чарівна скрипка... та ін.

[litavycia]

Коли мені було десь рочків 11, їздив з нами на конкурс один скрипаль... Сам досить привабливий хлопчина, з композитор, а як акомпаніював свою пісню "Молитва" на слова Лермонтова, коли наша Оксанка співала.... ледве ф-но не розвалив! Втім, з усіх інструментів його коханням була скрипка... Де б він не йшов, завжди з собою був футляр; й навіть не те

Comments

Розуміння

[hajdamaka]

Колись, років напевно 8-9 тому пішла я у свій перший похід. В кримські гори. У всій групі я була наймолодша (найстаршому хлопцю - 18), зі своїми бздиками, і хоча були там цікаві люди, з якими я спілкувалась, навіть один романтичний хлопчик, в якого я закохалася, але загалом мені було досить важко і самотньо. І от був один чарівний сонячний день, ми влаштували днівку-відпочинок. Хлопець, в якого я закохалася і з яким ми вже 4 дні (а в 12 років - це дуже багато, тим паче в таких обставинах) ніби як зустрічалися (принаймні гуляли за руки під місяцем, дивилися один на одного закоханим поглядом і лежали в обнімку) дістає з великого рюкзака фотоальбом і починає хвалитися своєю коханою дівчиною та її фотографіями: як він її любить, яка вона у нього красива, як він за нею сумує, ось цілий альбом з собою носить... Мені було боляче. Дуже. Але я тяжію скоріше до приховування емоцій у собі, аніж до вияву їх назовні на очах у інших. Тому я собі тихенько пішла прогулятися на річку (а гірські річки дуже мілкі, особливо влітку в Криму, і все дно всіяне галькою). І я там знайшла камінчик, який мені видався особливим і чимось рідним, і ніби одухотвореним в тому сенсі, що ніби мав свою душу. Той камінчик я відчула, як свого єдиного друга, навіть більше, ніж друга, а одночасно і маму, і рідну дитину, і справжнього друга. Я з ним розмовляла, жалілася йому, плакала, співала, сміялась, розповідала йому казки, вела з ним філософські бесіди... Мені було добре з ним і легко, значно легше ніж одній. Я тримала його в руці і відчувала його пульсуючу силу, якою він ділився зі мною. Я цілий день і всю ніч не могла натішитися знахідкою. А наступного дня він зник. Просто зник, ніби крізь землю провалився, і хоч всі допомагали його шукати, але ніде його не було. І я знову залишилась сама. Але з того часу я усвідомила свою силу, власну силу і розуміння того, що коли мені треба буде допомога чи підтримка, чи просто розуміння, вона до мене прийде. Чи то у вигляді камінчика, чи гарної людини, чи красивого заходу сонця - але я відчую її. А ще я зрозуміла, що не можна прив'язуватись до речей. Не варто. Треба просто радіти тому, що вони у тебе є чи були і вірно тобі служили. А якщо зникли - можливо вони випробовують тебе і твою здатність радіти життю.
У Покальчука є одне чарівне оповідання зі збірки "Двері в..." про янгола. Як не забуду, принесу почитати ;)