Аффтарський креатифф: Дмитро Шуров про бажання бути українським Елтоном Джоном
Продовжую свій цикл інтерв'ю з цікавими українськими музикантами. Сьогодні - Дмитро Шуров, піаніст від Бога, якому підходить тільки одне визначення: "справжній музикант".
http://www.ut.net.ua/Culture/26448
Клавішник, що став піаністом
Дмитро Шуров про бажання бути українським Елтоном Джоном, палаючі очі музиканта та сидіння на лавці як рису національного характеру
Про таких кажуть: трохи не з цього світу, їм дано бачити те, що сховане від очей звичайної людини. А ще цих особистостей називають вічно молодими. Найвідоміший український рок-піаніст, музикант екстракласу, який встиг попрацювати майже з усіма успішними гуртами та виконавцями України й Росії («Океан Ельзи», Зємфіра, «Бумбокс», Esthetic Education тощо) - все це Дмитро Шуров, фронтмен і лідер нарешті власного гурту «Pianoбой».
МУЗИКА НОМЕР ОДИН
Я ніколи не мав іншого вибору, окрім як стати музикантом. Почав займатися музикою з чотирьох років. Мій тато - поет, що грає на кількох музичних інструментах. Ми жили в готельці, проте в крихітній кімнатці збиралося безліч народу. Я, щоправда, найчастіше ховався за дверима, бо був сором’язливою дитиною. А потім мене віддали вчитися до піаністки на прізвище Зельцер. Вона позаймалася зі мною три місяці й емігрувала до Ізраїлю. Проте встигла «зачепити» своїм прекрасним викладанням. Скажімо, тривалість нот вона пояснювала на прикладі яблука: розрізала його на половинки, чверті, вісімки тощо. Я навіть ніколи не думав ні про що інше, окрім музики.
Нещодавно замислився про професію пілота. Просто дуже люблю літати. Саме зараз збираюся піти на курси. Про власний літак не мрію - все одно в нас польоти над містами заборонені для приватників. До речі, від однієї думки про стрибок із парашутом у мене все всередині згортається. Цікаво було б ще побути капітаном далекого плавання.
У музичній школі мені було нудно, тому її швидко кинув. Коли я до неї пішов, моїми богами в музиці були люди, яких не містила шкільна програма: Елтон Джон, Стіві Вандер тощо. Я чесно сказав батькам, що мені не в кайф, а вони, хоч як дивно, відповіли: гаразд. І купили перші в моєму житті клавіші - маленьку «самограйку», в якої навіть не було внутрішньої пам’яті. Це означало, що, зробивши якесь аранжування, його треба записувати на папері, бо, тільки-но ти виймав цей синтезатор із розетки, всі звуки та мелодії «вилітали». Тобто, коли я працював на цьому апараті, доводилося все робити за раз: придумувати гармонію, записувати на касету. Я почав займатися цим в 11 років. Досить швидко з’явилася гарна клієнтура - переважно місцеві (вінницькі. - Ред.) співаки. Вершина моєї тодішньої кар’єри - 30-хвилинний музичний супровід для українського народного танцювального колективу. Зараз мені страшно уявити, яким чином за один день я все встиг. Тоді ж не було ніяких вирівнювачів звуку та інших зручних технічних «прибамбасів», кожен удар барабанів доводилося прописувати власними руками.
Я навчався в Київському лінгвістичному університеті, який часто називають справжнім музичним закладом. На факультеті практичної психології, до речі. Це ідеальне місце для музикантів, там панувала невимушена атмосфера. Я здобував освіту разом із Кашею Сальцовою (фронтвумен «Крихітки». - Ред.), Артуром Даніеляном (гурт «Фактично Самі». - Ред.), хлопцями з колективу «Щастя». Тож виш справді був рок-н-рольним. Коли я всерйоз задумався про те, щоб поїхати вчитися до Америки й стати джазменом, на мене вийшов Юра (Хусточка, тодішній басист «Океану Ельзи», що запросив Шурова до складу гурту. - Ред.). А тепер у «Pianoбой» я і жнець, і на дуді гравець, як кажуть, тобто доводиться займатися продюсингом, та й узагалі всім, що пов’язано з виробництвом музики як продукту, її просуванням і продажем.
