Я кажу "тар", ви кажіть "так"!
Так розкачував і розковбашував публіку учасник фан-клубу Тартака, в суботу, 21-го, в "44" на тартаковському Майстер-класі. І віддача була така, ніби в залі 300 000, 30 000, а не 300, як спартанців. Взагалі, вперше на подібному концерті, окрім запрошеної гості (у Тартака це була Катя Чілі) виступали члени фан-клубу, і це було дуууууже круто!
Зараз пишу і розумію, що я занадто лінива поки що, щоб стати, наприклад, журналістом. Пишу не в той же день, а на третій, гггг. Але враження ще свіжі. Зформулювала нарешті сама для себе, заради чого мене так сильно тягнуло на цей концерт і жодні обставини не могли спинити. Я прийшла і дуже зблизька відчула енергетику справжньої людини/людей-творців, а не суррогатів-клонів, якими повниться Київ. Сноби, фанати "свійського життя", персонажі, що щиро переконані в найкращості свого агентства/клієнта/офісу/роботи - вся ця тотальна нещирість остогидла неймовірно. Я більше це чути не можу!!!!
Положик залишився справжньою людиною, чесною до себе, зовсім без корони на голові. Виклалися хлопці на концерті на 200%, грали майже 2 години неспинного драйву.
Коли Положинський згадав про Майдан, бо це було в день річниці , точно не перекажу: ".......... ми розчарувалися у тих людях, яким повірили. Але ж це не означає, що ми не зможемо зробити ще одну революцію!" Натовп заревів, і мені здалося, що за життя Сашка можна по-хорошому переживати. Він здатен підняти людей, бо він щирий патріот, без політики. Колись, за совка, Цой так міг підняти та зібрати тисячі людей. Сила - у вірі і щирості!
Як уже набридло чути знову і знову
Порожні балачки, пафосні розмови!
“Мова калинова”... “Пісня солов’їна”...
Ще трохи побалакаємо - зникне Україна!
Забули культуру, забули історію,
Почуваємося зайвими на своїй території,
Віримо чужим, своїм не довіряємо,
Розводимо руками - маємо що маємо!
Сьогодні братаємось, щоб завтра продати.
Кум іде на кума, брат іде на брата.
Національна ідея, як засіб спекуляції.
Здобули державу, втратили націю...
Коли ж у народу більше немає відваги,
Немає власної гордості, немає самоповаги,
Коли кожен за себе у своїй хаті з краю -
У такого народу і героїв немає.
Я не хочу бути героєм України -
Не цінує героїв моя країна!..
Подивіться на нього - він сьогодні в ударі!
Правда, без вишиванки та без шароварів...
Він - один серед тих хто готовий до бою,
Серед тих, хто готовий стати героєм.
Він пройшов скрізь вогонь, переплив через воду -
Все заради вітчизни, заради народу.
Із мільйонами інших він пішов воювати
Усі полягли, а він лишився стояти.
Та одразу ж поглине пафосна лава,
Понавісять медалі, кричатимуть: “Слава!”...
Він житиме довго, він житиме довго,
Але стане нашим внутрішнім ворогом.
А де ж ті, яких було закатовано,
Спалено, порубано, побито, репресовано?
Де ті, що життя віддали за своє?
Де вони є? Де вони є?
Я не хочу бути героєм України -
Не цінує героїв моя країна!..
А насправді так просто змінити життя!
Просто вийти на вулицю, просто прибрати сміття,
Полюбити свою землю, свою рідну природу
Відчути себе часткою єдиного народу.
Бо ми не безрідні, бо ми - українці!
Тож досить плювати в дідівські криниці,
Досить боятись вірити в краще,
А своє на чуже не міняти нізащо!
Спільнота розумних, міцних, незалежних,
Без “правобережних”, без “лівобережних”,
Добри, привітних і незрадливих,
В усьому єдиних, в усьому щасливих.
