(2)
У цьому місті купа незрозумілих, скривлених пам'ятників, багато вільних майданчиків для концертів під відкритим небом, фонтанчиків та інформаційних дошок. У цьому місті хочеться лазити на самоті. Валятись, скинувши взуття, на зеленій (проте зовсім синтетичній) траві. Фотографувати якусь дурню і не розкривати рота.
Ми обрали забігайлівку, щоб у ній поїсти. Ми обрали їжу і почали жувати, коли нашу увагу привернув (саме привернув, бо то він закликав нас на себе дивитись) чорношкірий, що показував фокуси. Він мав гарну підтягнуту статуру, чорний діловий костюм, білющі зуби і пов'язку на голові, що стримувала його дреди (чи у чорношкірих дреди- то не дреди?)
Його фокуси були, що звичайними, що зовсім дивними і неочікуваними. Він рухався не лише руками, але й стегнами і ногами, чимось нагадував кобру, яка танцює під дудку свого власного заклинача.
Сиділи і посміхались (мов діти на святі у садочку), коли хтось із нас кинув поглядом на телевізор, що висів на стіні. Там показували репортаж про Україну. Краєвиди ( старі і нові) Києва, кирилиця на старих газетах, що чомусь її оператори бажали зазнімкувати. Це таке відчуття.... Така втішеність. Дім так далеко, тут не всі знають про наявність цієї країни, де твій дім, і.. от.
А потім один американець років 35-45 підійшов до нас і попросив цигарку. Ми пояснили йому, що вони із України. Він же розповів, що років 20 тому зустрічався із українкою на ім'я Рома, й вона малювала писанки. Він стільки про них розповідав! Він розповів ще, що вчився на інженера роботів, що мусять працювати у відкритому космосі. Але не склалось.
Ми розмалювали йому 20 гривень. Він був втішений.
Потім він пішов, покликавши кельнера, ми дізнались, що він розрахувався за нас.
Так приємно.
Ми обрали забігайлівку, щоб у ній поїсти. Ми обрали їжу і почали жувати, коли нашу увагу привернув (саме привернув, бо то він закликав нас на себе дивитись) чорношкірий, що показував фокуси. Він мав гарну підтягнуту статуру, чорний діловий костюм, білющі зуби і пов'язку на голові, що стримувала його дреди (чи у чорношкірих дреди- то не дреди?)
Його фокуси були, що звичайними, що зовсім дивними і неочікуваними. Він рухався не лише руками, але й стегнами і ногами, чимось нагадував кобру, яка танцює під дудку свого власного заклинача.
Сиділи і посміхались (мов діти на святі у садочку), коли хтось із нас кинув поглядом на телевізор, що висів на стіні. Там показували репортаж про Україну. Краєвиди ( старі і нові) Києва, кирилиця на старих газетах, що чомусь її оператори бажали зазнімкувати. Це таке відчуття.... Така втішеність. Дім так далеко, тут не всі знають про наявність цієї країни, де твій дім, і.. от.
А потім один американець років 35-45 підійшов до нас і попросив цигарку. Ми пояснили йому, що вони із України. Він же розповів, що років 20 тому зустрічався із українкою на ім'я Рома, й вона малювала писанки. Він стільки про них розповідав! Він розповів ще, що вчився на інженера роботів, що мусять працювати у відкритому космосі. Але не склалось.
Ми розмалювали йому 20 гривень. Він був втішений.
Потім він пішов, покликавши кельнера, ми дізнались, що він розрахувався за нас.
Так приємно.