Лит. пати №20
"ловушка"
с нами были
antarair
gagliarda
lexusagronaft
thekillabee
и аноним (представся!!!)
1.
Где то и когда то на белом свете жила-была себе одинокая ловушка. Она уже и не помнила, кто и когда ее сделал. Просто однажды ее оставили в лесу и забыли. С тех пор жила она одна одинешенька. Лесные жители боялись ловушку и обходили ее стороной. Некоторые, самые неопытные, бывало, попадались в нее. С этими зверьми ловушка пыталась завести дружбу, но они не хотели ничего слышать и лишь умоляли ее их отпустить. Ловушка была доброй и поэтому отпускала случайно попавших в нее зверей.
Иногда, оставаясь наедине с собой, ловушка любила размышлять: «вот я есть - лежу, раскрытая и взведенная. А тут - раз! Захлопнулась на чьей то лапе и все - меня уже вроде как нету. Теперь я уже как бы и не ловушка. Теперь я могу быть… например ботинком.». Так себе размышляла ловушка и продолжала жить своей скучной и однообразной жизнью, пока однажды не познакомилась с зайчонком.
Маленький зайчонок играл с друзьями в прятки и случайно попал в ловушку. Старушка уже было приготовилась выслушивать мольбы о помощи как зайчонок вдруг хитро ей подмигнул, устроился поудобнее и закопал из обоих в листья. В скором времени друзья зайчонка прошли мимо даже не обратив внимания на небольшую кучку листьев - все ведь знали что там ловушка. Тогда зайчонок привстал и обратился к ловушке:
- Спасибо тебе за то, что не выдала меня! - ловушка удивилась, ей впервые в жизни говорили «спасибо». Она даже не знала, что следует в таких случаях отвечать, поэтому она решила промолчать, а зайчик тем временем продолжил:
- А давай дружить, ловушка?! Я познакомлю тебя со своими друзьями, а ты будешь рассказывать нам истории, ведь ты такая старая, наверняка ты знаешь много-много интересных историй! - ловушка обрадовалась и немедля согласилась. Наконец у нее появились друзья! Она бережно освободила лапку зайчика и попросила его возвращаться побыстрее. Так завязалась дружба между старой ловушкой и зайчиком. Они много времени провели вместе - ловушка рассказывала зайчику и его друзьям разнообразные истории, а зайцы всей компанией носили ее по лесу и показывали что, где и как.
А однажды в лес пришли охотники. Они искали зайцев что бы из их шерсти сделать себе шапки, шарфы и рукавицы и тогда ловушка, знакомая с тем как ведут себя охотники рассказала зайцам как спрятаться так что бы охотники и их собаки никогда их не нашли, а сама, взведенная закопалась в листья прямо на пути людей.
Охотник, попавший в ловушку вскрикнул от боли и удивления, а затем снял ее с ноги и швырнул старую ловушку о ближайшее дерево.
В тот день охотники ушли без добычи. Вечером зайчик и его друзья разыскали обломки старой ловушки и отнесли их к себе в нору. Много вечеров провели они стараясь починить старую ловушку и, наконец, у них это получилось.
С тех пор зажили они долго и счастливо - зайцы, и их новая подруга Старая Ловушка.
2.
- Я сейчас. Подожди минуту. - Сказал он и ушел в ванную.
Зашумела вода.
Девушка прислушалась, потом быстро вынула из сумочки тонкую иглу и проткнула презерватив, который он, как обычно, заранее положил под подушку.
3.
Попереду - біла Ауді. Праворуч - вишневий Опель і частково - чорна Лада, по ліву руку - бетонний відбійник, як плавник великої рибини. Позаду - сіра Хонда, глибоководний хижак, дихає в спину гарячим повітрям і ледь чутно гарчить. "Ссавець". - думаю я. В утробі Хонди нетерпляче соваються ембріони, перевертаються в безкисневому просторі, і від цього вона ще більше нервується. Я сиджу тихо, як молюск у своїй шкаралупі. Всі стулки герметично закрито, зараз би закурити, але для цього доведеться опустити вікно. Опель ніби прочитав моє бажання, зразу напружився, підібрався, жінка за кермом дивиться хижо й щось говорить, але я бачу лише ворушіння губ. "Ну бля піздєц" - артикулюють вони. Я посміхаюсь у відповідь і розводжу руками - а що поробиш? Це такий маневр, насправді мені не смішно.