Очі музиканта завжди мають палати. Коли вони тьмяніють, його цінність як професіонала різко падає. Якщо в тебе є талант і ти вмієш працювати, то завжди знайдеш собі місце.
Є дві речі, що можуть завадити розвитку артиста. По-перше, його комплекси. Наприклад, дуже багато моїх друзів-музикантів не поважають і не розуміють простих речей. Не усвідомлюють, що просте написати значно важче за складне. Особисто в мене пішли роки на осягнення цього. Зате тепер альбом Джона Леннона «Imagine», простий як три копійки, для мене є найкращим прикладом музичної душевності та виразності. Якщо говорити конкретніше, то, приміром, більшість барабанщиків не розуміють, що простий ритм організує гурт, а не гурт підіграє барабанщикові, даючи йому можливість «ліпити» збивки, брейки тощо. При цьому ще й підморгувати першому ряду глядачів. По-друге, це незбіг особистості та часу. Буває так, що артист у своїй творчості випереджає загальні смаки на кілька років, і тому в нього нічого не виходить. Ця проблема загальна, не тільки українська, але від того не менш болюча.
Будь-який концерт для мене - дуже важлива подія, до якої я завжди ретельно готуюся. Намагаюся, щоб усе було чітко відпрацьовано до автоматизму. Готовий запрошувати, наприклад, звукорежисера з іншої країни, щоб гарно прозвучати на конкретному виступі.
Між клавішниками та піаністами величезна різниця. Адже клавішник - це учасник якогось танцювального проекту, який придумує прикольну мелодію з трьох нот і крутить ручку звуку. А піаніст - людина, що як мінімум грає на живому інструменті чи на максимально наближеному до живого. Ще в часи «Моделі» (третій студійний альбом «Океану Ельзи», 2001 р. - Ред.) у мене відбувся перехід від клавішника до піаніста. І відтоді я завжди граю на живих інструментах ті самі піано-партії. Це важко, незручно, це жертви - возити з собою інструмент вагою 30 кг на всі концерти. Але воно того варте. Саме тому я піаніст. Усім своїм шляхом, своїми поневіряннями, мозолями на пальцях, які натираю, граючи глісандо, заслужив право називатися саме так.
Українські музиканти цікавіші за російських. Не знаю, чим це пояснити - ментальністю, характером, близькістю до Європи, але в Росії майже всі грають однаково. Немає і близько тієї креативності, що є в наших.
Більшість із тих, з ким хотілося б зіграти, вже померли. Дуже вразила колись Омара Портуондо (кубинська співачка. - Ред.). Настільки, що з’явилась ідея «підсидіти» її клавішника, поїхавши з нею в тур спочатку як прибиральник. Повірте, всі великі люди починали свій шлях із прибиральника. До речі, коли я планував стати джазменом, то реально придивлявся, до кого б напроситися на цю поважну вакансію. Кортіло до Телоніуса Монка (видатний американський джазовий піаніст, один із засновників бібопу. - Ред.) у Мемфіс, але він на той час уже помер. В Україні ж, здається, з усіма на сьогодні цікавими музикантами вже попрацював. За останній час мене найбільше вразив Сергій Бабкін.
ПРО РАМКИ Й КОРДОНИ
Український музичний ринок витримує не більш як одного виконавця/гурту в одній ніші. І це величезна проблема, бо вона не дає розвиватися ні самому ринку, ні музикантам, ні слухачам. Наведу приклад Esthetic Education, який свого часу створив певну нішу англомовної української поп-рок-музики. Тепер, коли колектив у творчій відпустці, лакуну зайняв Gorchitza Live Project. І все, окрім них є цікаві виконавці, але знають тільки одних. Я сформулював би питання навіть трохи ширше: проблема не тільки в тому, що ніші в нас такі малі, а й у тому, що музиканти відразу ставлять собі за кінцеву мету в якусь із них потрапити. Замість того, щоб придумати щось своє цікаве та інакше. Сподіваюся, що «Pianoбой» зараз створює якраз нову нішу, коли songwriter (автор пісень. - Ред.) сам виконує свої пісні, граючи при цьому на інструменті. Можна сказати, намагаюся стати українським Елтоном Джоном. У музичному сенсі.
У Росії набагато більше музичних подій, тому українські музиканти туди так масово їдуть. Річ не в патріотизмі, а в наявності цих заходів. У РФ банально більше грошей і слухачів.
