на обрії...
степ повний ніччю, а ніч - тобою...
нестерпно гаряче...
навіть зорі в небі жовті і величезні...
вітер дме пилом і загрозою. гуркіт неба дужає мить за миттю.
але небо на заході ще живе, жевріє, ще видно, як із нечутними тут криками в просторі сутінків шиють ластівки...
я втекла від грози, і тепер лечу разом із темним вітром, одночасно із шалом і страхом розуміючи, що ніяка сила вже не зупинить мого коня...
він і сам уже не розбирає дороги, він несеться, не дбаючи ані про себе, ні про свою наїзницю...
страх сам собою минає, лишається відчуття польоту.
мені насправді здається, що копита вже не б"ють землю, а рвуть самісінькі вершечки запашних трав, і ми вже летимо в повітрі...
грім стихає десь далеко.
але все ще жодного подиху прохолоди.
наді мною спокійно сяє блідий місяць, душу сповнює передчуття.
тіні стають густіші, сильніше пахне полин, м"якше стукають по землі копита.
краса хвилястих ковилів, що хвилями біжать навіть без відчутного вітру, ковилів, посріблених місячним сяйвом, ніжних, як шовк, захоплює до сліз.
я на краї світу... між темрявою й світлом, на межі Іншого Краю...
тому я не помічаю, як кінь сповільнює ходу, а потім зупиняється.
чиясь рука бере у мене повіддя.
і я бачу, що поспішала недаремно. я встигла.
бо це не зорі на небі: відбиваючи світло місяця, мені сяють твої очі..
нестерпно гаряче...
навіть зорі в небі жовті і величезні...
вітер дме пилом і загрозою. гуркіт неба дужає мить за миттю.
але небо на заході ще живе, жевріє, ще видно, як із нечутними тут криками в просторі сутінків шиють ластівки...
я втекла від грози, і тепер лечу разом із темним вітром, одночасно із шалом і страхом розуміючи, що ніяка сила вже не зупинить мого коня...
він і сам уже не розбирає дороги, він несеться, не дбаючи ані про себе, ні про свою наїзницю...
страх сам собою минає, лишається відчуття польоту.
мені насправді здається, що копита вже не б"ють землю, а рвуть самісінькі вершечки запашних трав, і ми вже летимо в повітрі...
грім стихає десь далеко.
але все ще жодного подиху прохолоди.
наді мною спокійно сяє блідий місяць, душу сповнює передчуття.
тіні стають густіші, сильніше пахне полин, м"якше стукають по землі копита.
краса хвилястих ковилів, що хвилями біжать навіть без відчутного вітру, ковилів, посріблених місячним сяйвом, ніжних, як шовк, захоплює до сліз.
я на краї світу... між темрявою й світлом, на межі Іншого Краю...
тому я не помічаю, як кінь сповільнює ходу, а потім зупиняється.
чиясь рука бере у мене повіддя.
і я бачу, що поспішала недаремно. я встигла.
бо це не зорі на небі: відбиваючи світло місяця, мені сяють твої очі..