Поступово молюски розкупорюють свої капсули, виглядають по черзі, витягають шиї, перемовляються. Дорога стоїть так, ніби вона стояла завжди. Мені починає здаватись, ніби не було нічого ні до, ні після. Я не виходив зранку з дому, не спускався ліфтом, не виносив сміття, не чув голоси людей, не пив каву. Згадка про каву миттєво вганяє мене в паніку - я дійсно не пив каву. Як це могло статись? Не пив каву, не пив каву, не пив каву... Я завжди п'ю каву. Це як почистити зуби вранці, навіть простіше - як прокинутись і відкрити очі. Якщо ти не відкриєш очі, дня не буде. Взагалі нічого не буде. Людина, в якої немає цих щоденних ритуалів, не зрозуміє, що значить пропустити свій сеанс. Це як воїн африканського племені, який перед полюванням на слона забув станцювати свій магічний танець. Що буде далі? Далі цей слон, замість того, щоб покірно стати барбекю, тебе затопче. Або його по дорозі зжере тигр. Одне відомо абсолютно чітко: у цій битві йому не стати переможцем. А я не пив каву. Можливо, хтось скаже, що якщо ти позбавлений цих обтяжливих умовностей, ти щасливіший. Тобі все вдається і так. Але я скажу інше. Я скажу, що просто коли ти йдеш на чергове полювання, ти не знаєш, що сьогодні твій останній день. Ідеш і не підозрюєш цього - щасливий дебіл. Я не хочу бути дебілом.
Цим часом молюски зрозуміли, що все стабільно погано. Але просто сидіти - це ще гірше, тому з кожного авто стирчить голова, як додаткове дзеркало заднього огляду. І всі ці дзеркала відбивають картину подій, що розгортаються попереду - так чітко, що мені навіть не потрібно виглядати самому. Я знаю: там стоїть "швидка", навколо "швидкої" кружляють люди, ніби їх кружляння може щось змінити. Воно не може, тому що під швидкою лежить вирізка довжиною метр вісімдесят, частково накрита тканиною. Вирізку я не бачу, зате бачу руку медика з крапельницею, підняту вгору, як сигнальний прапорець. Прапорець не рухається вже хвилин з десять, і, скоріше за все, скоро опуститься назавжди.
Я сиджу, як загублена в зоопарку дитина. Моя голова обертається на 180 градусів, але оку зачепитися нема за що. Самі спини, жодного обличчя. І раптом мій погляд зупиняється. Праворуч, через три полоси і один широкий газон, я бачу кіоск. Моя уява реагує миттєво - я бачу на крок попереду: ліва рука відкриває двері, я ступаю на гарячу поверхню асфальту й починаю маневрувати між авто. Ліворуч, праворуч, крок уперед, три кроки назад - це мій щасливий бойовий танець. Сьогодні я переможець. Мамонт буде моїм.
Біля кіоску стоять люди - три чоловіки і одна жінка. Чоловіки купують воду, жінка - сигарети. Я замовляю каву й оглядаюсь на своє авто. Все під контролем, дорога стоїть. "Чорну карту? - запитує жінка з прокурених глибин коробки. - Повний стакан? З цукром? Скільки ложок?" А тим часом рука медика вже опустилась, люди в швидкій пакують інструменти, молюски закупорюють мушлі. "Три п'ятдесят. - не вгаває жінка. - Дайте дрібні. У мене немає решти. Пошукайте добре". Я риюсь у кишенях. Гроші, гроші, гроші - всі крупні, ключі від авто, жувальна гумка, чек із банкомату, одна копійка, дві копійки, запальничка, візитка. Жодної людської купюри. Я шукаю, а медики вже закривають двері, даїшники займають ключові позиції. Я рахую копійки - гривня, шістдесят п’ять, гривня сімдесят. За моєю спиною починається рух. Мушлі нетерпляче штовхаються, соваються, як морські черепахи, викинуті на сушу. Я кидаю в вікно десятку, розвертаюсь і біжу до свого авто.
