 р. редактор «Розбудови нації» Володимир Мартинець писав:
Я вповні поділяю Ваш погляд, що нам треба збивати заміти, що ми гетьманці, большевики, фашисти. Та признаюся Вам, що коли супроти двох перших ґруп легко, то з тим фашизмом не так то легко. Річ в тому, що не можна ужити безпосередно переконуючих арґументів: Італія далеко, Мусоліні не хоче за нас говорити і на нас валити громів, ніякого укр. уґруповання, що можна було б назвати його фашистами нема, отже залишається лише парафразувати твердження, що ми не фашисти, та що італійський фашизм це італійський рух, а не наш. Між тим богато спільних черт з фашизмом таки маємо: оба рухи це рухи націоналізму, тут і там диктатура, тут і там професійні спілки та ми[36].
Після перемоги нацизму в Німеччині в оунівській публіцистиці з’являється новий мотив: мовляв італійський фашизм, гітлеризм і український націоналізм - це явища одного порядку, прояви всесвітньої революційної націоналістичної стихії, яка має опанувати світ[37]. Однак при цьому не забували підкреслювати, що український націоналізм є не наслідуванням фашизму або гітлеризму, а самостійним, творчим рухом[38].
Отже, наслідуючи окремі риси фашизму, українські націоналісти здавали собі справу з відмінностей, які випливали з бездержавного статусу українського народу. Однак, наприкінці 1930-х рр. акценти дещо змістилися. Тепер теоретики ОУН розглядали національну революцію не лише як визвольний рух проти загарбників, а перш за все як внутрішньо-український рух, покликаний дати національному життю новий зміст і нові суспільно-політичні форми, так само, як революції націонал-соціалізму і фашизму в Німеччині та Італії[39]. У світлі такого підходу відмінності між українським націоналізмом і фашизмом вже не виглядали такими засадничими, як раніше.
Залишається додати, що поряд із впливом італійського фашизму в публіцистиці ОУН кінця 1930-х рр. дедалі сильніше відчувається вплив німецького націонал-соціалізму. Початок Другої світової війни остаточно відсунув ідеологічні симпатії до італійців на другий план. Прагматичні міркування спонукали ОУН до тіснішої співпраці з могутнім Третім Райхом, незважаючи на застереження до гітлерівського расизму. Однак конфлікт із нацистською окупаційною владою в ході війни підштовхнув обидва відлами ОУН до радикального перегляду свого ставлення не лише до гітлеризму, а й до його італійського союзника.
У цій доповіді я не розглядаю типологічного питання: чи і якою мірою ОУН може бути віднесена до фашистських рухів. Зазначу лише, що концепція, згідно з якою ідеологія і практика ОУН були фашистськими за своєю природою[40], має певні підстави, особливо в рамках історії ідей. Однак я більше схиляюся до аргументів Онацького і офіційної позиції ОУН: націоналізм бездержавної нації не може бути повноцінним фашизмом. Тому ідеологію і практику таких рухів як ОУН, хорватська «Усташі» та деяких інших доцільніше виділити в окремий тип революційного інтегрального націоналізму бездержавних націй, який, на жаль, не має усталеної назви (у деяких своїх працях я умовно називаю цей тип «усташизмом»)[41]. Український інтегральний націоналізм міг наслідувати окремі риси фашизму, але, як національно-визвольний рух, мав суттєво інші завдання і пріоритети.
Цей матеріал ґрунтується на доповіді, виголошеної на конференції “Італійсько-українські зв’язки: історія та сучасність”.
[1] Онацький Е. Визнання радянського уряду (Троха історії) // Діло. 1924. 14 лют. С. 1; Островерха М. Муссоліні: людина й чин. Львів, 1934 (Книгозбірня Вістника. Ч. 1). С. 55-56.
[2] Донцов Д. Поетка українського рісорджімента // Літературно-Науковий Вістник (далі - ЛНВ). Р. XXI (1922). Т. LXXVI. Кн. I. С. 34.
[3] Донцов використовує образи Яна Заґлоби та інших героїв роману Генріка Сенкевича “Вогнем і мечем” для іронічного зображення сучасної йому польської шляхти.
[4] Д. Д. Шляхтич міщанином (Причинок до національної психольоґії) // ЛНВ. 1922 (Р. XXI). Т. LXXVII. Кн. VI. С. 271.
[5] Донцов Д. Bellua sine capite // Літературно-Науковий Вістник. 1923 (Р. XXII). Кн. I. С. 58-71.
[6] Зауважимо, що Донцов був одним з перших, хто вказав на фундаментальну подібність більшовизму і фашизму - ідея, згодом покладена в основу теорії тоталітаризму.
[7] Там само. С. 60.
[8] Чи ми фашисти? // Заграва. 1923. Ч. 7. С. 97-102.
[9] Донцов Д. Аґонія одної доктрини (Під новий рік) // ЛНВ. 1924 (Р. XXIII). Т. LXXXII. Кн. I. С. 67 (прим. 2).
[10] Маланюк Є. Посланіє // ЛНВ. 1926 (Р. XXV). Т. XCI. Кн. ХІІ. С. 294-295.
