мітки з майбутнього
Знаєте, я з дитинства відчуваю місця, з якими мене у майбутньому щось пов'язуватиме. Відчуття це внутрішнє, сильне, дуже чітке... завжди виникає тоді, коли опиняюся поряд з тим місцем. Його важко описати, тому для наочності... ггг... ну вважайте, що мене просто, наче бахає струмом або обливає холодною водою)))).
При тому... виникати це відчуття може постійно протягом року, двох, трьох, п'яти... і лиш потім щось стається, чи то з'являється певна людина, згодом близька людина, яка відіграє в моєму житті якусь вагому роль... і ця людина, як виявляється, прямо пов'язана з тим місцем, до якого мене так довго тягнуло.
МІСЦЯ, БО ЛЮДИ
Вперше... Мабуть, з класу 8-го оце відчуття постійно на мене накочувало, коли я проходила повз один будинок, на сусідній із моєю вулицею. Через роки так три, дізналася, що саме в тому будинку живе хлопчик, яким я марила в 9-10 класі). Ггг... не зна, наскільки вагомою стала його роль в моєму житті))), але він - то щонайменше два роки соплів, ахів та охів у дитячих щоденниках і купа таких же дитячо-романтичних авантюр (про них якось іншим разом:).
Потім... потім, мабуть, Берестейка. Ми постійно повз неї їздили бо басусі. Коли саме з'явилося відчуття того місця, не знаю. Але однозначно дуууже давно. Можливо, через цю аж таку розтягненість у часі відчуття того місця і було найбільш розмитим. Врешті виявилося, що там жила людина... Людина:). Почуття і стосунки з якою - це поки найсильніше і найяскравіше, що було в моєму житті.
Далі... школа навпроти Республіканського стадіону. Теж дуже давнє відчуття, з класу, мабуть, 7-го. І лиш цьогоріч, тобто, через 7,5 років(!) я зрозуміла, чому мене тягнуло ще й туди. Виявилося, там вчилася ще одна близька людина, яка прийшла (і пішла)) в моє життя тільки тепер.
МІСЦЯ, БО МІСЦЯ)
Навчання. Колись, теж в класі 8-му, ми з мамою опинилися неподалік КІМО. І гарно пам'ятаю, як тоді я навіть їй сказала, що в майбутньому мене щось з тим великим білим будинком пов'язуватиме. Відчуваю, що то моє місце. Вже тоді я хотіла стати журналістом. Тоді я ще не знала, що таке КІМО).
Потім... близькі і їхні знайомі колективно переконали, що вступити в такий вуз без хабара не можна... тому зневірена я уже вступила в інший виш, комерційний. І лиш у травні мені в голову стукнуло, що хочу таки спробувати потрапити в Шеву.
Пішла на курси і тоді... це, мабуть, було одне з найяскравіших оцих відчуттів. Бо я навіть пам'ятаю, де і коли воно мене повторно стукнуло. І так само яскраво пам'ятаю, як я тоді посміхнулася і сказала собі: "Ну от, нарешті вперше відчуття тебе підводить". Я щиро і до останнього не вірила, що вступлю туди. Не вірила навіть після перших двох іспитів і обдумувала те, що наступного року вступати буде легше, бо я уже знаю усю специфіку іспитів. Купа збігів, випадковостей, звичайної удачі і врешті я стояла перед списком УЖЕ СТУДЕНТІВ і наче останній псих кричала, плакала, сміялася, стрибала... так, там раділи або сумували усі. Але ні в кого не було такої настільки дико бурхливої реакції, як у мене. Бо я щиро не вірила. А врешті... відчуття таки не підвело). І того ж дня мама мені сказала: "А пам'ятаєш свої слова..."
Робота. Близька людина влаштувалася колись в ГПУ. Тоді я могла лиш мріяти про роботу в такому виданні, лиш починала писати і навіть публікація в "Україні молодій" чи й ггг... "Молоді України" видавалася нереальним досягненням. Але вже тоді я знала, що і сама згодом опинюся саме в ГПУ, і що то буде більш, ніж просто собі робота. Опинилася:). І робота там дала мені... нуууу дуже багато досвіду, гарних знайомих і кількох друзів. ...Шкода, що тепер я вже перестаю відчувати прив'язку до цього місця. Але то вже теж тема для окремого запису...)