Майже хірургічними рухами відрізаю шматки відстані, витончено, як китайський акробат, застрибую в салон, на льоту відмикаючи автоматичний замок. Я вдома. У мене є кава. Я переможець. М'яко вирулюю слідом за вишневим Опелем, жінка за кермом дивиться на мене дружньо, навіть тепло, вона знову на своєму місці, час знову йде вперед, і смерть знову наближується, але без цього життя було б нестерпним. Капот мого авто слухняно ковтає метр за метром. Ось швидка, ось судмедексперт, ось сліди від протекторів, на які з одного кінця навалилася металева конструкція. Вона виглядає максимально недоречно на цій залитій сонцем вулиці, як і будь-яка річ, що не має призначення. Річ без змісту. Але це ще не все: ця річ мені знайома. Не так, якби вона належала мені, а так, якби я бачив її в друга. Абсолютно точно: я бачив її в друга - цю річ, яка тепер, утім, не належить нікому в цьому світі. Мій друг любив його, цей дивний предмет із металу та шкіри. А тепер вони схожі, як брати: обидва недоречні, речі без змісту.
Я опускаю скло. Мої очі перетворюються на «цифру» й фіксують кожну подряпину на корпусі цього космічного лайнера, який вправно виконував свою місію аж до сьогодні. Я не відчуваю до нього ненависті, мені просто хочеться записати його в пам'яті, ніби це щось найдорожче в житті. В моєму тілі відбуваються хімічні процеси, і я відчуваю ці трансформації всіма своїми органами. Я більше не молюск, ось у чому справа. Я більше не молюск, і кава стоїть холодна.
А рух такий повільний, ніби ми й справді у воді. Вишневий Опель усе ще переді мною, тільки сіра акула вже перетнула фарватер. Повертаються звуки, людські голоси, я ледь розпізнаю слова. "…Так, ДТП. Записуй ім'я", - говорить експерт у трубку. Я промовляю разом із ним. Не співпадає. Я повертаю голову й дивлюсь на нього, дивлюсь на його губи. Він повторює - знову не співпадає. "Це не він, вперше чую про людину з таким іменем", - думаю я й піднімаю скло. Я не відчуваю ніяких емоцій - епізоду просто не було. Останніх п'ятьох хвилин не існувало, нема чого про це думати. Цей предмет під зеленим брезентом - це був хтось інший, і дивився на нього теж хтось інший, точно не я. Попереду - вишневий Опель, ліворуч - сірий відбійник, я їду, і так було завжди. Але ні, дещо таки змінилось: я більше не молюск.
4.
Ловушки на соседа, который ворует еду из холодильника.
Ситуация такая.
В сети предприятия более 10-ти подсетей.
Отвечаю за несколько подсетей, что происходит в остальных сетях понятия не имею, есть контакт с тамошними админами, но они неподвластны.
Постоянно откуда-то лезут проблемы.
У себя в хозяйстве, развернул Антивирус проапдейтил системы (чувствую себя более менее защищено).
Есть только одна проблема, во время, когда меня нет дома, а это наиболее опасное время, сигнализация не будет работать. Я проанализировал ситуацию и выделил наиболее важные пункты:
1) Тщательное изучение следов и помета животного поможет определить не только разновидность и количество животных, но и их размеры, направление движения и т. д.
2) Очень важно уметь определять, как давно оставлен след. Зимой по свежей пороше это сделать нетрудно, поскольку свежие отпечатки звериных лап всегда отчетливы, контуры их с нежными мелкими зазубринами по стенкам следа. На рыхлом снеге по сторонам свежего следа видны наволоки и выволоки - мелкие комочки снега. Они вскоре испаряются на морозе, а крупные комки округляются и уменьшаются в размерах под действием холода и ветра. След птицы или небольшого животного, схваченный морозом, образует стаканчики. Свежий след рассыплется, даже если его осторожно поддеть рукавицей, старый же сохранит свою форму.
3) Сеть поделить на подсети, между ними поставить Firewall/роутер, на роутере запретить все по максимуму и установить IDS. Это как показывает практика, делается на FreeBSD за пару дней, если не спешить.
4) Позакрывать расшаренные папки у юзеров, понаставить им паролей, поотключать автозапуск.
Были предложения:
- Медвежий капкан.
- Динамитный патрон
- Кирпич на верёвочке
-Действующая модель гильотины
- стрихнин.