Кожен виконавець повинен пройти через фестивалі. Він мусить пограти під дощем, у нього мають кидати запальнички та пляшки. Мені, наприклад, узагалі колись парасолькою в голову влучили на одному з російських рок-фестивалів - просто Esthetic Education, де я тоді грав, поставили чомусь виступати перед гуртом «Алиса», фанати якого не надто чемні. Взагалі найчастіше такі ексцеси виникають саме через ось такі помилки організаторів у визначенні порядку виступу команд. Тобто список складають виходячи не з музичного стилю виконавців, а з часу їх приїзду/від’їзду.
Вважаю себе українським артистом. Українська мова набагато зручніша для творення текстів, мелодійніша та гармонійніша. Як і англійська, до речі. Взагалі написання пісні - це певною мірою екстремальний момент, коли все зайве відсіюється, а залишається лише сутнісне. Мене цікавлять наш час, наша територія. Бо я звідси, і тому можу надіслати якийсь сигнал, що буде зрозумілий тут. Скільки людей його вловлять, стільки й буде в мене слухачів.
На Захід у нас зараз зорієнтовані гурти з фактично танцювальною музикою, де мова тексту взагалі не особливо важлива. Вони працюють у першу чергу над звуком. Що стосується фолькових колективів, то в принципі це явища місцевої культури, які не надто цікаві за межами проживання свого народу. Навіть ураховуючи моду на world music.
Інтернет дуже розмиває кордони. Якщо тобі сподобалася музика, то немає великого значення, звідки вона. Це в часи класичного «Океану Ельзи» були якісь спеціальні телевізійні стратегії розкручування пісень аж до того, що коли кліп під якусь пісню не встигали зробити одночасно з її презентацією, то все доводилося відкладати на рік. Зараз значно простіше: виклав запис в інтернеті, й наступного дня тобі вже телефонують із пропозиціями. Далі ти їдеш пропагувати свою музику. І заробляти, адже в наших умовах гроші реально платять тільки за концерти.
У кліпі обов’язково має бути концепція. Я принципово не розумію відео, про які неможливо розповісти однією фразою: цей кліп такий-то. На жаль, більшість українських виконавців натомість знімають набір блимаючих картинок. Для мене прикладом класного кліпу є робота «Бумбоксу» на пісню «Поліна». Сподіваюся, наше нове відео «Відьма» саме таке.
Корпоратив - хороша річ, якщо ти його контролюєш. У цьому питанні фінансовий аспект не має нічого визначати. Музикант повинен чітко розуміти, куди їде грати, для кого й для чого. Навіщо дозволяти запрошувати себе на якийсь День залізничника, коли в залі 50 пенсіонерів, які ніколи в житті не чули ні про тебе, ні твоєї музики. Такі варіанти мають відсікатися ще на рівні менеджера, якого в нас, як я вже казав, немає. Мабуть, тому ми рідко граємо на корпоративах, адже як тільки я відчуваю хоч якийсь підступ, то одразу відмовляюся.
У розвитку музичного проекту бізнес і музика мають іти поруч. А не протиставлятися одне одному, як це часто буває.
ОСОБЛИВОСТІ ПУБЛІКИ
Харківська і київська публіка зовсім різна. На Сході країни люди набагато менше думають про те, хто перед ними виступає, а більше слухають власне музику. Вони з перших нот починають «качатися», пливуть за музичною течією, розслабляються. Трохи складніше виступати в Донецьку. В столиці ж усе зовсім не так. Перші три пісні київські глядачі придивлятимуться, хто перед ними стоїть, у що він одягнений, який має вигляд. Тільки на четвертій-п’ятій композиції вони нарешті звертають увагу на музику і думають: нумо, чим ти нас сьогодні здивуєш? Подібна ситуація і в Москві, тільки ще довший період оцінювання. Але найдивовижніша аудиторія в Сибіру, де я дуже багато бував під час турів із Зємфірою. Там більшу частину року зима, усе вкрито снігом. І люди спочатку такі самі холодні: коли граєш, не відчуваєш жодного «фідбеку», незрозуміло, слухають тебе чи ні. Вони просто стоять - ніби по очах видно, що їм подобається, але жодних рухів. Ти мало не шкіру із себе здираєш, щоб їх розворушити, але марно. І ось концерт закінчується й починається якась вакханалія емоцій. Сибірські глядачі готові бігти кілометри за автобусом із музикантами, віддати тобі останню сорочку, носити на руках. Тобто для них є проблемним виявляти емоції одразу, але потім вони просто вибухають.
