З Днем музеїв!
Для мене це особливий день. Батьки пропрацювали в Закарпатському художньому музеї більшу частину свого життя. У сімейному альбомі є світлина, де вони, такі молоді, взимку йшли влаштовуватися разом на роботу в один день.
Мама в музеї працює й зараз. Тата вже немає, але він зумів за майже 30 років роботи (від посади молодшого наукового працівника та завідуючого фондами до посади директора) і свої короткі 51 рік життя створити з Музею справжній центр всіх мистецтв в Ужгороді. Він експериментував з виставками навіть у часи, коли крім членів союзу художників ніхто не мав права у музеї виставлятися. Бо вважав природнім і нормальним, що художник має виставку в хороших залах ще за життя і до віку 65 років. Про погрози, загрози звільнення та інші моменти зараз не буду згадувати.
З його легкої руки в музеї з унікальною акустикою проходили "Різдвяні феєрії" при свічках, такі собі мультимедійні концерти, в яких тлом були тематичні роботи музейної колекції, звучав хор "Кантус" і відбувалося дійство-містерія колективу пантоміми. Такого за совєтів і до 1989 року Ужгород не бачив.
Концерти старовинної музики ансамблю Тихоненка, який, до речі, сам за кресленнями з Лондонської бібліотеки створював інструменти, стали в певний час традицією. Концерти муніципального камерного оркестру Ю. Соколовського, концерти молодого, тоді ще не відомого пережця конкурсів хору "Кантус", фестивалі...
І, звичайно, власне виставки. Виставки молодих художників у кінці 80-х у державній установі такого масштабу були чимось нереальним. Але стали нормою. Персональну виставку Ференца Семана, забутого та забороненого генія-авангардиста, епатажного від природи, друга Параджанова та Яблонської, тато відкрив у 1990 році. Сам Ечі (з мадярської - молодший брат, так себе називав Семан) не вірив у можливість відкриття, потім казав, що все закриють на наступний день, як це було у 1960-х з його першою виставкою. Але згодом були ще декілька його виставок, всі з фурором і шаленою відвідуваністю.
Я можу довго продовжувати. Можливо, колись зберуся і пропишу все, що пам'ятаю.
Ось трохи самого музею, збудованого як Ужанський комітат у 1807 році, який майже не змінився. Тут я почувалася в дитинстві як вдома, після уроків заходила до батьків зі здоровим наплечником з підручниками, кидала його в кабінеті та прогулювалася по прохолодних залах, роздивляючись картини. Це ж треба, і не набридало...
Жупанат на малюнку Ш. Лама 1862.
Ужанський комітат на мал. І. Рошковича 1896
Ужгородський жупанат. Фото 1930их.
Будинок Ужанського комітату на мал. А. Ерделі 1942.
Фото 2005.
ілюстрації звідси: http://www.oko.kiev.ua/Monument.jsp?monumentId=86
Мама в музеї працює й зараз. Тата вже немає, але він зумів за майже 30 років роботи (від посади молодшого наукового працівника та завідуючого фондами до посади директора) і свої короткі 51 рік життя створити з Музею справжній центр всіх мистецтв в Ужгороді. Він експериментував з виставками навіть у часи, коли крім членів союзу художників ніхто не мав права у музеї виставлятися. Бо вважав природнім і нормальним, що художник має виставку в хороших залах ще за життя і до віку 65 років. Про погрози, загрози звільнення та інші моменти зараз не буду згадувати.
З його легкої руки в музеї з унікальною акустикою проходили "Різдвяні феєрії" при свічках, такі собі мультимедійні концерти, в яких тлом були тематичні роботи музейної колекції, звучав хор "Кантус" і відбувалося дійство-містерія колективу пантоміми. Такого за совєтів і до 1989 року Ужгород не бачив.
Концерти старовинної музики ансамблю Тихоненка, який, до речі, сам за кресленнями з Лондонської бібліотеки створював інструменти, стали в певний час традицією. Концерти муніципального камерного оркестру Ю. Соколовського, концерти молодого, тоді ще не відомого пережця конкурсів хору "Кантус", фестивалі...
І, звичайно, власне виставки. Виставки молодих художників у кінці 80-х у державній установі такого масштабу були чимось нереальним. Але стали нормою. Персональну виставку Ференца Семана, забутого та забороненого генія-авангардиста, епатажного від природи, друга Параджанова та Яблонської, тато відкрив у 1990 році. Сам Ечі (з мадярської - молодший брат, так себе називав Семан) не вірив у можливість відкриття, потім казав, що все закриють на наступний день, як це було у 1960-х з його першою виставкою. Але згодом були ще декілька його виставок, всі з фурором і шаленою відвідуваністю.
Я можу довго продовжувати. Можливо, колись зберуся і пропишу все, що пам'ятаю.
Ось трохи самого музею, збудованого як Ужанський комітат у 1807 році, який майже не змінився. Тут я почувалася в дитинстві як вдома, після уроків заходила до батьків зі здоровим наплечником з підручниками, кидала його в кабінеті та прогулювалася по прохолодних залах, роздивляючись картини. Це ж треба, і не набридало...
Жупанат на малюнку Ш. Лама 1862.
Ужанський комітат на мал. І. Рошковича 1896
Ужгородський жупанат. Фото 1930их.
Будинок Ужанського комітату на мал. А. Ерделі 1942.
Фото 2005.
ілюстрації звідси: http://www.oko.kiev.ua/Monument.jsp?monumentId=86