[11] Мірчук П. Нарис історії ОУН. 1920-1939 роки. Вид. 3-тє. К., 2007. С. 59.
[12] Там само. С. 406-407; Конґрес Українських Націоналістів 1929 р.: Документи і матеріали / Упоряд. В. Муравський. Львів, 2006. Біограми. С. 372-374.
[13] Артюшенко Ю. Леґія Українських Націоналістів // Євген Коновалець та його доба. Мюнхен, 1974. С. 383-384; Мірчук П. Нарис історії ОУН. С. 59.
[14] Онацький Е. Листи з Італії. I. Дещо про фашизм // Розбудова Нації. 1928. Ч. 3. С. 94.
[15] Там само. С. 96.
[16] Його ж. Італійська Корпоративна Держава // Там само. 1929. Ч. 3-4. С. 78-84.
[17] Його ж. Журналізм в фашистівькій Італії // Український Голос. 1930. 16, 23 лют. (ч. 6-7);
[18] Його ж. Фашизм як реальна політика // Там само. 27 квіт. (ч. 6). С. 1
[19] Його ж. Дві революції // Там само. 15, 22, 29 черв. (ч. 23-25).
[20] Його ж. Паневропа і Антіевропа // Український Голос. 1930. 8 черв. (ч. 22). С. 2.
[21] Його ж. Фашизм і ми // Розбудова Нації. 1929. Ч. 12. С. 401.
[22] Центральний державний архів громадських об’єднань України, м. Київ (далі - ЦДАГО), ф. 269, оп. 1, спр. 178, арк. 143 (частково процитовано в: Кентій А. Збройний чин українських націоналістів, 1920-1956: Історико-архівні нариси. Т. 1: Від Української Військової Організації до Організації Українських Націоналістів. 1920-1942. К., 2005. С. 97).
[23] Онацький Є. У вічному місті: Записки українського журналіста. Т. 3: 1933 рік. Торонто, 1985. C. 22, 33.
[24] Там само. [Т. 4:] 1934 рік. Торонто, 1989. С. 106.
[25] Його ж. Ідеольоґічні й тактичні розходження між фашизмом і націонал-соціялізмом // Розбудова Нації. 1934. Ч. 5-6. С. 147.
[26] Сціборський М. Націократія. Париж, 1935.
[27] Архів ОУН у Києві, ф. 2 (Євген Коновалець), оп. 1, спр. 3, арк. 91.
[28] Мусоліні Б. Доктрина фашизму. Львів, 1937.
[29] Подоляк М. Суспільний зміст націоналізму // На службі нації. Альманах. Париж, 1938. С. 32.
[30] Документи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів / Редкол.: В.Верига та ін. Т. 7: Документи Комісії Державного Планування ОУН (КДП ОУН) / Упоряд. О.Кучерук, Ю.Черченко. К., 2005. С. 8.
[31] Griffin R. Palingenetic Myth // World Fascism: a Historical Encyclopedia / Ed. by C.Blamiers with P.Jackson. Santa Barbara, Calif., 2006. Vol. II. P. 499.
[32] Про ритуали політичної релігії фашизму див.: Gentile E. The Sacralization of Politics in Fascist Italy / Transl. by K.Botsford. Cambridge, Mass., 1996; про “культ героїзму” ОУН: Брут Р. Культ героїзму. Львів, 1937.
[33] Островерха М. Нова імперія: Італія і фашизм. Львів, 1938.
[34] Онацький Е. Листи з Італії. I. Дещо про фашизм. С. 95.
[35] Мірчук П. Нарис історії ОУН. С. 94.
[36] ЦДАГО, ф. 269, оп. 1, спр. 174, арк. 16.
[37] С.О. Війна стабілізується (Огляд світових подій) // Наш Клич (Львів). 1933. 19 берез.; його ж. Союзники большевизму // Там само. 18 черв.
[38] До джерел нашого руху // Там само. 16 лип. [39] Подоляк М. Суспільний зміст націоналізму. С. 35-37.
[40] Див., наприклад: Grott B. Nacjonalizm Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów jako faszyzm |// Różne oblicza nacjonalizmów: polityka - religia - etos / Pod. red. nauk. B.Grotta. Kraków, 2010. S. 257-268; Himka J.-P. The Importance of the Situational Element in East Central European Fascism // East Central Europe. Vol. 37. 2010. P. 353-358; Зенон Когут - Іван Химка. Україністи та Бандера: розбіжні погляди // Критика. 2010. Ч. 3-4. С. 9-10.
[41] Див.: Зайцев А. Украинский интегральный национализм в поисках “особого пути” (1920-1930-е годы) // Новое литературное обозрение. № 108. 2011. С. 38-40; Зайцев О., Беген О., Стефанів В. Націоналізм і релігія: Греко-Католицька Церква та український націоналістичний рух у Галичині (1920-1930-ті роки). Львів, 2011. С. 220
ДЖЕРЕЛО
Комментировать
В категории: Былое и думы, Статьи, тези: нацизм, национализм, націоналісти, ОУН, фашизм
Подписка: RSS, твиттер: @NihilistLi