Из старенького. "Хрестоносець"
Первая глава написаного, кажется, на первом курсе произведения. Дописывать буду вряд ли.
Страшна спека стояла над пустелею. Через марево розпеченого повітря вже за тисячу кроків все розпливалось, перетворюючись на химерне сплетіння нечітких мазків. Обоз з Антіохії простував до Єрусалима. Сарацини знов захопили його і хрестоносці терміново потребували поповнення запасів провіанту та зброї. Звісно, десяток возів мало допоможе, але це був обоз лише одного монастиря Святої Землі. Кожен монастир самостійно споряджав караван, що не давало супротивнику одним ударом відрізати постачання цілої армії, проте створювало небезпеку нападів розбійників.
Обозна варта потерпала від спеки найбільше. Кольчуги були ледь не гарячіші від сонця. Виснажені коні ледве переставляли ноги. Почавши дорогу з веселими піснями і жартами, молоді лицарі через три дні подорожі пустелею вже не зроняли з уст ні слова. Трохи легше було піхоті. Хоч стьобані обладунки були геть не прохолодніші за гауберки, проте піхота все ж сиділа, прикрита наметами на возах. Десяток лицарів та ще півсотні списів - от і все що міг поставити обоз проти бандитської засідки, що чекала на них через кілька л’є.
Герр Клаус фон Зюдендорф, замикаючий обозу, угледів хмарку куряви за п’ять сотень кроків позаду і наказав зупинитися і приготуватись до нападу. Лицарі вдягли шоломи і пустили коней риссю. Не встигли вони від’їхати й сотні кроків, як до них наблизився гінець.
- Аве, браття! - хлопчина також належав до ордену тамплієрів, хоч і був лише зброєносцем.
- Аве! Хто ви і куди їдете?
- Ми їдемо в Єрусалим, підтримати мечем праву віру. А ви, як я бачу теж. І вам не завадить дюжина добрих воїнів.
- А чи не забагато ти на себе хлопче береш? Бач, думає він... Ет, тільки от правильно ти думаєш, тому й житимеш... поки що...
Гінець не відповів, а лише кинув на лицаря презирливий погляд і погнав баского арабського жеребця назад, до своїх. Незабаром дюжина кіннотників під’їхала до обозу. Десять зброєносців, гінець та лицар. Всі були в хороших обладунках та на свіжих конях. Жоден з них не мовив ні слова. Крім гінця, якого спинити було не можливо.
- Вони дали святу обітницю мовчання. Я єдиний з них, хто має право розмовляти. Тим більш я єдиний, хто розуміє фландрійську. Вони сакси. Мій пан - лорд Віктор. З Ессексу. Але він продав маєток, найняв десятьох воїнів і поїхав сюди. Ще й сказав, що не потрібна мені, мовляв, земля в Британії допоки земля свята належить нехристям. Точно, точно так і сказав! - коли ж його переставали слухати, він шукав когось іншого і продовжував свою нескінченну розповідь.
- Сам я теж з Ессексу. Батько мій служив у батька лорда Віктора - лорда Седріка, нащадка славетного Вільгельма Лютого, що першим поставив драбину до Єрусалимських стін, де поклав п’ятьох сарацинів першим же ударом і ще трьох скинув зі стіни коли щита зі спини знімав. Просто так, рраз, махнув рукою, а вони тільки гульк, і вниз! Ох же ж здоровий був! Та й Седрік був не гірше. Як той ведмідь! Чи ба ні! Більший. Він на ведмедів любив взимку полювати. От як не заспокоїться взимку ведмідь та піде до людей, то виходить наш пан на нього голіруч, боротися. А потім того ведмедя батькові моєму віддавав. А він мені то чоботи ведмедячі, то шубу... А вправним же шевцем був мій батько. За це і любив його лорд Седрік. Та власне не тільки за це. - нарешті він знайшов вдячну аудиторію серед піхоти. - Так, не тільки. Батько мій був ще й дуже-дуже вірним зброєносцем. Він помер під час битви, коли витягав лорда з-під трупів вікінгів. Але то сумна історія, бо по його смерті мене продали далеко від дому у Фландрію. Це було страшне життя. У лорда Седріка я жив, як дитина головного зброєносця, я був майже як рідний лорду Віктору. А у Фландрії мене одразу поставили у поле. Ви ж уявляєте, що таке робота в полі для десятирічного сироти. - кілька солдатів ствердно хитнули головою, адже багато хто з них так і починав, а в декого, може, і зараз діти у полі працювали. - Та не довго мені було там сидіти. Бо мій любий лорд Віктор знайшов мене. Ви не уявляєте, він об’їздив всю Фландрію поки мене знайшов. Він не хотів починати свій похід без мене. Тепер, хоч я і брат йому по Ордену, та все ж волію називати його паном...
