Хіт-парад
Захоплення парадами та масовими видовищами мені прищепив дід у глибокому дитинстві. Пам'ятаю, як у свої 5 років стояла разом з ним та іншими ветеранами і їх онуками у президії, чи як там це називалося, перед пам'ятником Леніну в Ужгороді. Емоції душили маленьке горло, коли повз нас проходили організовані гурти цивільних людей з квітами й прапорами і військових зі зброєю в руках. Здавалося, що всі дивляться мені в очі, і від цього ставало моторошно. Зараз дивуюся, наскільки сильними були дитячі враження, бо пам'ятаю цей день краще, ніж вчорашній.
То були часи, коли для мене не існувало жодних сумнівів з приводу того, що навколо відбувається. Просто гарний парад, просто ми колись перемогли у війні, просто дитинство. Все правильно, інакше бути не може. Дуалізм, а згодом зміна цінностей почалися десь через 15 років, коли я дізналася, що мій другий дід, письменник і журналіст Антон Копинець, постраждав за свої політичні переконання і від мадярів, і від совєтів. Звісно, дід Антон на паради не ходив. А про 2 роки заслання до Архангельську ніколи не говорив своїм дітям. Але знала я його мало - до своїх чотирьох років.
От дивлюся зараз на ці фото з параду, присвяченого 60-літтю КНР. Паради мені вже подобаються лише як естетичний аспект на картінках. І викликають вони навіть не захоплення, а здивування, адже це все виглядає не як гурти людей, а яскраві та чіткі завдання з композиції за перший курс художки - "симетрія", "рапортна композиція", "контраст кольорів". А насправді ж це живі люди, і фанатіють вони від свого тоталітаризму набагато сильніше, ніж мій дідусь-ветеран 2СВ від совєтів.
І всім своїм здоровим і щасливим виглядом вони нам кажуть: "Дивіться на нас. Нам усе пофіг. Ми готові до будь-чого".
То були часи, коли для мене не існувало жодних сумнівів з приводу того, що навколо відбувається. Просто гарний парад, просто ми колись перемогли у війні, просто дитинство. Все правильно, інакше бути не може. Дуалізм, а згодом зміна цінностей почалися десь через 15 років, коли я дізналася, що мій другий дід, письменник і журналіст Антон Копинець, постраждав за свої політичні переконання і від мадярів, і від совєтів. Звісно, дід Антон на паради не ходив. А про 2 роки заслання до Архангельську ніколи не говорив своїм дітям. Але знала я його мало - до своїх чотирьох років.
От дивлюся зараз на ці фото з параду, присвяченого 60-літтю КНР. Паради мені вже подобаються лише як естетичний аспект на картінках. І викликають вони навіть не захоплення, а здивування, адже це все виглядає не як гурти людей, а яскраві та чіткі завдання з композиції за перший курс художки - "симетрія", "рапортна композиція", "контраст кольорів". А насправді ж це живі люди, і фанатіють вони від свого тоталітаризму набагато сильніше, ніж мій дідусь-ветеран 2СВ від совєтів.
І всім своїм здоровим і щасливим виглядом вони нам кажуть: "Дивіться на нас. Нам усе пофіг. Ми готові до будь-чого".