чаювання з листопадом
вона сиділа коло вікна, кожною клітинкою відчуваючи Осінь.блідо-сіре світло з широкого вікна заповнювало невеличку кухню, але по кутках над шафками уже стало по-зимовому затишно і присмерково.
на плиті тихо грівся чайник. сьогодні, з нагоди останнього осіннього місяця, вона дістала інший чайник - білий, в жовтогарячих і багряних кленових листках.
на вкритому небіленою лляною скатертиною столі стояла порожня чашка на блюдечку. трошки подалі - глиняна ваза із темно-багряними й рудими хризантемами.
у цьому всьому було щось від свята і від прощання одночасно.
за вікном щойно скінчився дрібний дощик, несильний вітерець тепер струшував прозорі краплі з чорних мокрих гілок. складалось враження, що саме цей дощик змив з опушки лісу всі залишки листя... жовте, помаранчеве, коричневе - воно тепер лежало біля порослих мохом коренів.
(Продовжити)химерні частини дерева, котрі вже не були деревом... а на них згори падали краплі дощу, що вже припинили бути дощем...
чайник починав потроху присвистувати. було тепло.
як уві сні, повільно, вона підвелась, звичними, уже не обміркованими, а механічними і тому безпомилковими діями знайшла в шафці яскраву бляшанку чаю, всипала в заварник, додала запашних трав. на мить химерно запахло квітучим лугом, але подих літа тут же розтанув над букетом, що точив багаті й гіркі пахощі осінньої свіжості.
чайник засвистів у повну силу, і тільки через добрих півхвилини вона отямилась від сну наяву, насилу відірвала погляд від вікна і пригасила вогонь. залила чай окропом, і знову повернулась очима до шибок.
там вечоріло - стрімко й непереможно.
якщо дивитись від дальної стіни, рівно половину вікна займав майже облетілий ліс, в другій половині наливалось передвечірньою синявою похмуре небо над колись золотавим полем ячменю. тепер і ліс, і поле, котрі влітку шуміли в самісіньке вікно, незбагненно віддалились... та й не тільки вони.
доріжка до калитки навіть здавалась втричі довшою, ніж раніше. щоб дійти до неї, треба було перетнути галявинку під яблунями, пройти по опалим привидам літа... уникаючи прямого погляду пізніх винно-червоних жоржин... змахуючи на землю тоненькі павучі брами.
протягом останнього місяця в цьому саду павуки почувались більшими господарями від людини.
настояний чай пахнув запаморочливо свіжо.
кожний дріб"язок мав значення: тонка порцелянова чашечка, схожа на яєчну шкарлупку, котру страшно було взяти в руки, розписане золотою і гаряче-червоною калиною тоненьке блюдечко, що пахло по-особливому, пахло дерев"яною шафою, в котрій зберігалось, і лляна скатертина, в котрій нитки були неоднакової товщини, і це надавало полотну особливого домашнього вигляду, помаранчеві й зеленкуваті гарбузики поруч із мальовничими рум"янобокими яблуками й грушками у лозовому кошику на полиці. і навіть проста глиняна ваза для квітів, навіть невибагливі вишивки й кремове мереживо на простодушних серветочках, навіть тонкі шторочки кольору вишневої деревини - це все було ніби приготоване для зустрічі...
вона чекала Осені.
так бувало завжди.
тому в цей день для чогось готувала чай, і сідала навпроти вікна чаювати із листопадом, ніби так було легше підготуватись до пори холодних сіро-зелених дощів, схожих на завісу скляних намистинок, ніби так тепліше було зустріти таємничі нічні вітри, і проводжати Сонце.
і завжди чай смакував, як терпкий темний присмерк...
але не цього разу.
сьогодні з-під кришечки заварника линув аромат липового цвіту, квітучого вересу, зеленого середлітнього любистку і сонячного вітру.
розгублена тим, що ритуал вперше вийшов за звичні рамки, вона поспішно і, сама не розуміючи для чого, підвелась, із чашкою в руках вибігла надвір...
а там уже все було не так.
полум"яний промінь прорізав хмари. сонце сідало, все в теплому золотому мареві, горіло у прозорих краплях.
ну й нема чого правити жалобу.
Осінь приходить не для того, щоб її боялись.