За останні роки зросла якість української публіки на концертах, проте зменшилася її кількість. Пам’ятаю період у житті «ОЕ», коли зали були заповнені вщент завжди, на виступах панувала абсолютно безумна атмосфера. Проте люди не чули музики - їм радше подобалося те, що в нас нарешті концерти. Це було як «сире м’ясо» - на вигляд красиве, а на смак не зовсім. Тепер глядачів менше, зате вони розуміють власне музику набагато більше. Знаюча українська публіка - це щось неймовірне. І таку думку на сто відсотків підтримують західні музиканти, яких ми запрошували на фестиваль Moloko.
Надто багато українців просто не мають матеріальної змоги ходити на концерти. Допоки люди в Україні здебільшого змушені думати, чи зможуть вони завтра купити собі їжі, музика в нас не буде дуже розвиватися. У всіх українських музикантів через цей фактор однакові проблеми. Так само доводиться по 300 разів обговорювати кожен стілець у технічному райдері, прораховувати кожну гривню у своїй та чужій кишенях.
Наші люди звикли сидіти на лавці. От зранку виходжу з дому і стабільно бачу біля під’їзду 10-15 чоловіків віком від 15, коли я вже непогано заробляв, і до 60 років. Допоки наші люди із задумливим виглядом сидітимуть на лавках, в Україні буде так, як є тепер. Якщо вже так кортить нічого не робити, то їдьте до Індії, до якогось ашраму, де тебе годуватимуть за те, щоб ти промовляв мантри, які покращують ауру. Враховуючи нашу ментальність, боюся, в найближчому майбутньому велетенських змін очікувати марно.
Політика мене не цікавить. Натомість непокоїть екологічна тематика. Планую цим зайнятися активніше, як тільки знайду відповідні кошти. Адже влаштовувати якісь клубні концертики, як у нас прийнято, не збираюся, бо це маячня. А ось якщо в Україні з’являться електромобілі, то й собі неодмінно куплю і пропагуватиму їх. У політичний тур за будь-якого кандидата не поїду в жодному разі за жодні гроші.
http://www.ut.net.ua/Culture/26448
Клавішник, що став піаністом
Дмитро Шуров про бажання бути українським Елтоном Джоном, палаючі очі музиканта та сидіння на лавці як рису національного характеру
Про таких кажуть: трохи не з цього світу, їм дано бачити те, що сховане від очей звичайної людини. А ще цих особистостей називають вічно молодими. Найвідоміший український рок-піаніст, музикант екстракласу, який встиг попрацювати майже з усіма успішними гуртами та виконавцями України й Росії («Океан Ельзи», Зємфіра, «Бумбокс», Esthetic Education тощо) - все це Дмитро Шуров, фронтмен і лідер нарешті власного гурту «Pianoбой».
МУЗИКА НОМЕР ОДИН
Я ніколи не мав іншого вибору, окрім як стати музикантом. Почав займатися музикою з чотирьох років. Мій тато - поет, що грає на кількох музичних інструментах. Ми жили в готельці, проте в крихітній кімнатці збиралося безліч народу. Я, щоправда, найчастіше ховався за дверима, бо був сором’язливою дитиною. А потім мене віддали вчитися до піаністки на прізвище Зельцер. Вона позаймалася зі мною три місяці й емігрувала до Ізраїлю. Проте встигла «зачепити» своїм прекрасним викладанням. Скажімо, тривалість нот вона пояснювала на прикладі яблука: розрізала його на половинки, чверті, вісімки тощо. Я навіть ніколи не думав ні про що інше, окрім музики.
Нещодавно замислився про професію пілота. Просто дуже люблю літати. Саме зараз збираюся піти на курси. Про власний літак не мрію - все одно в нас польоти над містами заборонені для приватників. До речі, від однієї думки про стрибок із парашутом у мене все всередині згортається. Цікаво було б ще побути капітаном далекого плавання.