Лиш уявіть якою стане країна,
В якій кожна людина живе як людина,
В якій все що хороше, - значить і наше!..
Але поки, на жаль, все зовсім інакше...
Я не хочу бути героєм України -
Не цінує героїв моя країна!..
Зараз пишу і розумію, що я занадто лінива поки що, щоб стати, наприклад, журналістом. Пишу не в той же день, а на третій, гггг. Але враження ще свіжі. Зформулювала нарешті сама для себе, заради чого мене так сильно тягнуло на цей концерт і жодні обставини не могли спинити. Я прийшла і дуже зблизька відчула енергетику справжньої людини/людей-творців, а не суррогатів-клонів, якими повниться Київ. Сноби, фанати "свійського життя", персонажі, що щиро переконані в найкращості свого агентства/клієнта/офісу/роботи - вся ця тотальна нещирість остогидла неймовірно. Я більше це чути не можу!!!!
Положик залишився справжньою людиною, чесною до себе, зовсім без корони на голові. Виклалися хлопці на концерті на 200%, грали майже 2 години неспинного драйву.
Коли Положинський згадав про Майдан, бо це було в день річниці , точно не перекажу: ".......... ми розчарувалися у тих людях, яким повірили. Але ж це не означає, що ми не зможемо зробити ще одну революцію!" Натовп заревів, і мені здалося, що за життя Сашка можна по-хорошому переживати. Він здатен підняти людей, бо він щирий патріот, без політики. Колись, за совка, Цой так міг підняти та зібрати тисячі людей. Сила - у вірі і щирості!
Як уже набридло чути знову і знову
Порожні балачки, пафосні розмови!
“Мова калинова”... “Пісня солов’їна”...
Ще трохи побалакаємо - зникне Україна!
Забули культуру, забули історію,
Почуваємося зайвими на своїй території,
Віримо чужим, своїм не довіряємо,
Розводимо руками - маємо що маємо!
Сьогодні братаємось, щоб завтра продати.
Кум іде на кума, брат іде на брата.
Національна ідея, як засіб спекуляції.
Здобули державу, втратили націю...
Коли ж у народу більше немає відваги,
Немає власної гордості, немає самоповаги,
Коли кожен за себе у своїй хаті з краю -
У такого народу і героїв немає.
Я не хочу бути героєм України -
Не цінує героїв моя країна!..
Подивіться на нього - він сьогодні в ударі!
Правда, без вишиванки та без шароварів...
Він - один серед тих хто готовий до бою,
Серед тих, хто готовий стати героєм.
Він пройшов скрізь вогонь, переплив через воду -
Все заради вітчизни, заради народу.
Із мільйонами інших він пішов воювати
Усі полягли, а він лишився стояти.
Та одразу ж поглине пафосна лава,
Понавісять медалі, кричатимуть: “Слава!”...
Він житиме довго, він житиме довго,
Але стане нашим внутрішнім ворогом.
А де ж ті, яких було закатовано,
Спалено, порубано, побито, репресовано?
Де ті, що життя віддали за своє?
Де вони є? Де вони є?
Я не хочу бути героєм України -
Не цінує героїв моя країна!..
А насправді так просто змінити життя!
Просто вийти на вулицю, просто прибрати сміття,
Полюбити свою землю, свою рідну природу
Відчути себе часткою єдиного народу.
Бо ми не безрідні, бо ми - українці!
Тож досить плювати в дідівські криниці,
Досить боятись вірити в краще,
А своє на чуже не міняти нізащо!
Спільнота розумних, міцних, незалежних,
Без “правобережних”, без “лівобережних”,
Добри, привітних і незрадливих,
В усьому єдиних, в усьому щасливих.
Лиш уявіть якою стане країна,
В якій кожна людина живе як людина,
В якій все що хороше, - значить і наше!..
Але поки, на жаль, все зовсім інакше...
Я не хочу бути героєм України -
Не цінує героїв моя країна!..