спільне кіно
Навіяне одним із останніх постів annnychka
...Вона запитувала, чи важко вживатися у сім'ї двом творчим людям. І чи, можливо, все ж краще, коли вони задіяні у геть різних сферах. Ну аж сімейного досвіду поки не маю, а досвід стосунків... Спробувала і перший варіант, і другий).
Зустрічалася з людиною, яка теж працює журналістом, і теж у сфері культури. Правда, на той час працював більше він, а я так... лиш пробувала себе у тому і починала. Було відчуття конкуренції, що не так вже і погано. Але... тоді мене мучило ще й відчуття тотальної незреалізованості себе у порівнянні з ним. Мало не комплексування з приводу. Бо я не звикла в чомусь поступатися і бути гіршою). При тому, людина, звісно не показувала, що вона крутіша абощо)). Навпаки, підтягувала, вчила і допомагала. За що я і зараз дуже вдячна. Але окрім тих "професійних муток", було спільне кіно. Купа спільних справ, інтересів, подій..... І це дуже зближувало. Та й часу дозволяло разом проводити чимало.
...Потім була людина, яка ані до журналістики, ані до культури в принципі ніякого відношення не мала. Більш того, цікавилася і займалася тим, що раніше в коло моїх інтересів геть не входило. Звісно, добре, що він додав до моїх зацікавлень ще кілька пунктиків. Проте... страх як не вистачало отих спільних точок доторку. І не лише мені. Правда, сонечко?)))). І проблеми вже були від того, що... та навіть зустрічаючись десь з його друзями, які теж займаються всілякими похадами-скелелазанням-чимось іще... і майже постійно теревенять лиш про те... мені вставити свої п'ять копійок у розмову не було можливості). Дискомфортно воно якось). І ще безліч подібних моментів та ситуацій... Та й знов-таки, я ж не звикла в чомусь поступатися і бути гіршою). Тому бажання почати займатися тим, що і він, було. Бажання створити спільні точки доторку. Довести, що і я можу... Не встигла).
Словом... для мене спільне кіно таки має значення. І мабуть, таки велике.
АЛЕ обійтися іноді можна і без нього. Головне - розуміння і відчуття людини. Почуття..
...Вона запитувала, чи важко вживатися у сім'ї двом творчим людям. І чи, можливо, все ж краще, коли вони задіяні у геть різних сферах. Ну аж сімейного досвіду поки не маю, а досвід стосунків... Спробувала і перший варіант, і другий).
Зустрічалася з людиною, яка теж працює журналістом, і теж у сфері культури. Правда, на той час працював більше він, а я так... лиш пробувала себе у тому і починала. Було відчуття конкуренції, що не так вже і погано. Але... тоді мене мучило ще й відчуття тотальної незреалізованості себе у порівнянні з ним. Мало не комплексування з приводу. Бо я не звикла в чомусь поступатися і бути гіршою). При тому, людина, звісно не показувала, що вона крутіша абощо)). Навпаки, підтягувала, вчила і допомагала. За що я і зараз дуже вдячна. Але окрім тих "професійних муток", було спільне кіно. Купа спільних справ, інтересів, подій..... І це дуже зближувало. Та й часу дозволяло разом проводити чимало.
...Потім була людина, яка ані до журналістики, ані до культури в принципі ніякого відношення не мала. Більш того, цікавилася і займалася тим, що раніше в коло моїх інтересів геть не входило. Звісно, добре, що він додав до моїх зацікавлень ще кілька пунктиків. Проте... страх як не вистачало отих спільних точок доторку. І не лише мені. Правда, сонечко?)))). І проблеми вже були від того, що... та навіть зустрічаючись десь з його друзями, які теж займаються всілякими похадами-скелелазанням-чимось іще... і майже постійно теревенять лиш про те... мені вставити свої п'ять копійок у розмову не було можливості). Дискомфортно воно якось). І ще безліч подібних моментів та ситуацій... Та й знов-таки, я ж не звикла в чомусь поступатися і бути гіршою). Тому бажання почати займатися тим, що і він, було. Бажання створити спільні точки доторку. Довести, що і я можу... Не встигла).
Словом... для мене спільне кіно таки має значення. І мабуть, таки велике.
АЛЕ обійтися іноді можна і без нього. Головне - розуміння і відчуття людини. Почуття..