У музичній школі мені було нудно, тому її швидко кинув. Коли я до неї пішов, моїми богами в музиці були люди, яких не містила шкільна програма: Елтон Джон, Стіві Вандер тощо. Я чесно сказав батькам, що мені не в кайф, а вони, хоч як дивно, відповіли: гаразд. І купили перші в моєму житті клавіші - маленьку «самограйку», в якої навіть не було внутрішньої пам’яті. Це означало, що, зробивши якесь аранжування, його треба записувати на папері, бо, тільки-но ти виймав цей синтезатор із розетки, всі звуки та мелодії «вилітали». Тобто, коли я працював на цьому апараті, доводилося все робити за раз: придумувати гармонію, записувати на касету. Я почав займатися цим в 11 років. Досить швидко з’явилася гарна клієнтура - переважно місцеві (вінницькі. - Ред.) співаки. Вершина моєї тодішньої кар’єри - 30-хвилинний музичний супровід для українського народного танцювального колективу. Зараз мені страшно уявити, яким чином за один день я все встиг. Тоді ж не було ніяких вирівнювачів звуку та інших зручних технічних «прибамбасів», кожен удар барабанів доводилося прописувати власними руками.
Я навчався в Київському лінгвістичному університеті, який часто називають справжнім музичним закладом. На факультеті практичної психології, до речі. Це ідеальне місце для музикантів, там панувала невимушена атмосфера. Я здобував освіту разом із Кашею Сальцовою (фронтвумен «Крихітки». - Ред.), Артуром Даніеляном (гурт «Фактично Самі». - Ред.), хлопцями з колективу «Щастя». Тож виш справді був рок-н-рольним. Коли я всерйоз задумався про те, щоб поїхати вчитися до Америки й стати джазменом, на мене вийшов Юра (Хусточка, тодішній басист «Океану Ельзи», що запросив Шурова до складу гурту. - Ред.). А тепер у «Pianoбой» я і жнець, і на дуді гравець, як кажуть, тобто доводиться займатися продюсингом, та й узагалі всім, що пов’язано з виробництвом музики як продукту, її просуванням і продажем.
Очі музиканта завжди мають палати. Коли вони тьмяніють, його цінність як професіонала різко падає. Якщо в тебе є талант і ти вмієш працювати, то завжди знайдеш собі місце.
Є дві речі, що можуть завадити розвитку артиста. По-перше, його комплекси. Наприклад, дуже багато моїх друзів-музикантів не поважають і не розуміють простих речей. Не усвідомлюють, що просте написати значно важче за складне. Особисто в мене пішли роки на осягнення цього. Зате тепер альбом Джона Леннона «Imagine», простий як три копійки, для мене є найкращим прикладом музичної душевності та виразності. Якщо говорити конкретніше, то, приміром, більшість барабанщиків не розуміють, що простий ритм організує гурт, а не гурт підіграє барабанщикові, даючи йому можливість «ліпити» збивки, брейки тощо. При цьому ще й підморгувати першому ряду глядачів. По-друге, це незбіг особистості та часу. Буває так, що артист у своїй творчості випереджає загальні смаки на кілька років, і тому в нього нічого не виходить. Ця проблема загальна, не тільки українська, але від того не менш болюча.
Будь-який концерт для мене - дуже важлива подія, до якої я завжди ретельно готуюся. Намагаюся, щоб усе було чітко відпрацьовано до автоматизму. Готовий запрошувати, наприклад, звукорежисера з іншої країни, щоб гарно прозвучати на конкретному виступі.
Між клавішниками та піаністами величезна різниця. Адже клавішник - це учасник якогось танцювального проекту, який придумує прикольну мелодію з трьох нот і крутить ручку звуку. А піаніст - людина, що як мінімум грає на живому інструменті чи на максимально наближеному до живого. Ще в часи «Моделі» (третій студійний альбом «Океану Ельзи», 2001 р. - Ред.) у мене відбувся перехід від клавішника до піаніста. І відтоді я завжди граю на живих інструментах ті самі піано-партії. Це важко, незручно, це жертви - возити з собою інструмент вагою 30 кг на всі концерти. Але воно того варте. Саме тому я піаніст. Усім своїм шляхом, своїми поневіряннями, мозолями на пальцях, які натираю, граючи глісандо, заслужив право називатися саме так.
Українські музиканти цікавіші за російських. Не знаю, чим це пояснити - ментальністю, характером, близькістю до Європи, але в Росії майже всі грають однаково. Немає і близько тієї креативності, що є в наших.
