Аффтарський креатифф: Брєдікі vol.1
Отже, перша порція моїх брєдіків з "Українського Тижня" - 12 штук. Період написання - з січня по липень включно 2008 року.
Не жалійтесь на владу
Терпіти не можу, коли наші люди жаліються на владу. Як влучно сказав колись Кравчук, “маємо те, що маємо”. Якось влітку я їхав в маршрутці. Всі сидячі місця були зайняті, тільки я один стояв на своєму улюбленому в таку спеку місці біля відчиненого вікна. На зупинці в салон через передні двері зайшов молодий хлопець на милицях та в гіпсі. Додам, якось так вийшло, що в тій частині маршрутки сиділи майже одні молоді дівчата - судячи з вигляду, їхали на пляж - та одна літня жінка. Хлопцю було дуже важко стояти - його обличчя вмить вкрилося рясними краплями поту, він важко дихав. Але ЖОДНА з цих двоногих істот і не подумала встати, допоки не встала та літня жінка. Всі знов зробили вигляд, що нічого не сталося. Питання: на яку владу заслуговують ТАКІ люди?
Магічне метро
Обожнюю метро в час пік. А ще - останній поїзд метро. А взагалі - я його люблю в усіх видах. Кожного разу, коли стоїш на платформі, вдихаєш запашний підземний сморід і всім тілом відчуваєш гуркіт потягу, що підходить до станції, здається, що ти - на порозі великої пригоди. Що саме цей потяг відвезе тебе кудись туди, де ти не був. І що саме підчас цього “magical mystery tour” станеться щось чарівне та незвичне. Ну, наприклад, ти зустрінеш дівчину своєї мрії. Або побачиш привида. Або тебе підірве мусульманська терористка в паранджі. І немає нічого кращого цього очікування. Чим би воно не закінчилося.
Мікст як гримаса епохи
Зверніть увагу - останнім часом ми почали постійно все змішувати. Усілякі суміші стали вважатися ознакою хорошого тону. Раніше між поняттями та речами були поведені чіткі кордони - тепер їх наполегливо знищують. І змішують, змішують, змішують... Горілку або пиво тепер прийнято пити з усілякими добавками або робити з них коктейлі. Носити якийсь певний колір одягу вважається анахронізмом. Ідеалом людини є щось середнє між чоловіком і жінкою - уні-, метро- або навіть транссексуал. Зрештою, тепер прийнято вважати, що між добром і злом різниці немає - світом панує сірий колір. Може, воно й справді так - поєднування непоєднуваного приводить до влади сірості.
No Problem
Більшість людей є напрочуд інфантильними, не дивлячись на весь пафос “дорослого життя”. Чи скажемо трохи інакше - безпомічними в разі настання будь-якої нештатної ситуації. А ще любимо придумувати собі на голову проблему, навіть коли вона ще не настала. І от уявімо собі ситуацію, що ви знаходитесь в командировці в іншому місті. На останні гроші ви купили квиток на поїзд. І на цей поїзд не встигли. Переважна кількість ще буквально пару хвилин тому повністю впевнених у собі індивідів почне панікувати та дзвонити родичам і знайомим з безпорадними проханнями по допомогу. А чому б не поїхати самому - тим же автостопом? Це я до того, що проблеми треба вирішувати по мірі їх настання.
Тролейбус як машина часу
Зазвичай їжджу на роботу маршруткою. Але одного разу сів у тролейбус. І потрапив у справжній паноптикум. Або машину часу. Мене одразу оточили інваліди всіх мастей, похилі дідусі та бабусі, справжні пролетарі в потертих шкірянках з пивом в руках (навіть не думав, що такі залишилися). На додаток було кілька класичних гопників та навіть один бомж. Молодих облич фактично не було, окрім вже зазначених гопів. Здалося, що я потрапив в початок 90-х років. Коли ж одна бабуся сказала: “Треба було за Кучму голосувати”, я аж похолов. Невже мене закинуло в якийсь 1995-ий? Але на наступній я вийшов - машина часу не спрацювала.
Кожному своє
Ввечері опинився біля Печерського райвідділу міліції. Ситуація: товариші не сподобалися міліції - і їх, під білі ручки, без всяких пояснень запроторили за грати. Поїхав допомагати по мірі можливості. Одразу наштовхнувся на дуже агресивного капітана, який, побачивши журналістську “корочку”, промимрив щось на кшталт: “Ми єсчьо пакажем вам, сукі”. Буквально через пару хвилин до РОВД під'їхала шикарна іномарка, з якої виліз не менш шикарний чоловік. Який одразу ж розпочав розмову на підвищених тонах з капітаном. Розмова закінчилася тим, що мужик штовхнув міліціянта, у відповідь на що той запопадливо притримав двері та провів крутелика до машини. Кожному - своє...
