Братам-росіянам
Демарш росіян багатьох у світі примусив затамувати подих. Ніхто вже не розраховував, що в країні «широкої душі» знайдеться стільки сміливих людей, здатних відповісти на відверту зневагу з боку влади. В доповнення до тих, кому й надалі імпонуватиме міф про демократичне й ефективне російське керівництво, якому шкодять проплачені агенти Заходу/Америк/світового імперіалізму/масонів/тощо (потрібне підкреслити).
Але чи не вперше з часів розпаду СРСР та раннього Єльцина політична дискусія в РФ вийшла за межі віртуального простору Інтернету - на вулиці й площі. Тобто в «реал». І при цьому настільки масово, що владі не вдалося її проігнорувати. Хто знає систему путінської Росії не з чуток, так само не зміг цього не помітити.
Відкритим лишається традиційне російське питання «Що далі?» або «Что дєлать?». Сценаріїв кілька. Перший - путінці розпорошують опозицію, яка і так не вельми консолідована. А далі - на тлі кризи і відповідно відсутності належного інтересу з боку світової спільноти - прагнуть рулити Росією, як і раніше, тільки жорсткіше. Другий - опозиція консолідується, обирає єдиного кандидата, йде на березневі вибори Президента, демонструючи наявність і вагомість альтернативи. Що буде далі - прогнозувати важко. Але головне - Росія вже ніколи не буде такою, як раніше. Третій варіант, традиційний для Росії - бунт. А його в цій країні не лише прогнозувати, а й осмислити важко. З усіма його можливими наслідками.
Реальність кожного з варіантів майже однакова. От тільки найменш ймовірний сценарій - консолідація опозиції. Як то кажуть, людський фактор. Та й навіть після неї події можуть розгортатися різними шляхами. Чи то українським - конфлікти в команді переможців, розчарування суспільства та світової громадськості, чи то грузинським - важкі, ледь не збройні конфлікти, які все ж супроводжуються реальними зрушеннями.
Проблема Росії - в її розмірі, неоднорідності, неповороткості. «Плюс» залежності від власної величі. Так би мовити, в ефекті звикання до неї. Всі ці фактори примушують усіх глобальних гравців напрочуд обережно ставитися до наслідків скипання російського казана. Мовляв, як закипить - гикнеться не лише сусіду Китаю, але й далекій (не за російськими масштабами) Америці. З огляду на це навряд-чи хтось активно гратиме на цьому полі, залишивши росіян сам-на-сам з їх владою.
Україна так само сенситивна до нестабільної Росії. Не здивуюся, якщо новий-старий Путін опонуватиме навіть украй проросійському українському уряду. Ліній нападу - безліч. Чому російська мова досі не державна? Чому Президент дозволяє кривдити єдиного «патріота» в уряді, тобто Дмітрія Табачніка? Чому проштовхує Україну до Європи? Чому не розраховується рублямі? Як ілюстрація - телевізійні сюжети про те, як на «дикому» Заході України бандерівці з американським акцентом знищують споконвіку російськомовних жителів гірських сіл Карпатського регіону. До слова сказати, на минулих виборах щось подібне вже було. І не лише минулих…
А ще правда в тому, що нам постійно треба вчитися один в одного. Хоча б з огляду на те, що ми постійно наступаємо на ті самі граблі - з невеликою часовою різницею. Будь-яка дія в Росії відбивається на Україні. І навпаки. При цьому ми маємо надто багато прикладів того, як дуже різні держави зі спільно-різним історичним минулим училися співіснувати і працювати разом. США та Канада, Німеччина та Франція, Чехія та Словаччина.
Важливо не лише зрозуміти один одного, але й навчитися шанувати чужий вибір і бажання жити краще. Досі Росії Путіна й Україні Януковича це не вдавалося. Хоча події в Росії схиляють таки до думки, що в наших народів є і шанс, і перспектива.
Спеціально для КиївПосту.