- Сарацини! - голос розвідника перервав натхненну промову молодого гінця.
Лицарі вдягли шоломи та дістали із піхв зброю. Віктор, що шолома так і не знімав, першим кинувся в атаку. За ним, поступово нарощуючи темп, почав рух весь його загін. Вони вишикувались у рівну лінію і перейшли на галоп. Треновані бойові дестріе чудово вміли тримати стрій. Коли банда сарацинів була вже близько, одинадцять списів одночасно опустились, одинадцять голів у шоломах припали до конячих ший, одинадцять щитів піднялись, затуляючи вершників. Без жодного кличу рівний лицарський стрій врубався в зграю сарацинів. Важкі бойові коні легко збивали з ніг злих арабських жеребців, лицарські списи вмить пробивали тонкі обладунки. Як стріла проходить крізь плоть, ранячи її та висікаючи іскри крові, так і одинадцять тамплієрів пройшли крізь стрій сарацинів, смертельно його поранивши. Кожен з них знав, що зупинитися - значить підставити себе під меч. Пробившись крізь ворога, загін Віктора почав розвертатися по широкій дузі.
Тим часом обозні охоронці вишикували піхоту і почали наступ. Кіннота підійшла якраз в той момент, коли тамплієри просочилися крізь сарацинів. З несамовитим лементом лицарі кинулись на супротивника. Зім’яті та деморалізовані, сарацини все одно не бажали відступати. Швидко перешикувавшись, вони приготувались дати відсіч ворогу. Лицарів зустрів залп з луків впритул. Майже половина коней перекинулась зі стрілою в грудях. Європейці не були готові до такого ходу, але ті вершники, що лишились в сідлах, не зупинялись. Перший ряд сарацинів не витримав навіть цього удару. Арґамаки, що стояли боком, щоб дати змогу лучникам стрелити, попадали під ноги лицарським коням та були просто розтоптані. Проте другий ряд зустрів супротивника у всеозброєнні. Жала легких списів, звісно, не могли пробити важких кольчуг, проте рівний їх стрій зміг таки зупинити тиск лицарів. Свиснули, вилітаючи з ножен, ятагани і почався герць. Злі арґамаки кусали лицарських коней, від чого ті сіпались, заважаючи вершникам. Сарацини гарцювали навколо супротивників, наносячи один за одним страшні удари. Важкий лицарський щит мало допомогав в такім бою. Сарацини ж ловили своїми легким щитами важкі удари лицарських палиць та мечів, після чого одразу наносили один-два контрудари. Європейцям нічого було протиставляти легким та швидким ударам смертоносними ятаганами.
Підійшла піхота. Вишикувавшись в чотрири шеренги, списоносці з холодною рішучістю підходили до кінноти. Ветерани боїв в пустелі, що стояли в першій шерензі, знали, що їм не здолати цей загін самим. Та все ж вони підбадьорювали однополчан, вигукуючи образи супротивнику. Дюжина сарацинів відділилась від основного строю і дістала луки. Великі піхотні щити добре захищали від стріл, та все ж кілька бійців лишились на дорозі з пробитими ногами. Кіннотники не наважувались нападати на зімкнений стрій списоносців. Частина сарацинів відійшла назад для подальшого розстрілу піхоти та перегрупування для заходу в тил. До тих, що добивали лицарів, впритул підійшла піхота. Вершників було взято на списи. Одні коні падали, підрізані точним ударом, інші, скаженіючи, самі кидались на стіну списів. Вершники, що їх коней було убито,намагались підвестись, та лицарські палиці розбивали їхні голови, зводячи на нівець всі спроби спротиву. Коні топтали коней, люди вбивали людей. Піхота йшла по коліно в крові, переступаючи трупи. Задні ряди ножами добивали поранених.
Раптом в тил списам вдарили сарацини. Піхота з задніх рядів, озброєна лише мізерікордами, зі щитами та списами за спинами, не мала жодних шансів. Битва скінчилась, почалася різня. Передні ряди не могли швидко розвернутись, і тому багато хто отримав списа в спину. З лютою завзятістю рубали сарацини піхоту. Вкриті людьською кров’ю коні добивали тих, хто падав, своїми ратицями.
Безмовним рівним клином врубався в гамір битви загін лорда Віктора. Зайшовши на сарацинів з лівого флангу, тамплієри легко зім’яли ворога. Лорд Віктор, що був на вістрі лицарського клину, першим вступив в бій. Він люто рубав мечем направо і наліво, одним ударом розрубуючи ворожі щити. Здавалося, меч його не відчуває спротиву ні броні, ні плоті. Немов в свіжий хліб вгрузав він в людські тіла. Розрубані навпіл, вкривали вони лицаря кров’ю.
Зломлені і порубані сарацини почали відступ. З чотирьох десятків їх лишилось шестеро. Пробивши собі шлях через правий фланг піхоти, зірвались вони з місця в галоп. Європейці розуміли, що погоня не матиме сенсу, адже легкоозброєні араби на баских конях були ледь не вдвічі швидші за важких лицарів.
Монахи, що під’їхали після того, як скінилась битва, шукали в каші людських та конячих трупів та окремих органів тих, хто вижив чи, принаймні, тих, кого можна було б впізнати. Солдати зібрались коло польового лазарету і лічили тих, хто бій не пережив. Піхота недорахувалась десятьох та мала ще не менше дюжини поранених, які вже не могли тримати зброю. Обозна варта мала трьох убитих та двох, які переламали ноги, падаючи з коней. Всі ж інші лицарі з варти були сильно порубані, проте могли ходити і тримати зброю. Найменше втрат зазнав загін лорда Віктора. Убитих там не було. Лише одного вершника було серйозно поранено. Спис війшов йому в живіт, пробивши лицаря наскрізь. Так зі списом він і під’їхав до лазарету, тільки там випустивши з рук меча, там же він і впав з коня. Монахи спритно підняли пораненого і віднесли на воза.
Лорд Віктор після битви не злазив з коня і не знімав ні обладунку, ні шолома. Він об’їжджав табір, через слугу віддаючи накази своїм людям. Він подорожував без слуг і тому всю роботу в таборі виконували його безмовні лицарі. Зазвичай він працював разом з ними, але цього разу з причин, відомих лише його загону, він лише віддавав накази. Коли табір було розгорнуто, Віктор зі своїм слугою поїхав у лазарет.
Монах, що наглядав за лицарем з загону Віктора, підніс пораненому води. Той хитнув головою на знак вдячності та спрагло припав до чаші. Поки він був непритомний, з нього вийняли списа та зашили рану. Йому пощастило, що жоден життєво важливий орган не постраждав. Зараз лицар лежав в окремому наметі. Монах стояв коло нього і читав молитву. Занавіска на вході відхилилась і в намет зайшов лорд Віктор зі слугою. Він ще не знімав обладунку після битви. Кров, що вкривала хрестоносця з ніг до голови, запеклася і потемніла, вкриваючи сяючись колись гауберк червонувато-бурою кіркою. Шар крові багряним полум’ям лежав на шоломі. Єдиним чистим одягом на нім був тамплієрський білий плащ з червоним хрестом, що він його скинув перед битвою, а зараз знов вдяг, рятуючись од все ще гарячого сонця.
Віктор підняв руку на знак вітання. Так само проивітався з ним і поранений.
- Аве, брате. - мовив слуга. - Відійдімо від них, щоб не заважати розмові. Та й самі погуторимо трохи.
