Мы умрём не в Париже
Меня восхитила глубина этого стихотворения. Перед прочтением рекомендую вынуть жвачку изо рта сжечь перевод послушать песню группы Мертвий пiвень "Ми помрем не в Парижi". Перевод мой, принимается конструктивная критика.
Наталья Билоцерковец
Я умру в Париже в четверг вечером
Сеcар Вальехо
Забываются линии запахи краски и звуки
слабнет взор гаснет слух и нехитрая радость ушла
за своей обернёшься душой и протянешь к ней руки
но уже не настигнешь она высоко унеслась
остаётся нам только вокзал на последнем перроне
расставания серая пена клубится и вот
мне она беспощадно уже размывает ладони
отвратительным сладким теплом наползает на рот
остаётся да только бы лучше пропала любовь
до усталости плакала я в захолустной постели
и брезгливо смотрела сирень, что росла у окна
мерно двигался поезд влюбленные тупо глядели
под тобой задыхается полка от грязи черна
затихала стихала банально-вокзально весна
мы умрём не в Париже теперь это точно я знаю
в захолустной постели где слёзы и пот не отмыть
и никто не подаст коньяку тебе тоже я знаю
и ничьим поцелуем не будем утешены мы
под мостом Мирабо неподвижны окружности тьмы
слишком горько мы плакали и оскорбляли природу
слишком сильно любили и тем попрекали порой
много строчек писали поэтов глумя несвободу
умереть они нам не позволят в Париже и воду
под мостом Мирабо в окруженье захватит конвой
для щирых и свидомых - оригинал:
Наталка Білоцерківець
Я помру в Парижі в четвер увечері.
Сесар Вальєхо
Забуваються лінії запахи барви і звуки
слабне зір гасне слух і минається радість проста
за своєю душею простягнеш обличчя і руки
але високо і недосяжно вона проліта
залишається тільки вокзал на останнім пероні
сіра піна розлуки клубочиться пухне і от
вже вона розмиває мої беззахисні долоні
і огидним солодким теплом наповзає на рот
залишилась любов але краще б її не було
в провінційній постелі я плакала доки стомилась
і бридливо рум’яний бузок заглядав до вікна
поїзд рівно ішов і закохані мляво дивились
як під тілом твоїм задихалась полиця брудна
затихала стихала банальна вокзальна весна
ми помрем не в Парижі тепер я напевно це знаю
в провінційній постелі що потом кишить і слізьми
і твого коньяку не подасть тобі жоден я знаю
нічиїм поцілунком не будемо втішені ми
під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми
надто гірко ми плакали і ображали природу
надто сильно любили
коханців соромлячи тим
надто вірші писали поетів зневаживши зроду
нам вони не дозволять померти в Парижі і воду
під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим
Наталья Билоцерковец
Я умру в Париже в четверг вечером
Сеcар Вальехо
Забываются линии запахи краски и звуки
слабнет взор гаснет слух и нехитрая радость ушла
за своей обернёшься душой и протянешь к ней руки
но уже не настигнешь она высоко унеслась
остаётся нам только вокзал на последнем перроне
расставания серая пена клубится и вот
мне она беспощадно уже размывает ладони
отвратительным сладким теплом наползает на рот
остаётся да только бы лучше пропала любовь
до усталости плакала я в захолустной постели
и брезгливо смотрела сирень, что росла у окна
мерно двигался поезд влюбленные тупо глядели
под тобой задыхается полка от грязи черна
затихала стихала банально-вокзально весна
мы умрём не в Париже теперь это точно я знаю
в захолустной постели где слёзы и пот не отмыть
и никто не подаст коньяку тебе тоже я знаю
и ничьим поцелуем не будем утешены мы
под мостом Мирабо неподвижны окружности тьмы
слишком горько мы плакали и оскорбляли природу
слишком сильно любили и тем попрекали порой
много строчек писали поэтов глумя несвободу
умереть они нам не позволят в Париже и воду
под мостом Мирабо в окруженье захватит конвой
для щирых и свидомых - оригинал:
Наталка Білоцерківець
Я помру в Парижі в четвер увечері.
Сесар Вальєхо
Забуваються лінії запахи барви і звуки
слабне зір гасне слух і минається радість проста
за своєю душею простягнеш обличчя і руки
але високо і недосяжно вона проліта
залишається тільки вокзал на останнім пероні
сіра піна розлуки клубочиться пухне і от
вже вона розмиває мої беззахисні долоні
і огидним солодким теплом наповзає на рот
залишилась любов але краще б її не було
в провінційній постелі я плакала доки стомилась
і бридливо рум’яний бузок заглядав до вікна
поїзд рівно ішов і закохані мляво дивились
як під тілом твоїм задихалась полиця брудна
затихала стихала банальна вокзальна весна
ми помрем не в Парижі тепер я напевно це знаю
в провінційній постелі що потом кишить і слізьми
і твого коньяку не подасть тобі жоден я знаю
нічиїм поцілунком не будемо втішені ми
під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми
надто гірко ми плакали і ображали природу
надто сильно любили
коханців соромлячи тим
надто вірші писали поетів зневаживши зроду
нам вони не дозволять померти в Парижі і воду
під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим