Дива старого Вільнюса. Передмова.
Я не знала з чого почати свою розповідь про дива старого Вільнюса.
Але минулого тижня сталось дещо, що цілком зійде за передмову :)
Приїхали до мене в гості родичка та її подруга. Стою я в напівсонному стані зранку на кухні, сніданок готую, а гості інспектують вміст книжкової шафи. Помітила Аня невідому річ Фрая, перепитала що то за "Перша лінія", я одразу відкрила міфоложку про Ікара та його сина, попросила зачитати вголос, а сама повернулась до пательні й думаю собі: "От коли я їхала в Вільнюс, десь в куточку серця мала сподівання привети звідти дві нові книжки Фрая, а до того ж мала намір придивлятись пильно до мешканців міста - ан зустріну... Тому й відвідувачів КофеІнів розглядала швидко й пильно, але... А що б я їй сказала якщо зустріла б? Нащо взагалі було про те мріяти?".. Одразу ж на запит "небанального та нефанатського питання" в голові виникла пропозиція "певно найбільше хотілось би спитати її, як вона сама дійшла до того світу... точніше тих світів, про які пише... коли вона сама з ними познайомилась, як взагалі таке сталось". І задоволено хмикнула. Таке підійде. ну й що, що за добу згадала ту тему розмови, про яку думала коли була в Литві.
Аня закінчила читати міфоложку (з вельми прогнозованою реакцією на закінчення), я їй відкрила міфоложку про мед а сама пішла згрібати по куточкам ще книги (бо в шафі представлена навіть менша частина тих книг, що маю). Наштовхнулась на другу частину набору "Другу лінію" того ж Макса Фрая і зловила себе на думці, що дивно - першу я читала кілька разів, а до другої жодного разу не доходила. Відкрила на оповіданні "Дом и поезия", якось так.. і завмерла. На п`яти сторінках чітко, ясно й дуже мальовничо була викладена відповідь на моє питання: написано про початок подорожі самої авторки, про те, що остаточно змінило її на людину, що рано чи пізно винирне з зеленої води й побачить місто, що відображалось в ній... Певно недарма все-таки найбільш улюблена з роповідей про Ехо була "Зелені води Ішми". Підозрюю, в ній відчувався дзвін реальності.
З подякою мірозданію та авторці за настільки оперативну відповідь, обернулась й побачила за собою шлейф див, що певно причепився до мене у Вільнюсі й так і тягнувся за мною весь зворотній шлях. Ще раз подумки подякувала, цього разу лише Світлані Мартинчик за те, що стимулювала мене повірити у Вільнюс і загорітись мрією туди потрапити й віднайти його казки та інші дива.
Але минулого тижня сталось дещо, що цілком зійде за передмову :)
Приїхали до мене в гості родичка та її подруга. Стою я в напівсонному стані зранку на кухні, сніданок готую, а гості інспектують вміст книжкової шафи. Помітила Аня невідому річ Фрая, перепитала що то за "Перша лінія", я одразу відкрила міфоложку про Ікара та його сина, попросила зачитати вголос, а сама повернулась до пательні й думаю собі: "От коли я їхала в Вільнюс, десь в куточку серця мала сподівання привети звідти дві нові книжки Фрая, а до того ж мала намір придивлятись пильно до мешканців міста - ан зустріну... Тому й відвідувачів КофеІнів розглядала швидко й пильно, але... А що б я їй сказала якщо зустріла б? Нащо взагалі було про те мріяти?".. Одразу ж на запит "небанального та нефанатського питання" в голові виникла пропозиція "певно найбільше хотілось би спитати її, як вона сама дійшла до того світу... точніше тих світів, про які пише... коли вона сама з ними познайомилась, як взагалі таке сталось". І задоволено хмикнула. Таке підійде. ну й що, що за добу згадала ту тему розмови, про яку думала коли була в Литві.
Аня закінчила читати міфоложку (з вельми прогнозованою реакцією на закінчення), я їй відкрила міфоложку про мед а сама пішла згрібати по куточкам ще книги (бо в шафі представлена навіть менша частина тих книг, що маю). Наштовхнулась на другу частину набору "Другу лінію" того ж Макса Фрая і зловила себе на думці, що дивно - першу я читала кілька разів, а до другої жодного разу не доходила. Відкрила на оповіданні "Дом и поезия", якось так.. і завмерла. На п`яти сторінках чітко, ясно й дуже мальовничо була викладена відповідь на моє питання: написано про початок подорожі самої авторки, про те, що остаточно змінило її на людину, що рано чи пізно винирне з зеленої води й побачить місто, що відображалось в ній... Певно недарма все-таки найбільш улюблена з роповідей про Ехо була "Зелені води Ішми". Підозрюю, в ній відчувався дзвін реальності.
З подякою мірозданію та авторці за настільки оперативну відповідь, обернулась й побачила за собою шлейф див, що певно причепився до мене у Вільнюсі й так і тягнувся за мною весь зворотній шлях. Ще раз подумки подякувала, цього разу лише Світлані Мартинчик за те, що стимулювала мене повірити у Вільнюс і загорітись мрією туди потрапити й віднайти його казки та інші дива.