Відчуття на рівні інтуїції... Що розпізнають мітки з майбутнього...
При тому... виникати це відчуття може постійно протягом року, двох, трьох, п'яти... і лиш потім щось стається, чи то з'являється певна людина, згодом близька людина, яка відіграє в моєму житті якусь вагому роль... і ця людина, як виявляється, прямо пов'язана з тим місцем, до якого мене так довго тягнуло.
МІСЦЯ, БО ЛЮДИ
Вперше... Мабуть, з класу 8-го оце відчуття постійно на мене накочувало, коли я проходила повз один будинок, на сусідній із моєю вулицею. Через роки так три, дізналася, що саме в тому будинку живе хлопчик, яким я марила в 9-10 класі). Ггг... не зна, наскільки вагомою стала його роль в моєму житті))), але він - то щонайменше два роки соплів, ахів та охів у дитячих щоденниках і купа таких же дитячо-романтичних авантюр (про них якось іншим разом:).
Потім... потім, мабуть, Берестейка. Ми постійно повз неї їздили бо басусі. Коли саме з'явилося відчуття того місця, не знаю. Але однозначно дуууже давно. Можливо, через цю аж таку розтягненість у часі відчуття того місця і було найбільш розмитим. Врешті виявилося, що там жила людина... Людина:). Почуття і стосунки з якою - це поки найсильніше і найяскравіше, що було в моєму житті.
Далі... школа навпроти Республіканського стадіону. Теж дуже давнє відчуття, з класу, мабуть, 7-го. І лиш цьогоріч, тобто, через 7,5 років(!) я зрозуміла, чому мене тягнуло ще й туди. Виявилося, там вчилася ще одна близька людина, яка прийшла (і пішла)) в моє життя тільки тепер.
МІСЦЯ, БО МІСЦЯ)
Навчання. Колись, теж в класі 8-му, ми з мамою опинилися неподалік КІМО. І гарно пам'ятаю, як тоді я навіть їй сказала, що в майбутньому мене щось з тим великим білим будинком пов'язуватиме. Відчуваю, що то моє місце. Вже тоді я хотіла стати журналістом. Тоді я ще не знала, що таке КІМО).
Потім... близькі і їхні знайомі колективно переконали, що вступити в такий вуз без хабара не можна... тому зневірена я уже вступила в інший виш, комерційний. І лиш у травні мені в голову стукнуло, що хочу таки спробувати потрапити в Шеву.
Пішла на курси і тоді... це, мабуть, було одне з найяскравіших оцих відчуттів. Бо я навіть пам'ятаю, де і коли воно мене повторно стукнуло. І так само яскраво пам'ятаю, як я тоді посміхнулася і сказала собі: "Ну от, нарешті вперше відчуття тебе підводить". Я щиро і до останнього не вірила, що вступлю туди. Не вірила навіть після перших двох іспитів і обдумувала те, що наступного року вступати буде легше, бо я уже знаю усю специфіку іспитів. Купа збігів, випадковостей, звичайної удачі і врешті я стояла перед списком УЖЕ СТУДЕНТІВ і наче останній псих кричала, плакала, сміялася, стрибала... так, там раділи або сумували усі. Але ні в кого не було такої настільки дико бурхливої реакції, як у мене. Бо я щиро не вірила. А врешті... відчуття таки не підвело). І того ж дня мама мені сказала: "А пам'ятаєш свої слова..."
Робота. Близька людина влаштувалася колись в ГПУ. Тоді я могла лиш мріяти про роботу в такому виданні, лиш починала писати і навіть публікація в "Україні молодій" чи й ггг... "Молоді України" видавалася нереальним досягненням. Але вже тоді я знала, що і сама згодом опинюся саме в ГПУ, і що то буде більш, ніж просто собі робота. Опинилася:). І робота там дала мені... нуууу дуже багато досвіду, гарних знайомих і кількох друзів. ...Шкода, що тепер я вже перестаю відчувати прив'язку до цього місця. Але то вже теж тема для окремого запису...)
Відчуття на рівні інтуїції... Що розпізнають мітки з майбутнього...