и прочий садизм
В итоге я придумал такую систему: привяжу на веревочку к дверце холодильника что-нибудь гремяще-звенящее так чтобы при открытии дверцы более чем на 10 % процентов (минимальное раскрытие с учетом толщины моей руки) звенящий предмет падал с полочки холодильника и подавал мне сигнал, что сосисочки под угрозой. А я буду сидеть в комнате и слушать.
Как это выглядит на практике, или сборка для чайников:
1) Сперва отделите верхнюю часть бутылки в том месте, где она переходит в конус и снимите крышку. Я использовал ножницы мультитула Leatherman Wave, но сойдёт и любой подходящий инструмент под рукой: ваш нож для выживания, острый камень, осколки стекла и т.д. Аналогично отделите нижнюю часть (донышко) другой бутылки.
2) В просверленное отверстие необходимо вставить 20ти сантиметровую жердь. К тонкой веревке привязать камень, продеть веревку через отверстие в бревне, и сделать на конце затягивающуюся петлю, которая будет лежать на жерди.
3) проколоть презерватив иголкой.
4) Взять человеческий жир, когда закипит, поставить в холодильник, когда он застынет снять верхний слой-глицерин, если добавить азотной кислоты, получите нитроглицерин, добавить немного опилок, прессуем- получаем мыло, засовываем в мыло в детонатор, когда подлетает фея, пускаем искру, и вот ни феи, ни вас, ни дома, ни мыла.
5.
"Ты же видел Дискавери? Ну да, этот канал про животных. Там часто показывают как цветок расцветает в пару секунд. Очень красиво. Как думаешь, почему это интересно? Почему хочется на это смотреть? Росток вылупляющийся из земли, это рождение, волшебство почти. Цветение же это как пик развития. Высшая точка жизненного цикла. дальше только увядание. Его обычно по Дискавери не показывают, но и у этого зрелища есть свои ценители. К счастью или к сожалению я не в их числе. И именно по этому ты здесь, малыш. Я тебя спасу от увядания, а ты меня от голода", и дедушка откусил первый кусочек бутерброда. Мертвые головы животных смотрели на него со стен комнаты, но им было всё равно. Они просто смотрели.
с нами были
antarair
gagliarda
lexusagronaft
thekillabee
и аноним (представся!!!)
1.
Где то и когда то на белом свете жила-была себе одинокая ловушка. Она уже и не помнила, кто и когда ее сделал. Просто однажды ее оставили в лесу и забыли. С тех пор жила она одна одинешенька. Лесные жители боялись ловушку и обходили ее стороной. Некоторые, самые неопытные, бывало, попадались в нее. С этими зверьми ловушка пыталась завести дружбу, но они не хотели ничего слышать и лишь умоляли ее их отпустить. Ловушка была доброй и поэтому отпускала случайно попавших в нее зверей.
Иногда, оставаясь наедине с собой, ловушка любила размышлять: «вот я есть - лежу, раскрытая и взведенная. А тут - раз! Захлопнулась на чьей то лапе и все - меня уже вроде как нету. Теперь я уже как бы и не ловушка. Теперь я могу быть… например ботинком.». Так себе размышляла ловушка и продолжала жить своей скучной и однообразной жизнью, пока однажды не познакомилась с зайчонком.
Маленький зайчонок играл с друзьями в прятки и случайно попал в ловушку. Старушка уже было приготовилась выслушивать мольбы о помощи как зайчонок вдруг хитро ей подмигнул, устроился поудобнее и закопал из обоих в листья. В скором времени друзья зайчонка прошли мимо даже не обратив внимания на небольшую кучку листьев - все ведь знали что там ловушка. Тогда зайчонок привстал и обратился к ловушке:
- Спасибо тебе за то, что не выдала меня! - ловушка удивилась, ей впервые в жизни говорили «спасибо». Она даже не знала, что следует в таких случаях отвечать, поэтому она решила промолчать, а зайчик тем временем продолжил:
- А давай дружить, ловушка?! Я познакомлю тебя со своими друзьями, а ты будешь рассказывать нам истории, ведь ты такая старая, наверняка ты знаешь много-много интересных историй! - ловушка обрадовалась и немедля согласилась. Наконец у нее появились друзья! Она бережно освободила лапку зайчика и попросила его возвращаться побыстрее. Так завязалась дружба между старой ловушкой и зайчиком. Они много времени провели вместе - ловушка рассказывала зайчику и его друзьям разнообразные истории, а зайцы всей компанией носили ее по лесу и показывали что, где и как.