Монах мовчки вийшов за слугою, залишаючи тамплієрів наоднці. Ті почали свою тиху розмову. Очевидно, Віктор питав пораненого про його здоров’я, після чого той лише усміхнувся, похитав головою і взяв меча, показуючи, що здатен битися. На що отримав заперечний жест командира та прохання заспокоїтись. Загалом, розмова точилася навколо здоров’я пораненого, результатів битви та невблаганності погоди. Набагато цікавіша розмова відбувалась поза наметом.
- То Ви єдиний, хто не дав обітницю мовчання, так? - монах явно був чимсь чи то наляканий, чи спантеличений.
- Серед нашого загону - точно єдиний. А чом ти питаєш?
- Добре ж ваші лицарі її зберігають. Мабуть, ви їх... сильно... за порушення... караєте за її порушення... - монаху ці слова дались не просто, він весь напружився, ніби видав якусь таємницю. Втім, на слугу лорда його слова вразили більше ніж він сподівався.
- Що ти бачив? - хлопець притис миттєво вийнятий з рукава кинджал до монашого горла.
- Я... я... нічого... він... він навіть не марив... він хотів казати... казати щось... ми не розібрали... аааа... - кинджал притискався все сильніше, на ньому з’явилась крапелька крові. - не треба... мені здалося... здалося, що в нього щось з язиком... прокусив, чи що.... я відкрив йому рота і побачив, що язика там нема...
- Хто ще це бачив? - хвилину тому веслий хлопчина зло цідив слова крізь зуби, а очі його горіли недобрим вогнем.
- Присягаюсь на Біблії, ніхто. Я хтів спочатку у вас спитати, а вже потім комусь казати. - почувши ці слова, хлопець миттєво сховав ножа і став тим самим веселим слугою, що і дві хвилини тому.
- Це ти правильно зробив. Молодець. - хлопець нахилився до монаха і процідив йому в обличчя: - Але щоб нікому більше цього не казав. Інакше і тобі доведеться принести обітницю вічного мовчання. - Очі його на мить знов спалахнули лихим вогником, що був згас.
- Богом присягаюсь! На Біблії заприсягнуся! Матір’ю і батьком...
- Досить, досить, вірю. Скажи мені краще, монаше, де взяти в цьому таборі пару пінт знаменитого вашого вина?
Страшна спека стояла над пустелею. Через марево розпеченого повітря вже за тисячу кроків все розпливалось, перетворюючись на химерне сплетіння нечітких мазків. Обоз з Антіохії простував до Єрусалима. Сарацини знов захопили його і хрестоносці терміново потребували поповнення запасів провіанту та зброї. Звісно, десяток возів мало допоможе, але це був обоз лише одного монастиря Святої Землі. Кожен монастир самостійно споряджав караван, що не давало супротивнику одним ударом відрізати постачання цілої армії, проте створювало небезпеку нападів розбійників.
Обозна варта потерпала від спеки найбільше. Кольчуги були ледь не гарячіші від сонця. Виснажені коні ледве переставляли ноги. Почавши дорогу з веселими піснями і жартами, молоді лицарі через три дні подорожі пустелею вже не зроняли з уст ні слова. Трохи легше було піхоті. Хоч стьобані обладунки були геть не прохолодніші за гауберки, проте піхота все ж сиділа, прикрита наметами на возах. Десяток лицарів та ще півсотні списів - от і все що міг поставити обоз проти бандитської засідки, що чекала на них через кілька л’є.
Герр Клаус фон Зюдендорф, замикаючий обозу, угледів хмарку куряви за п’ять сотень кроків позаду і наказав зупинитися і приготуватись до нападу. Лицарі вдягли шоломи і пустили коней риссю. Не встигли вони від’їхати й сотні кроків, як до них наблизився гінець.
- Аве, браття! - хлопчина також належав до ордену тамплієрів, хоч і був лише зброєносцем.
- Аве! Хто ви і куди їдете?
- Ми їдемо в Єрусалим, підтримати мечем праву віру. А ви, як я бачу теж. І вам не завадить дюжина добрих воїнів.
- А чи не забагато ти на себе хлопче береш? Бач, думає він... Ет, тільки от правильно ти думаєш, тому й житимеш... поки що...