Мій найбільший сором
Як відомо, у кожної людини є свої “скелети в шафі”. Днями перебирав свої дитячі речі і знайшов обгортку від цукерки “Рафаелло”, що завалялася серед старих паперів. Згадав свій найбільший сором. Це було в дитячому таборі в Литві, путівкою до якого мене преміювали за перемогу в олімпіаді з історії. І саме на час перебування там випав мій день народження. Однопалатники подарували мені цілу коробку цих цукерок - делікатесу на той час. Зрозуміло, що ваш покірний слуга швиденько прикінчив її. Сам. Всю. І тільки потім подумав, що треба було б пригостити інших. Прийшлося викручуватися та брехати, що загубив коробку. Здається, мені так і не повірили тоді.
Хуліганське кохання
Взагалі-то, терпіти не можу хіп-хоп, бо вважаю його глибоко чужою для України субкультурою. Але на днях до рук потрапив збірник хіп-хопу, на якому містилися пісні футбольних фанатів польських клубів. Прослухав підряд разів 5 - і не міг відірватися. Давно не чув настільки щирих і непідробних емоцій. Грубі, впевнені голоси футбольних хуліганів в супроводі якісно зроблених треків признавалися в коханні до “Вісли”, Краковії”, “Легії, “Арки”, “Леха” тощо і обіцяли померти в разі потреби за улюблені кольори та світогляд. Чомусь в мене не виникло жодних сумнівів, що це не просто слова. Таке ось хуліганське кохання.
Закарпаття - не Галичина
Днями повернувся з відрядження до Закарпаття. До сих пір багато моїх знайомих вважає цю область тією ж самою Галичиною - тільки за Карпатами. Так ось, хотілось би розвіяти цю хибну думку. Насправді, як закарпатці, так і галичани, терпіти не можуть одне одного. Спитайте середньостатистичного львів'янина про ужгородця, і почуєте, що той - “циган”, “нігер” (закарпатці справді доволі смагляві) та “бублай”: мовляв, закарпатці постійно вимовляють сполучення “бл” і, складається враження, що вони бубонять щось собі під ніс. У відповідь, ужгородець скаже, що мешканець міста Лева - то є “бик”, “рагуль” та “жлоб”. Люблять вони одне одного - що тут скажеш.
Мобільне рабство
В мене нещодавно зламався мобільний телефон. Зламався серйозно - прийшлося купляти новий. Але буквально один день я був “поза зоною”. І ви знаєте, це була справжня мука. Здавалося, ніби мені постійно щось муляє в районі серця. Здавалось, ніби мені відрізали дуже потрібну частину тіла. Здавалось, якщо зараз не почую знайомої “нокієвської” мелодії, життя втратить всі барви. А ще буквально три роки тому я кричав, що мені взагалі той телефон не потрібен - мовляв, коли мені хтось потрібен, я його знайду. А мене зможуть знайти тільки тоді, коли я захочу цього. До чого це я? Людина так створена, що дуже швидко стає рабом - речей, звичок, поглядів. І боротися з цим дуже важко.
Українська для дітей
Виріс в сім'ї класичної київсько-булгаківської інтелігенції. Тобто, моє рідною мовою до певного моменту завжди була російська. Першими віршем, що я прочитав, був не “Заповіт”, а “Буря мглою небо кроет” Пушкіна. Першою великою книжкою стали не “Тіні забутих предків”, а “Капитанская дочка” все того ж Пушкіна. І якось це неправильно, скажу я вам. Саме тому, зроблю все, щоб для моїх дітей єдиною рідною мовою стала українська. Бо вони мають стати повноцінними українцями - тобто, людьми, що живуть і думають справді рідною мовою. І не відчувати доволі неприємне роздвоєння своєї натури, як це сталося в мене.
І знов про музику
Ви думаєте, я зараз буду знову гнівно таврувати шансон чи російську попсу? Як це і лічить “справжньому цінителю”? Аж ніяк. В кінці кінців, кожному своє. Ну ось скажіть, якщо ви ввечері з вікон сільського клубу почуєте не культову Смердючку, а, наприклад, Бетховена - ви ж злякаєтесь. І вирішите, що кінець світу, ось він насправді як виглядає. Ну, а якщо біля в вас в транспорті сяде типовий нарік в чорних окулярах і з величезними навушниками, з яких ви з жахом почуєте не якийсь там транс, а Ніну Матвієнко? Мабуть, подумаєте: “Великий Ти, Господи, і дивні діла Твої”. Це я все ось до чого: скажи мені, що ти слухаєш, і я скажу, хто/що ти є.