А однажды в лес пришли охотники. Они искали зайцев что бы из их шерсти сделать себе шапки, шарфы и рукавицы и тогда ловушка, знакомая с тем как ведут себя охотники рассказала зайцам как спрятаться так что бы охотники и их собаки никогда их не нашли, а сама, взведенная закопалась в листья прямо на пути людей.
Охотник, попавший в ловушку вскрикнул от боли и удивления, а затем снял ее с ноги и швырнул старую ловушку о ближайшее дерево.
В тот день охотники ушли без добычи. Вечером зайчик и его друзья разыскали обломки старой ловушки и отнесли их к себе в нору. Много вечеров провели они стараясь починить старую ловушку и, наконец, у них это получилось.
С тех пор зажили они долго и счастливо - зайцы, и их новая подруга Старая Ловушка.
2.
- Я сейчас. Подожди минуту. - Сказал он и ушел в ванную.
Зашумела вода.
Девушка прислушалась, потом быстро вынула из сумочки тонкую иглу и проткнула презерватив, который он, как обычно, заранее положил под подушку.
3.
Попереду - біла Ауді. Праворуч - вишневий Опель і частково - чорна Лада, по ліву руку - бетонний відбійник, як плавник великої рибини. Позаду - сіра Хонда, глибоководний хижак, дихає в спину гарячим повітрям і ледь чутно гарчить. "Ссавець". - думаю я. В утробі Хонди нетерпляче соваються ембріони, перевертаються в безкисневому просторі, і від цього вона ще більше нервується. Я сиджу тихо, як молюск у своїй шкаралупі. Всі стулки герметично закрито, зараз би закурити, але для цього доведеться опустити вікно. Опель ніби прочитав моє бажання, зразу напружився, підібрався, жінка за кермом дивиться хижо й щось говорить, але я бачу лише ворушіння губ. "Ну бля піздєц" - артикулюють вони. Я посміхаюсь у відповідь і розводжу руками - а що поробиш? Це такий маневр, насправді мені не смішно.
Поступово молюски розкупорюють свої капсули, виглядають по черзі, витягають шиї, перемовляються. Дорога стоїть так, ніби вона стояла завжди. Мені починає здаватись, ніби не було нічого ні до, ні після. Я не виходив зранку з дому, не спускався ліфтом, не виносив сміття, не чув голоси людей, не пив каву. Згадка про каву миттєво вганяє мене в паніку - я дійсно не пив каву. Як це могло статись? Не пив каву, не пив каву, не пив каву... Я завжди п'ю каву. Це як почистити зуби вранці, навіть простіше - як прокинутись і відкрити очі. Якщо ти не відкриєш очі, дня не буде. Взагалі нічого не буде. Людина, в якої немає цих щоденних ритуалів, не зрозуміє, що значить пропустити свій сеанс. Це як воїн африканського племені, який перед полюванням на слона забув станцювати свій магічний танець. Що буде далі? Далі цей слон, замість того, щоб покірно стати барбекю, тебе затопче. Або його по дорозі зжере тигр. Одне відомо абсолютно чітко: у цій битві йому не стати переможцем. А я не пив каву. Можливо, хтось скаже, що якщо ти позбавлений цих обтяжливих умовностей, ти щасливіший. Тобі все вдається і так. Але я скажу інше. Я скажу, що просто коли ти йдеш на чергове полювання, ти не знаєш, що сьогодні твій останній день. Ідеш і не підозрюєш цього - щасливий дебіл. Я не хочу бути дебілом.
Цим часом молюски зрозуміли, що все стабільно погано. Але просто сидіти - це ще гірше, тому з кожного авто стирчить голова, як додаткове дзеркало заднього огляду. І всі ці дзеркала відбивають картину подій, що розгортаються попереду - так чітко, що мені навіть не потрібно виглядати самому. Я знаю: там стоїть "швидка", навколо "швидкої" кружляють люди, ніби їх кружляння може щось змінити. Воно не може, тому що під швидкою лежить вирізка довжиною метр вісімдесят, частково накрита тканиною. Вирізку я не бачу, зате бачу руку медика з крапельницею, підняту вгору, як сигнальний прапорець. Прапорець не рухається вже хвилин з десять, і, скоріше за все, скоро опуститься назавжди.