Гінець не відповів, а лише кинув на лицаря презирливий погляд і погнав баского арабського жеребця назад, до своїх. Незабаром дюжина кіннотників під’їхала до обозу. Десять зброєносців, гінець та лицар. Всі були в хороших обладунках та на свіжих конях. Жоден з них не мовив ні слова. Крім гінця, якого спинити було не можливо.
- Вони дали святу обітницю мовчання. Я єдиний з них, хто має право розмовляти. Тим більш я єдиний, хто розуміє фландрійську. Вони сакси. Мій пан - лорд Віктор. З Ессексу. Але він продав маєток, найняв десятьох воїнів і поїхав сюди. Ще й сказав, що не потрібна мені, мовляв, земля в Британії допоки земля свята належить нехристям. Точно, точно так і сказав! - коли ж його переставали слухати, він шукав когось іншого і продовжував свою нескінченну розповідь.
- Сам я теж з Ессексу. Батько мій служив у батька лорда Віктора - лорда Седріка, нащадка славетного Вільгельма Лютого, що першим поставив драбину до Єрусалимських стін, де поклав п’ятьох сарацинів першим же ударом і ще трьох скинув зі стіни коли щита зі спини знімав. Просто так, рраз, махнув рукою, а вони тільки гульк, і вниз! Ох же ж здоровий був! Та й Седрік був не гірше. Як той ведмідь! Чи ба ні! Більший. Він на ведмедів любив взимку полювати. От як не заспокоїться взимку ведмідь та піде до людей, то виходить наш пан на нього голіруч, боротися. А потім того ведмедя батькові моєму віддавав. А він мені то чоботи ведмедячі, то шубу... А вправним же шевцем був мій батько. За це і любив його лорд Седрік. Та власне не тільки за це. - нарешті він знайшов вдячну аудиторію серед піхоти. - Так, не тільки. Батько мій був ще й дуже-дуже вірним зброєносцем. Він помер під час битви, коли витягав лорда з-під трупів вікінгів. Але то сумна історія, бо по його смерті мене продали далеко від дому у Фландрію. Це було страшне життя. У лорда Седріка я жив, як дитина головного зброєносця, я був майже як рідний лорду Віктору. А у Фландрії мене одразу поставили у поле. Ви ж уявляєте, що таке робота в полі для десятирічного сироти. - кілька солдатів ствердно хитнули головою, адже багато хто з них так і починав, а в декого, може, і зараз діти у полі працювали. - Та не довго мені було там сидіти. Бо мій любий лорд Віктор знайшов мене. Ви не уявляєте, він об’їздив всю Фландрію поки мене знайшов. Він не хотів починати свій похід без мене. Тепер, хоч я і брат йому по Ордену, та все ж волію називати його паном...
- Сарацини! - голос розвідника перервав натхненну промову молодого гінця.
Лицарі вдягли шоломи та дістали із піхв зброю. Віктор, що шолома так і не знімав, першим кинувся в атаку. За ним, поступово нарощуючи темп, почав рух весь його загін. Вони вишикувались у рівну лінію і перейшли на галоп. Треновані бойові дестріе чудово вміли тримати стрій. Коли банда сарацинів була вже близько, одинадцять списів одночасно опустились, одинадцять голів у шоломах припали до конячих ший, одинадцять щитів піднялись, затуляючи вершників. Без жодного кличу рівний лицарський стрій врубався в зграю сарацинів. Важкі бойові коні легко збивали з ніг злих арабських жеребців, лицарські списи вмить пробивали тонкі обладунки. Як стріла проходить крізь плоть, ранячи її та висікаючи іскри крові, так і одинадцять тамплієрів пройшли крізь стрій сарацинів, смертельно його поранивши. Кожен з них знав, що зупинитися - значить підставити себе під меч. Пробившись крізь ворога, загін Віктора почав розвертатися по широкій дузі.