просто вона теж любить випити чашку запашного чаю...
посидь, поговори з нею.
вона має, що тобі розповісти...
на плиті тихо грівся чайник. сьогодні, з нагоди останнього осіннього місяця, вона дістала інший чайник - білий, в жовтогарячих і багряних кленових листках.
на вкритому небіленою лляною скатертиною столі стояла порожня чашка на блюдечку. трошки подалі - глиняна ваза із темно-багряними й рудими хризантемами.
у цьому всьому було щось від свята і від прощання одночасно.
за вікном щойно скінчився дрібний дощик, несильний вітерець тепер струшував прозорі краплі з чорних мокрих гілок. складалось враження, що саме цей дощик змив з опушки лісу всі залишки листя... жовте, помаранчеве, коричневе - воно тепер лежало біля порослих мохом коренів.
(Продовжити)химерні частини дерева, котрі вже не були деревом... а на них згори падали краплі дощу, що вже припинили бути дощем...
чайник починав потроху присвистувати. було тепло.
як уві сні, повільно, вона підвелась, звичними, уже не обміркованими, а механічними і тому безпомилковими діями знайшла в шафці яскраву бляшанку чаю, всипала в заварник, додала запашних трав. на мить химерно запахло квітучим лугом, але подих літа тут же розтанув над букетом, що точив багаті й гіркі пахощі осінньої свіжості.
чайник засвистів у повну силу, і тільки через добрих півхвилини вона отямилась від сну наяву, насилу відірвала погляд від вікна і пригасила вогонь. залила чай окропом, і знову повернулась очима до шибок.
там вечоріло - стрімко й непереможно.
якщо дивитись від дальної стіни, рівно половину вікна займав майже облетілий ліс, в другій половині наливалось передвечірньою синявою похмуре небо над колись золотавим полем ячменю. тепер і ліс, і поле, котрі влітку шуміли в самісіньке вікно, незбагненно віддалились... та й не тільки вони.
доріжка до калитки навіть здавалась втричі довшою, ніж раніше. щоб дійти до неї, треба було перетнути галявинку під яблунями, пройти по опалим привидам літа... уникаючи прямого погляду пізніх винно-червоних жоржин... змахуючи на землю тоненькі павучі брами.
протягом останнього місяця в цьому саду павуки почувались більшими господарями від людини.
настояний чай пахнув запаморочливо свіжо.
кожний дріб"язок мав значення: тонка порцелянова чашечка, схожа на яєчну шкарлупку, котру страшно було взяти в руки, розписане золотою і гаряче-червоною калиною тоненьке блюдечко, що пахло по-особливому, пахло дерев"яною шафою, в котрій зберігалось, і лляна скатертина, в котрій нитки були неоднакової товщини, і це надавало полотну особливого домашнього вигляду, помаранчеві й зеленкуваті гарбузики поруч із мальовничими рум"янобокими яблуками й грушками у лозовому кошику на полиці. і навіть проста глиняна ваза для квітів, навіть невибагливі вишивки й кремове мереживо на простодушних серветочках, навіть тонкі шторочки кольору вишневої деревини - це все було ніби приготоване для зустрічі...
вона чекала Осені.
так бувало завжди.
тому в цей день для чогось готувала чай, і сідала навпроти вікна чаювати із листопадом, ніби так було легше підготуватись до пори холодних сіро-зелених дощів, схожих на завісу скляних намистинок, ніби так тепліше було зустріти таємничі нічні вітри, і проводжати Сонце.
і завжди чай смакував, як терпкий темний присмерк...
але не цього разу.
сьогодні з-під кришечки заварника линув аромат липового цвіту, квітучого вересу, зеленого середлітнього любистку і сонячного вітру.
розгублена тим, що ритуал вперше вийшов за звичні рамки, вона поспішно і, сама не розуміючи для чого, підвелась, із чашкою в руках вибігла надвір...
а там уже все було не так.
полум"яний промінь прорізав хмари. сонце сідало, все в теплому золотому мареві, горіло у прозорих краплях.
ну й нема чого правити жалобу.
Осінь приходить не для того, щоб її боялись.
просто вона теж любить випити чашку запашного чаю...
посидь, поговори з нею.
вона має, що тобі розповісти...