напевно це відчувають після моменту смерті....

[litavycia]

гм.. не думала що все це буде так... швидко... й навіть майже безболісно... ну трішки виплеснутих нервів, ну мене вже дві пари поспіль під кінець того що на тих парах відбувається починає морозити, трясти, тіпати, важко тримати ручку в руках, ну ледь не розридалась в коридорі переконуючи одну колегу по нещастю в тому що ми не мусимо здаватись, не мусимо дуплити - ми маємо виграти. ну точніше скласти той клятий іспит. ну, подумаєш... ну дарма заморочувалась з роздруківками замість того аби вчасно заскочить на захист... хоч може то й на краще... мо-же...

останні дні частенько замислювалась над тим, який з двох днів виграє звання "найнапряжнішого дня року" - цей четвер чи минулий... втім... от не знаю... ну те що зі мною вчора коїлось не напрягом назвати важко... й те що останню добу - від вчорашнього іспиту до зараз - я нервувалась, зривалась, кидалась між образами "надсильної, надспокійної" та "напрочуд слабкої, надчутливої й втратившої усіляку надію", до сліз доходила більше ніж за останні три місяці...

але дійсно... почуваєшся ніби пройшла смерть.. так... спокійно.. трішки імлосно.. трішки хочеться спати... викричатись-виплакатись вже не хо... вже ніц не хо.. точніше може щось та й хочеться... але... так. хочеться посміхнутись. от :) нарешті.) я так довго боялась цих чотирьох годин... а тепер... словом, дивно все то якось.. але якщо Вони дійсно так само відчувають себе після.. то за Них можна не хвилюватись... бо нарешті вони відпочинуть від страху... страху втратити своє життя.

з.ю. ну-ну, щось так виходить що рідна Могила для мене рівноцінна життю. гм. а знаєте, певно так воно і є.