Тим часом обозні охоронці вишикували піхоту і почали наступ. Кіннота підійшла якраз в той момент, коли тамплієри просочилися крізь сарацинів. З несамовитим лементом лицарі кинулись на супротивника. Зім’яті та деморалізовані, сарацини все одно не бажали відступати. Швидко перешикувавшись, вони приготувались дати відсіч ворогу. Лицарів зустрів залп з луків впритул. Майже половина коней перекинулась зі стрілою в грудях. Європейці не були готові до такого ходу, але ті вершники, що лишились в сідлах, не зупинялись. Перший ряд сарацинів не витримав навіть цього удару. Арґамаки, що стояли боком, щоб дати змогу лучникам стрелити, попадали під ноги лицарським коням та були просто розтоптані. Проте другий ряд зустрів супротивника у всеозброєнні. Жала легких списів, звісно, не могли пробити важких кольчуг, проте рівний їх стрій зміг таки зупинити тиск лицарів. Свиснули, вилітаючи з ножен, ятагани і почався герць. Злі арґамаки кусали лицарських коней, від чого ті сіпались, заважаючи вершникам. Сарацини гарцювали навколо супротивників, наносячи один за одним страшні удари. Важкий лицарський щит мало допомогав в такім бою. Сарацини ж ловили своїми легким щитами важкі удари лицарських палиць та мечів, після чого одразу наносили один-два контрудари. Європейцям нічого було протиставляти легким та швидким ударам смертоносними ятаганами.
Підійшла піхота. Вишикувавшись в чотрири шеренги, списоносці з холодною рішучістю підходили до кінноти. Ветерани боїв в пустелі, що стояли в першій шерензі, знали, що їм не здолати цей загін самим. Та все ж вони підбадьорювали однополчан, вигукуючи образи супротивнику. Дюжина сарацинів відділилась від основного строю і дістала луки. Великі піхотні щити добре захищали від стріл, та все ж кілька бійців лишились на дорозі з пробитими ногами. Кіннотники не наважувались нападати на зімкнений стрій списоносців. Частина сарацинів відійшла назад для подальшого розстрілу піхоти та перегрупування для заходу в тил. До тих, що добивали лицарів, впритул підійшла піхота. Вершників було взято на списи. Одні коні падали, підрізані точним ударом, інші, скаженіючи, самі кидались на стіну списів. Вершники, що їх коней було убито,намагались підвестись, та лицарські палиці розбивали їхні голови, зводячи на нівець всі спроби спротиву. Коні топтали коней, люди вбивали людей. Піхота йшла по коліно в крові, переступаючи трупи. Задні ряди ножами добивали поранених.
Раптом в тил списам вдарили сарацини. Піхота з задніх рядів, озброєна лише мізерікордами, зі щитами та списами за спинами, не мала жодних шансів. Битва скінчилась, почалася різня. Передні ряди не могли швидко розвернутись, і тому багато хто отримав списа в спину. З лютою завзятістю рубали сарацини піхоту. Вкриті людьською кров’ю коні добивали тих, хто падав, своїми ратицями.
Безмовним рівним клином врубався в гамір битви загін лорда Віктора. Зайшовши на сарацинів з лівого флангу, тамплієри легко зім’яли ворога. Лорд Віктор, що був на вістрі лицарського клину, першим вступив в бій. Він люто рубав мечем направо і наліво, одним ударом розрубуючи ворожі щити. Здавалося, меч його не відчуває спротиву ні броні, ні плоті. Немов в свіжий хліб вгрузав він в людські тіла. Розрубані навпіл, вкривали вони лицаря кров’ю.
Зломлені і порубані сарацини почали відступ. З чотирьох десятків їх лишилось шестеро. Пробивши собі шлях через правий фланг піхоти, зірвались вони з місця в галоп. Європейці розуміли, що погоня не матиме сенсу, адже легкоозброєні араби на баских конях були ледь не вдвічі швидші за важких лицарів.
Монахи, що під’їхали після того, як скінилась битва, шукали в каші людських та конячих трупів та окремих органів тих, хто вижив чи, принаймні, тих, кого можна було б впізнати. Солдати зібрались коло польового лазарету і лічили тих, хто бій не пережив. Піхота недорахувалась десятьох та мала ще не менше дюжини поранених, які вже не могли тримати зброю. Обозна варта мала трьох убитих та двох, які переламали ноги, падаючи з коней. Всі ж інші лицарі з варти були сильно порубані, проте могли ходити і тримати зброю. Найменше втрат зазнав загін лорда Віктора. Убитих там не було. Лише одного вершника було серйозно поранено. Спис війшов йому в живіт, пробивши лицаря наскрізь. Так зі списом він і під’їхав до лазарету, тільки там випустивши з рук меча, там же він і впав з коня. Монахи спритно підняли пораненого і віднесли на воза.
