Зі спогадів моєї бабусі

[lesyaorobets]

Мені тоді точно було не більше п’яти років. Бо, коли мені виповнилося п’ять, її не стало. Моєї бабусі Марусі, мами мого тата. В дівоцтві - Марії Никифорівни Нечваль, з давнього ніжинського роду реєстрових козаків.




Їй самій було не бульше 4 років. А її першими спогадами був обшук у їх хаті - шукали заховане зерно. Всі мовчали. А вона, найменшенька зі страху і невимовного бажання захистити своїх пролепетала:

-          Дяді, не ходіть на горище, там нічого немає.

Звичайно, дяді розгадали, забрали все. Я пишу це, а пам’ятаю як в її старечих зморшках стояли сльози, коли вона про це розказувала.




Другий спогад - як вона ходила по їдальнях і випрошувала шматочок хліба. Моя бабуся, шанований в Івано-Франківську лікар, дружина заслуженого енергетика області розказувала, як вона маленькою клянчила хліб.

Моєму прадіду чудом вдалося вивезти свою дружину і чотирьох дітей з Ніжина до Ленінграду. Господь вберіг. І перший час їм доводилося зовсім несолодко. Вже згодом, знайшовши якусь роботу, вони збирали посилки, відсилаючи їх додому. Посилки, звичайно ж не доходили. Але про це вони дізналися лише згодом, коли повернувшись до Ніжина застали одні могили.

Вічна їм пам’ять. Дай Бог, щоб нам вистачило пам’яті.