Я сиджу, як загублена в зоопарку дитина. Моя голова обертається на 180 градусів, але оку зачепитися нема за що. Самі спини, жодного обличчя. І раптом мій погляд зупиняється. Праворуч, через три полоси і один широкий газон, я бачу кіоск. Моя уява реагує миттєво - я бачу на крок попереду: ліва рука відкриває двері, я ступаю на гарячу поверхню асфальту й починаю маневрувати між авто. Ліворуч, праворуч, крок уперед, три кроки назад - це мій щасливий бойовий танець. Сьогодні я переможець. Мамонт буде моїм.
Біля кіоску стоять люди - три чоловіки і одна жінка. Чоловіки купують воду, жінка - сигарети. Я замовляю каву й оглядаюсь на своє авто. Все під контролем, дорога стоїть. "Чорну карту? - запитує жінка з прокурених глибин коробки. - Повний стакан? З цукром? Скільки ложок?" А тим часом рука медика вже опустилась, люди в швидкій пакують інструменти, молюски закупорюють мушлі. "Три п'ятдесят. - не вгаває жінка. - Дайте дрібні. У мене немає решти. Пошукайте добре". Я риюсь у кишенях. Гроші, гроші, гроші - всі крупні, ключі від авто, жувальна гумка, чек із банкомату, одна копійка, дві копійки, запальничка, візитка. Жодної людської купюри. Я шукаю, а медики вже закривають двері, даїшники займають ключові позиції. Я рахую копійки - гривня, шістдесят п’ять, гривня сімдесят. За моєю спиною починається рух. Мушлі нетерпляче штовхаються, соваються, як морські черепахи, викинуті на сушу. Я кидаю в вікно десятку, розвертаюсь і біжу до свого авто.
Майже хірургічними рухами відрізаю шматки відстані, витончено, як китайський акробат, застрибую в салон, на льоту відмикаючи автоматичний замок. Я вдома. У мене є кава. Я переможець. М'яко вирулюю слідом за вишневим Опелем, жінка за кермом дивиться на мене дружньо, навіть тепло, вона знову на своєму місці, час знову йде вперед, і смерть знову наближується, але без цього життя було б нестерпним. Капот мого авто слухняно ковтає метр за метром. Ось швидка, ось судмедексперт, ось сліди від протекторів, на які з одного кінця навалилася металева конструкція. Вона виглядає максимально недоречно на цій залитій сонцем вулиці, як і будь-яка річ, що не має призначення. Річ без змісту. Але це ще не все: ця річ мені знайома. Не так, якби вона належала мені, а так, якби я бачив її в друга. Абсолютно точно: я бачив її в друга - цю річ, яка тепер, утім, не належить нікому в цьому світі. Мій друг любив його, цей дивний предмет із металу та шкіри. А тепер вони схожі, як брати: обидва недоречні, речі без змісту.
Я опускаю скло. Мої очі перетворюються на «цифру» й фіксують кожну подряпину на корпусі цього космічного лайнера, який вправно виконував свою місію аж до сьогодні. Я не відчуваю до нього ненависті, мені просто хочеться записати його в пам'яті, ніби це щось найдорожче в житті. В моєму тілі відбуваються хімічні процеси, і я відчуваю ці трансформації всіма своїми органами. Я більше не молюск, ось у чому справа. Я більше не молюск, і кава стоїть холодна.
А рух такий повільний, ніби ми й справді у воді. Вишневий Опель усе ще переді мною, тільки сіра акула вже перетнула фарватер. Повертаються звуки, людські голоси, я ледь розпізнаю слова. "…Так, ДТП. Записуй ім'я", - говорить експерт у трубку. Я промовляю разом із ним. Не співпадає. Я повертаю голову й дивлюсь на нього, дивлюсь на його губи. Він повторює - знову не співпадає. "Це не він, вперше чую про людину з таким іменем", - думаю я й піднімаю скло. Я не відчуваю ніяких емоцій - епізоду просто не було. Останніх п'ятьох хвилин не існувало, нема чого про це думати. Цей предмет під зеленим брезентом - це був хтось інший, і дивився на нього теж хтось інший, точно не я. Попереду - вишневий Опель, ліворуч - сірий відбійник, я їду, і так було завжди. Але ні, дещо таки змінилось: я більше не молюск.
