Николай Милов о начале войны
В домашнем архиве моих бабушки и дедушки (родом они с берегов реки Кодымы на севере Одесской области) сохранилась рукопись небольшой поэмы «Спогади про майбутнє», датированной 1997 годом. Скорее всего, автор поэмы Николай Аксентьевич Милов происходит из тех же мест. Поскольку бабушка и дедушка учительствовали в сельской школе и поддерживали культурные связи с односельчанами и земляками, вполне естественно, что в их архиве оказаось произведение одного из поэтов, живших в той местности (позднее, судя по некоторым данным, Милов перебрался в Одессу).
Поэма написана неровно, но, на мой взгляд, заслуживает внимания, особенно некоторые наиболее сильные её части. Здесь я привожу небольшой отрывок, передающий, судя по всему, личные впечатления автора в начальный период войны.
Мені не довелось зазнати
Отого лиха перших днів,
Бо нас відправили копати
Широкий проти танків рів.
Вздовж Кодими по крутояру
Біжить із заходу на схід
Повздовж ворожого удару
Отого рову жирний слід.
До наших днів цього ровá
Не скрила ще густа трава.
З роботи тої не додому
Я поспішав, а в військкомат,
І раптом - в формі незнайомій
Іде по вулиці солдат.
Чужий солдат. Без остороги,
Нахабно йде, як смерть сама.
Це все. Кінець. Мені дороги
У військкомат уже нема,
Бо вже немає й військкомату.
Кому потрібний був той рів?
Ми ж всі могли вже воювати,
А це ж дивізія бійців,
Дивізія з одного рову.
А скільки ще таких ровів!
Ми ж по вождя одному слову
Рознесли б вщент всіх ворогів!
Рознесли б? Вщент? Країна зброї
Тоді нам дати не могла.
І скільки скоїлось би зла,
Якби послали нас до бою!
Ми в окупації, в полоні
До боротьби шукали шлях,
Завжди свербіли нам долоні
І зріла ненависть в серцях.
Зростала віра в перемогу,
І врешті-решт прийшла пора,
Коли від рідного порогу
Зміцнілими пішли в дорогу.
Немає лиха без добра.
Поэма написана неровно, но, на мой взгляд, заслуживает внимания, особенно некоторые наиболее сильные её части. Здесь я привожу небольшой отрывок, передающий, судя по всему, личные впечатления автора в начальный период войны.
Мені не довелось зазнати
Отого лиха перших днів,
Бо нас відправили копати
Широкий проти танків рів.
Вздовж Кодими по крутояру
Біжить із заходу на схід
Повздовж ворожого удару
Отого рову жирний слід.
До наших днів цього ровá
Не скрила ще густа трава.
З роботи тої не додому
Я поспішав, а в військкомат,
І раптом - в формі незнайомій
Іде по вулиці солдат.
Чужий солдат. Без остороги,
Нахабно йде, як смерть сама.
Це все. Кінець. Мені дороги
У військкомат уже нема,
Бо вже немає й військкомату.
Кому потрібний був той рів?
Ми ж всі могли вже воювати,
А це ж дивізія бійців,
Дивізія з одного рову.
А скільки ще таких ровів!
Ми ж по вождя одному слову
Рознесли б вщент всіх ворогів!
Рознесли б? Вщент? Країна зброї
Тоді нам дати не могла.
І скільки скоїлось би зла,
Якби послали нас до бою!
Ми в окупації, в полоні
До боротьби шукали шлях,
Завжди свербіли нам долоні
І зріла ненависть в серцях.
Зростала віра в перемогу,
І врешті-решт прийшла пора,
Коли від рідного порогу
Зміцнілими пішли в дорогу.
Немає лиха без добра.