Лорд Віктор після битви не злазив з коня і не знімав ні обладунку, ні шолома. Він об’їжджав табір, через слугу віддаючи накази своїм людям. Він подорожував без слуг і тому всю роботу в таборі виконували його безмовні лицарі. Зазвичай він працював разом з ними, але цього разу з причин, відомих лише його загону, він лише віддавав накази. Коли табір було розгорнуто, Віктор зі своїм слугою поїхав у лазарет.
Монах, що наглядав за лицарем з загону Віктора, підніс пораненому води. Той хитнув головою на знак вдячності та спрагло припав до чаші. Поки він був непритомний, з нього вийняли списа та зашили рану. Йому пощастило, що жоден життєво важливий орган не постраждав. Зараз лицар лежав в окремому наметі. Монах стояв коло нього і читав молитву. Занавіска на вході відхилилась і в намет зайшов лорд Віктор зі слугою. Він ще не знімав обладунку після битви. Кров, що вкривала хрестоносця з ніг до голови, запеклася і потемніла, вкриваючи сяючись колись гауберк червонувато-бурою кіркою. Шар крові багряним полум’ям лежав на шоломі. Єдиним чистим одягом на нім був тамплієрський білий плащ з червоним хрестом, що він його скинув перед битвою, а зараз знов вдяг, рятуючись од все ще гарячого сонця.
Віктор підняв руку на знак вітання. Так само проивітався з ним і поранений.
- Аве, брате. - мовив слуга. - Відійдімо від них, щоб не заважати розмові. Та й самі погуторимо трохи.
Монах мовчки вийшов за слугою, залишаючи тамплієрів наоднці. Ті почали свою тиху розмову. Очевидно, Віктор питав пораненого про його здоров’я, після чого той лише усміхнувся, похитав головою і взяв меча, показуючи, що здатен битися. На що отримав заперечний жест командира та прохання заспокоїтись. Загалом, розмова точилася навколо здоров’я пораненого, результатів битви та невблаганності погоди. Набагато цікавіша розмова відбувалась поза наметом.
- То Ви єдиний, хто не дав обітницю мовчання, так? - монах явно був чимсь чи то наляканий, чи спантеличений.
- Серед нашого загону - точно єдиний. А чом ти питаєш?
- Добре ж ваші лицарі її зберігають. Мабуть, ви їх... сильно... за порушення... караєте за її порушення... - монаху ці слова дались не просто, він весь напружився, ніби видав якусь таємницю. Втім, на слугу лорда його слова вразили більше ніж він сподівався.
- Що ти бачив? - хлопець притис миттєво вийнятий з рукава кинджал до монашого горла.
- Я... я... нічого... він... він навіть не марив... він хотів казати... казати щось... ми не розібрали... аааа... - кинджал притискався все сильніше, на ньому з’явилась крапелька крові. - не треба... мені здалося... здалося, що в нього щось з язиком... прокусив, чи що.... я відкрив йому рота і побачив, що язика там нема...
- Хто ще це бачив? - хвилину тому веслий хлопчина зло цідив слова крізь зуби, а очі його горіли недобрим вогнем.
- Присягаюсь на Біблії, ніхто. Я хтів спочатку у вас спитати, а вже потім комусь казати. - почувши ці слова, хлопець миттєво сховав ножа і став тим самим веселим слугою, що і дві хвилини тому.
- Це ти правильно зробив. Молодець. - хлопець нахилився до монаха і процідив йому в обличчя: - Але щоб нікому більше цього не казав. Інакше і тобі доведеться принести обітницю вічного мовчання. - Очі його на мить знов спалахнули лихим вогником, що був згас.
- Богом присягаюсь! На Біблії заприсягнуся! Матір’ю і батьком...
- Досить, досить, вірю. Скажи мені краще, монаше, де взяти в цьому таборі пару пінт знаменитого вашого вина?