4.
Ловушки на соседа, который ворует еду из холодильника.
Ситуация такая.
В сети предприятия более 10-ти подсетей.
Отвечаю за несколько подсетей, что происходит в остальных сетях понятия не имею, есть контакт с тамошними админами, но они неподвластны.
Постоянно откуда-то лезут проблемы.
У себя в хозяйстве, развернул Антивирус проапдейтил системы (чувствую себя более менее защищено).
Есть только одна проблема, во время, когда меня нет дома, а это наиболее опасное время, сигнализация не будет работать. Я проанализировал ситуацию и выделил наиболее важные пункты:
1) Тщательное изучение следов и помета животного поможет определить не только разновидность и количество животных, но и их размеры, направление движения и т. д.
2) Очень важно уметь определять, как давно оставлен след. Зимой по свежей пороше это сделать нетрудно, поскольку свежие отпечатки звериных лап всегда отчетливы, контуры их с нежными мелкими зазубринами по стенкам следа. На рыхлом снеге по сторонам свежего следа видны наволоки и выволоки - мелкие комочки снега. Они вскоре испаряются на морозе, а крупные комки округляются и уменьшаются в размерах под действием холода и ветра. След птицы или небольшого животного, схваченный морозом, образует стаканчики. Свежий след рассыплется, даже если его осторожно поддеть рукавицей, старый же сохранит свою форму.
3) Сеть поделить на подсети, между ними поставить Firewall/роутер, на роутере запретить все по максимуму и установить IDS. Это как показывает практика, делается на FreeBSD за пару дней, если не спешить.
4) Позакрывать расшаренные папки у юзеров, понаставить им паролей, поотключать автозапуск.
Были предложения:
- Медвежий капкан.
- Динамитный патрон
- Кирпич на верёвочке
-Действующая модель гильотины
- стрихнин.
и прочий садизм
В итоге я придумал такую систему: привяжу на веревочку к дверце холодильника что-нибудь гремяще-звенящее так чтобы при открытии дверцы более чем на 10 % процентов (минимальное раскрытие с учетом толщины моей руки) звенящий предмет падал с полочки холодильника и подавал мне сигнал, что сосисочки под угрозой. А я буду сидеть в комнате и слушать.
Как это выглядит на практике, или сборка для чайников:
1) Сперва отделите верхнюю часть бутылки в том месте, где она переходит в конус и снимите крышку. Я использовал ножницы мультитула Leatherman Wave, но сойдёт и любой подходящий инструмент под рукой: ваш нож для выживания, острый камень, осколки стекла и т.д. Аналогично отделите нижнюю часть (донышко) другой бутылки.
2) В просверленное отверстие необходимо вставить 20ти сантиметровую жердь. К тонкой веревке привязать камень, продеть веревку через отверстие в бревне, и сделать на конце затягивающуюся петлю, которая будет лежать на жерди.
3) проколоть презерватив иголкой.
4) Взять человеческий жир, когда закипит, поставить в холодильник, когда он застынет снять верхний слой-глицерин, если добавить азотной кислоты, получите нитроглицерин, добавить немного опилок, прессуем- получаем мыло, засовываем в мыло в детонатор, когда подлетает фея, пускаем искру, и вот ни феи, ни вас, ни дома, ни мыла.
5.
"Ты же видел Дискавери? Ну да, этот канал про животных. Там часто показывают как цветок расцветает в пару секунд. Очень красиво. Как думаешь, почему это интересно? Почему хочется на это смотреть? Росток вылупляющийся из земли, это рождение, волшебство почти. Цветение же это как пик развития. Высшая точка жизненного цикла. дальше только увядание. Его обычно по Дискавери не показывают, но и у этого зрелища есть свои ценители. К счастью или к сожалению я не в их числе. И именно по этому ты здесь, малыш. Я тебя спасу от увядания, а ты меня от голода", и дедушка откусил первый кусочек бутерброда. Мертвые головы животных смотрели на него со стен комнаты, но им было всё равно. Они просто смотрели.