Чорнобиль: час подякувати
Всі, хто пережив Чорнобиль, повертаються до власних спогадів. Моя дитяча пам'ять вибіркова - мені тоді було лише чотири роки…
Пам’ятаю піднесений настрій. Наприкінці квітня ніхто і не знав, що прийшла біда. Як потім довідалася, коротенька звістка про аварію на атомній станції пройшла на центральному ТБ лише в понеділок - 28 квітня. Народ готувався до першотравня, а я чекала інших свят і подарунків. З травня мав святкуватися мій четвертий день народження, а 4-го, здається, Великдень.
Я пригадую, як ми з татом пішли на базар купити продуктів і дивувалися, чому в рідному Академмістечку так безлюдно. А потім - тривожні очі батьків, які чомусь вигадали поїздку до Івано-Франківська, тотальне миття підлог і вологі марлі на вікнах, сонячна погода, ілюмінатор літака, а поруч незнайомий хлопчик із запискою в ручках. Вже потім тато пояснив, що просто вирішив допомогти незнайомій жінці - відвезти її сина до родичів. На один паспорт тоді можна було взяти двох дітей.
Лише згодом мені розказали, що відбувалося насправді. Мій тато працював тоді в Інституті електродинаміки старшим науковим співробітником. Його керівник - Стогній Борис Сергійович - був правою рукою Патона, очолював науково-організаційний відділ, а також, здається, парторганізацію Академії Наук УРСР і, відтак, людиною «ідеологічною». При цьому академік Стогній не побоявся і викликав до себе співробітників, у яких були діти, і попри відому офіційну позицію влади на свій страх і ризик порадив вивезти дітей із Києва і навіть дав на це відгул.
Всі ці факти я змогла зв’язати тільки сьогодні, коли детально розпитала маму і татового співробітника. З інтернету дізналась, що Борис Сергійович живий і здоровий, недавно відсвяткував 75- річчя. Дуже хочу йому подякувати. За те, що поступив порядно і по-людськи. А також всім тим, кому в ці дні не забракло мужності.