Не жалійтесь на владу
Терпіти не можу, коли наші люди жаліються на владу. Як влучно сказав колись Кравчук, “маємо те, що маємо”. Якось влітку я їхав в маршрутці. Всі сидячі місця були зайняті, тільки я один стояв на своєму улюбленому в таку спеку місці біля відчиненого вікна. На зупинці в салон через передні двері зайшов молодий хлопець на милицях та в гіпсі. Додам, якось так вийшло, що в тій частині маршрутки сиділи майже одні молоді дівчата - судячи з вигляду, їхали на пляж - та одна літня жінка. Хлопцю було дуже важко стояти - його обличчя вмить вкрилося рясними краплями поту, він важко дихав. Але ЖОДНА з цих двоногих істот і не подумала встати, допоки не встала та літня жінка. Всі знов зробили вигляд, що нічого не сталося. Питання: на яку владу заслуговують ТАКІ люди?
Магічне метро
Обожнюю метро в час пік. А ще - останній поїзд метро. А взагалі - я його люблю в усіх видах. Кожного разу, коли стоїш на платформі, вдихаєш запашний підземний сморід і всім тілом відчуваєш гуркіт потягу, що підходить до станції, здається, що ти - на порозі великої пригоди. Що саме цей потяг відвезе тебе кудись туди, де ти не був. І що саме підчас цього “magical mystery tour” станеться щось чарівне та незвичне. Ну, наприклад, ти зустрінеш дівчину своєї мрії. Або побачиш привида. Або тебе підірве мусульманська терористка в паранджі. І немає нічого кращого цього очікування. Чим би воно не закінчилося.
Мікст як гримаса епохи
Зверніть увагу - останнім часом ми почали постійно все змішувати. Усілякі суміші стали вважатися ознакою хорошого тону. Раніше між поняттями та речами були поведені чіткі кордони - тепер їх наполегливо знищують. І змішують, змішують, змішують... Горілку або пиво тепер прийнято пити з усілякими добавками або робити з них коктейлі. Носити якийсь певний колір одягу вважається анахронізмом. Ідеалом людини є щось середнє між чоловіком і жінкою - уні-, метро- або навіть транссексуал. Зрештою, тепер прийнято вважати, що між добром і злом різниці немає - світом панує сірий колір. Може, воно й справді так - поєднування непоєднуваного приводить до влади сірості.
No Problem
Більшість людей є напрочуд інфантильними, не дивлячись на весь пафос “дорослого життя”. Чи скажемо трохи інакше - безпомічними в разі настання будь-якої нештатної ситуації. А ще любимо придумувати собі на голову проблему, навіть коли вона ще не настала. І от уявімо собі ситуацію, що ви знаходитесь в командировці в іншому місті. На останні гроші ви купили квиток на поїзд. І на цей поїзд не встигли. Переважна кількість ще буквально пару хвилин тому повністю впевнених у собі індивідів почне панікувати та дзвонити родичам і знайомим з безпорадними проханнями по допомогу. А чому б не поїхати самому - тим же автостопом? Це я до того, що проблеми треба вирішувати по мірі їх настання.
Тролейбус як машина часу
Зазвичай їжджу на роботу маршруткою. Але одного разу сів у тролейбус. І потрапив у справжній паноптикум. Або машину часу. Мене одразу оточили інваліди всіх мастей, похилі дідусі та бабусі, справжні пролетарі в потертих шкірянках з пивом в руках (навіть не думав, що такі залишилися). На додаток було кілька класичних гопників та навіть один бомж. Молодих облич фактично не було, окрім вже зазначених гопів. Здалося, що я потрапив в початок 90-х років. Коли ж одна бабуся сказала: “Треба було за Кучму голосувати”, я аж похолов. Невже мене закинуло в якийсь 1995-ий? Але на наступній я вийшов - машина часу не спрацювала.
Кожному своє
Ввечері опинився біля Печерського райвідділу міліції. Ситуація: товариші не сподобалися міліції - і їх, під білі ручки, без всяких пояснень запроторили за грати. Поїхав допомагати по мірі можливості. Одразу наштовхнувся на дуже агресивного капітана, який, побачивши журналістську “корочку”, промимрив щось на кшталт: “Ми єсчьо пакажем вам, сукі”. Буквально через пару хвилин до РОВД під'їхала шикарна іномарка, з якої виліз не менш шикарний чоловік. Який одразу ж розпочав розмову на підвищених тонах з капітаном. Розмова закінчилася тим, що мужик штовхнув міліціянта, у відповідь на що той запопадливо притримав двері та провів крутелика до машини. Кожному - своє...