Більшість із тих, з ким хотілося б зіграти, вже померли. Дуже вразила колись Омара Портуондо (кубинська співачка. - Ред.). Настільки, що з’явилась ідея «підсидіти» її клавішника, поїхавши з нею в тур спочатку як прибиральник. Повірте, всі великі люди починали свій шлях із прибиральника. До речі, коли я планував стати джазменом, то реально придивлявся, до кого б напроситися на цю поважну вакансію. Кортіло до Телоніуса Монка (видатний американський джазовий піаніст, один із засновників бібопу. - Ред.) у Мемфіс, але він на той час уже помер. В Україні ж, здається, з усіма на сьогодні цікавими музикантами вже попрацював. За останній час мене найбільше вразив Сергій Бабкін.
ПРО РАМКИ Й КОРДОНИ
Український музичний ринок витримує не більш як одного виконавця/гурту в одній ніші. І це величезна проблема, бо вона не дає розвиватися ні самому ринку, ні музикантам, ні слухачам. Наведу приклад Esthetic Education, який свого часу створив певну нішу англомовної української поп-рок-музики. Тепер, коли колектив у творчій відпустці, лакуну зайняв Gorchitza Live Project. І все, окрім них є цікаві виконавці, але знають тільки одних. Я сформулював би питання навіть трохи ширше: проблема не тільки в тому, що ніші в нас такі малі, а й у тому, що музиканти відразу ставлять собі за кінцеву мету в якусь із них потрапити. Замість того, щоб придумати щось своє цікаве та інакше. Сподіваюся, що «Pianoбой» зараз створює якраз нову нішу, коли songwriter (автор пісень. - Ред.) сам виконує свої пісні, граючи при цьому на інструменті. Можна сказати, намагаюся стати українським Елтоном Джоном. У музичному сенсі.
У Росії набагато більше музичних подій, тому українські музиканти туди так масово їдуть. Річ не в патріотизмі, а в наявності цих заходів. У РФ банально більше грошей і слухачів.
Кожен виконавець повинен пройти через фестивалі. Він мусить пограти під дощем, у нього мають кидати запальнички та пляшки. Мені, наприклад, узагалі колись парасолькою в голову влучили на одному з російських рок-фестивалів - просто Esthetic Education, де я тоді грав, поставили чомусь виступати перед гуртом «Алиса», фанати якого не надто чемні. Взагалі найчастіше такі ексцеси виникають саме через ось такі помилки організаторів у визначенні порядку виступу команд. Тобто список складають виходячи не з музичного стилю виконавців, а з часу їх приїзду/від’їзду.
Вважаю себе українським артистом. Українська мова набагато зручніша для творення текстів, мелодійніша та гармонійніша. Як і англійська, до речі. Взагалі написання пісні - це певною мірою екстремальний момент, коли все зайве відсіюється, а залишається лише сутнісне. Мене цікавлять наш час, наша територія. Бо я звідси, і тому можу надіслати якийсь сигнал, що буде зрозумілий тут. Скільки людей його вловлять, стільки й буде в мене слухачів.
На Захід у нас зараз зорієнтовані гурти з фактично танцювальною музикою, де мова тексту взагалі не особливо важлива. Вони працюють у першу чергу над звуком. Що стосується фолькових колективів, то в принципі це явища місцевої культури, які не надто цікаві за межами проживання свого народу. Навіть ураховуючи моду на world music.
Інтернет дуже розмиває кордони. Якщо тобі сподобалася музика, то немає великого значення, звідки вона. Це в часи класичного «Океану Ельзи» були якісь спеціальні телевізійні стратегії розкручування пісень аж до того, що коли кліп під якусь пісню не встигали зробити одночасно з її презентацією, то все доводилося відкладати на рік. Зараз значно простіше: виклав запис в інтернеті, й наступного дня тобі вже телефонують із пропозиціями. Далі ти їдеш пропагувати свою музику. І заробляти, адже в наших умовах гроші реально платять тільки за концерти.
У кліпі обов’язково має бути концепція. Я принципово не розумію відео, про які неможливо розповісти однією фразою: цей кліп такий-то. На жаль, більшість українських виконавців натомість знімають набір блимаючих картинок. Для мене прикладом класного кліпу є робота «Бумбоксу» на пісню «Поліна». Сподіваюся, наше нове відео «Відьма» саме таке.
Корпоратив - хороша річ, якщо ти його контролюєш. У цьому питанні фінансовий аспект не має нічого визначати. Музикант повинен чітко розуміти, куди їде грати, для кого й для чого. Навіщо дозволяти запрошувати себе на якийсь День залізничника, коли в залі 50 пенсіонерів, які ніколи в житті не чули ні про тебе, ні твоєї музики. Такі варіанти мають відсікатися ще на рівні менеджера, якого в нас, як я вже казав, немає. Мабуть, тому ми рідко граємо на корпоративах, адже як тільки я відчуваю хоч якийсь підступ, то одразу відмовляюся.
У розвитку музичного проекту бізнес і музика мають іти поруч. А не протиставлятися одне одному, як це часто буває.
ОСОБЛИВОСТІ ПУБЛІКИ
Харківська і київська публіка зовсім різна. На Сході країни люди набагато менше думають про те, хто перед ними виступає, а більше слухають власне музику. Вони з перших нот починають «качатися», пливуть за музичною течією, розслабляються. Трохи складніше виступати в Донецьку. В столиці ж усе зовсім не так. Перші три пісні київські глядачі придивлятимуться, хто перед ними стоїть, у що він одягнений, який має вигляд. Тільки на четвертій-п’ятій композиції вони нарешті звертають увагу на музику і думають: нумо, чим ти нас сьогодні здивуєш? Подібна ситуація і в Москві, тільки ще довший період оцінювання. Але найдивовижніша аудиторія в Сибіру, де я дуже багато бував під час турів із Зємфірою. Там більшу частину року зима, усе вкрито снігом. І люди спочатку такі самі холодні: коли граєш, не відчуваєш жодного «фідбеку», незрозуміло, слухають тебе чи ні. Вони просто стоять - ніби по очах видно, що їм подобається, але жодних рухів. Ти мало не шкіру із себе здираєш, щоб їх розворушити, але марно. І ось концерт закінчується й починається якась вакханалія емоцій. Сибірські глядачі готові бігти кілометри за автобусом із музикантами, віддати тобі останню сорочку, носити на руках. Тобто для них є проблемним виявляти емоції одразу, але потім вони просто вибухають.
За останні роки зросла якість української публіки на концертах, проте зменшилася її кількість. Пам’ятаю період у житті «ОЕ», коли зали були заповнені вщент завжди, на виступах панувала абсолютно безумна атмосфера. Проте люди не чули музики - їм радше подобалося те, що в нас нарешті концерти. Це було як «сире м’ясо» - на вигляд красиве, а на смак не зовсім. Тепер глядачів менше, зате вони розуміють власне музику набагато більше. Знаюча українська публіка - це щось неймовірне. І таку думку на сто відсотків підтримують західні музиканти, яких ми запрошували на фестиваль Moloko.
Надто багато українців просто не мають матеріальної змоги ходити на концерти. Допоки люди в Україні здебільшого змушені думати, чи зможуть вони завтра купити собі їжі, музика в нас не буде дуже розвиватися. У всіх українських музикантів через цей фактор однакові проблеми. Так само доводиться по 300 разів обговорювати кожен стілець у технічному райдері, прораховувати кожну гривню у своїй та чужій кишенях.
Наші люди звикли сидіти на лавці. От зранку виходжу з дому і стабільно бачу біля під’їзду 10-15 чоловіків віком від 15, коли я вже непогано заробляв, і до 60 років. Допоки наші люди із задумливим виглядом сидітимуть на лавках, в Україні буде так, як є тепер. Якщо вже так кортить нічого не робити, то їдьте до Індії, до якогось ашраму, де тебе годуватимуть за те, щоб ти промовляв мантри, які покращують ауру. Враховуючи нашу ментальність, боюся, в найближчому майбутньому велетенських змін очікувати марно.
Політика мене не цікавить. Натомість непокоїть екологічна тематика. Планую цим зайнятися активніше, як тільки знайду відповідні кошти. Адже влаштовувати якісь клубні концертики, як у нас прийнято, не збираюся, бо це маячня. А ось якщо в Україні з’являться електромобілі, то й собі неодмінно куплю і пропагуватиму їх. У політичний тур за будь-якого кандидата не поїду в жодному разі за жодні гроші.