Мій найбільший сором
Як відомо, у кожної людини є свої “скелети в шафі”. Днями перебирав свої дитячі речі і знайшов обгортку від цукерки “Рафаелло”, що завалялася серед старих паперів. Згадав свій найбільший сором. Це було в дитячому таборі в Литві, путівкою до якого мене преміювали за перемогу в олімпіаді з історії. І саме на час перебування там випав мій день народження. Однопалатники подарували мені цілу коробку цих цукерок - делікатесу на той час. Зрозуміло, що ваш покірний слуга швиденько прикінчив її. Сам. Всю. І тільки потім подумав, що треба було б пригостити інших. Прийшлося викручуватися та брехати, що загубив коробку. Здається, мені так і не повірили тоді.
Хуліганське кохання
Взагалі-то, терпіти не можу хіп-хоп, бо вважаю його глибоко чужою для України субкультурою. Але на днях до рук потрапив збірник хіп-хопу, на якому містилися пісні футбольних фанатів польських клубів. Прослухав підряд разів 5 - і не міг відірватися. Давно не чув настільки щирих і непідробних емоцій. Грубі, впевнені голоси футбольних хуліганів в супроводі якісно зроблених треків признавалися в коханні до “Вісли”, Краковії”, “Легії, “Арки”, “Леха” тощо і обіцяли померти в разі потреби за улюблені кольори та світогляд. Чомусь в мене не виникло жодних сумнівів, що це не просто слова. Таке ось хуліганське кохання.
Закарпаття - не Галичина
Днями повернувся з відрядження до Закарпаття. До сих пір багато моїх знайомих вважає цю область тією ж самою Галичиною - тільки за Карпатами. Так ось, хотілось би розвіяти цю хибну думку. Насправді, як закарпатці, так і галичани, терпіти не можуть одне одного. Спитайте середньостатистичного львів'янина про ужгородця, і почуєте, що той - “циган”, “нігер” (закарпатці справді доволі смагляві) та “бублай”: мовляв, закарпатці постійно вимовляють сполучення “бл” і, складається враження, що вони бубонять щось собі під ніс. У відповідь, ужгородець скаже, що мешканець міста Лева - то є “бик”, “рагуль” та “жлоб”. Люблять вони одне одного - що тут скажеш.
Мобільне рабство
В мене нещодавно зламався мобільний телефон. Зламався серйозно - прийшлося купляти новий. Але буквально один день я був “поза зоною”. І ви знаєте, це була справжня мука. Здавалося, ніби мені постійно щось муляє в районі серця. Здавалось, ніби мені відрізали дуже потрібну частину тіла. Здавалось, якщо зараз не почую знайомої “нокієвської” мелодії, життя втратить всі барви. А ще буквально три роки тому я кричав, що мені взагалі той телефон не потрібен - мовляв, коли мені хтось потрібен, я його знайду. А мене зможуть знайти тільки тоді, коли я захочу цього. До чого це я? Людина так створена, що дуже швидко стає рабом - речей, звичок, поглядів. І боротися з цим дуже важко.
Українська для дітей
Виріс в сім'ї класичної київсько-булгаківської інтелігенції. Тобто, моє рідною мовою до певного моменту завжди була російська. Першими віршем, що я прочитав, був не “Заповіт”, а “Буря мглою небо кроет” Пушкіна. Першою великою книжкою стали не “Тіні забутих предків”, а “Капитанская дочка” все того ж Пушкіна. І якось це неправильно, скажу я вам. Саме тому, зроблю все, щоб для моїх дітей єдиною рідною мовою стала українська. Бо вони мають стати повноцінними українцями - тобто, людьми, що живуть і думають справді рідною мовою. І не відчувати доволі неприємне роздвоєння своєї натури, як це сталося в мене.
І знов про музику
Ви думаєте, я зараз буду знову гнівно таврувати шансон чи російську попсу? Як це і лічить “справжньому цінителю”? Аж ніяк. В кінці кінців, кожному своє. Ну ось скажіть, якщо ви ввечері з вікон сільського клубу почуєте не культову Смердючку, а, наприклад, Бетховена - ви ж злякаєтесь. І вирішите, що кінець світу, ось він насправді як виглядає. Ну, а якщо біля в вас в транспорті сяде типовий нарік в чорних окулярах і з величезними навушниками, з яких ви з жахом почуєте не якийсь там транс, а Ніну Матвієнко? Мабуть, подумаєте: “Великий Ти, Господи, і дивні діла Твої”. Це я все ось до чого: скажи мені, що ти слухаєш, і я скажу, хто/що ти є.