Наша улюблена пропаганда. Випуск 1
Літом 2013 року в Україні штаби декількох політиків почали формувати мережі коментаторів для роботи у facebook, вконтакте та одноклассниках - не ботів, як раніше, а реальних людей, наших друзів та сусідів. Технологія дуже добре виправдала себе в Росії, де такий smm - "маркетинг в соціальних мережах" - масово застосували в політичних кампаніях.
Суть технології дуже проста.
Насамперед потрібна стратегія - її виробляють технологи з урахуванням специфіки регіону та настроїв населення. На щастя, російські технологи, яких знову дуже багато в Україні, виходять винятково з персонального досвіду і не намагаються аналізувати місцеві реалії - саме через це ми бачимо стільки недоречних та абсурдних інформаційних "ляпів".
Однак загальне політичне тло є спільним для двох народів. Отже, його можна нав'язати за допомогою масового застосування технології.
Наприклад, для будь-якої української влади є проблема незалежних ЗМІ, особливо в інтернеті; за часи незалежності з'явилися журналісти-зірки, а також видання, яким довіряють.
Тож технологи запропонували наступну стратегію - нівелювання статусу ЗМІ в суспільстві через атаки на персоналії журналістів.
Логіка проста: кожна людина має вади; як правило, ці вади не впливають на її професіоналізм. Але якщо ми почнемо багато говорити про вади журналістів, то люди поступово почнуть сумніватися в тому, що ці журналісти пишуть. На поміч прийдуть хороші друзі - стереотипи, комплекси, заздрість.
Ідеально в стратегії реалізувати кілька побічних задач - для максимально повного охоплення аудиторії. Наприклад, можна створити сайти-двійники, які розмиють поняття чесної та неупередженої аналітики. Також найняти експертів, які розкажуть про бізнесові схеми ЗМІ, натякнуть на "папіків", "друзів" тощо. І нарешті, якщо є гроші, можна купити якісь ЗМІ та перетворити їх на рупори провладної пропаганди.
Наступний етап - робота райтерів.
Насправді ця робота є найскладнішою, адже вона вимагає створення філігранних текстів, яким люди будуть вірити. Тексти мають бути різними - про сексуальні вподобання журналістів, про грантоїдство, про зв'язки з держдепом. А також - інтерв'ю з сумними анонімними матерями солдатів, в яких журналісти жбурляли каміння; колонки експертів, які тримали свічку при статевих актах журналістів; тощо, тощо...
Головне - постійно говорити про те, що якщо у людини є вади, то довіри до неї бути не може в принципі.
Ці два етапи є класичними для будь-якої політичної кампанії, і фактично є рекламними: говорити неправду або неповну правду, говорити правильними словами і для правильної аудиторії.
Новизну додали соціальні мережі, які дозволили донести ці "тексти" до максимальної кількості людей, а головне - залучити їх до авторства.
Тепер поряд з десятками тисяч ботів, якими прославилися свого часу штаби БЮТ та ПРУ - існують сотні реальних авторів, що працюють за "соціальними темниками". Всі разом в один день вони можуть написати пост про справжніх захисників Батьківщини, а вже наступного дня - прохання до друзів припинити писати негативно про Олімпіаду, адже так все красиво вийшло.
В мережу коментаторів беруть по знайомству, часто родичів чи друзів. Люди мають "співчувати". За коментар, допис отримують різні суми - від декількох гривень до 50 доларів, в залежності від рівня коментатора.
Є топові коментатори, типу "тисячники", які поширюють ключові ідеї та тексти - а всі інші їх підхоплюють. Буквально за місяць чи два ці люди стають палкими прихильниками влади і починають поширювати інформацію навіть без додаткових фінансових стимулів. Такий собі "stock-гольмський синдром". Для них журналісти справді стають продажними, хтивими, підлими - у той час, як "наші беркутята нас бережуть".
Відділити пропаганду від вдумливої дискусії дуже просто: замість контраргументів звучать заяложені шаблони.
Наприклад, на зауваження про агресію щодо журналістів зі сторони "беркуту" логічно було б почути аргументи про ексцес виконавця або підкилимні ігри олігархів, які підставляють міністра чи президента. Що натомість відповідає "агітатор"?
Цитую з реальної дискусії:
"Журналисты у нас в большинстве своём продажные и непрофессиональные, часто работают на грани провокации, истерики и вмешательства в личную жизнь, а уж в толпе у них просыпаются настоящие звериные инстинкты. Вообще, достаточно послушать и посмотреть на "звёзд" журналистики Украины - полностью убеждаешься в том, что взяли они самое худшее от второй древнейшей профессии и возвели это в культ и стандарт вещания".
Тобто замість раціонального пояснення поведінки міліції ми отримуємо дозу закладених штампів щодо журналістів.
На зустрічне запитання "Навіть якщо журналісти такі погані - чи виправдовує це жорстокість?" - знову слідують розлогі тексти про підлих і брехливих папараці.
Будь-які спроби перевести діалог в конструктивне русло, наприклад, щодо необхідних реформ - судової, адміністративної, силових органів - однаково нехтуються за допомогою шаблонних фраз щодо опозиції, журналістів, шпигунів та масонів. Одна з ключових ознак такої пропаганди - "придихання", емоційність, апеляція до добра, світла, честі:
"Як же можна вірити цим журналюгам, якщо для них нічого святого немає?"
Звичайно, далеко не всі люди, які спілкуються таким чином, входять у вищезгадані мережі і отримують гроші.
Тривожним дзвоником має стати подібна поведінка всередині соціальної групи, яка дотримується інших цінностей. Тобто, якщо людина живе у Львові, має вищу освіту, всіх друзів має галичан і так далі, однак в розмові цитує дослівно Замятіна або Лаврова - із 90% вірогідністю можна сказати, що ця людина є платним коментатором, який входить в одну з 4-5 мереж навколопрезидентського пулу.
Восени такі пули були сформовані під запити конкретних політиків, однак сьогодні працюють здебільшого для критики Майдану.
Найбільше таких коментаторів в Києві. Їхня задача - сіяти сумніви в аудиторії щодо персоналій в опозиції, на Майдані тощо, щоб потім використовувати ці сумніви для висміювання цінностей.
"Знаємо ми вашу демократію - це коли геї одружуються".
"Ага, бачили цю свободу слова - беруть гранти в американців і навіть податки не платять".
Процедура вже пройшла успішну апробацію в Росії - і там же була викрита за допомогою зламаних поштових скриньок. В Україні технологія поки що набирає обертів - і можна прогнозувати через пару місяців, що кількість агресії в суспільстві тільки виросте. Причому вона буде направлена проти конкретних людей, а не ідей.
І найгірше, що прикривати цю агресію будуть загальними і красивими словами - які самі по собі нічого не значать.
Навіщо говорити про судову реформу, про освітянську реформу чи про корупцію в медицині?
Можна просто забити інформаційний простір "народовладдям" - так щоб люди забули про реальні проблеми, і сконцентрувалися на абстрактних поняттях.
http://www.pravda.com.ua/articles/2014/02/11/7012908/
Суть технології дуже проста.
Насамперед потрібна стратегія - її виробляють технологи з урахуванням специфіки регіону та настроїв населення. На щастя, російські технологи, яких знову дуже багато в Україні, виходять винятково з персонального досвіду і не намагаються аналізувати місцеві реалії - саме через це ми бачимо стільки недоречних та абсурдних інформаційних "ляпів".
Однак загальне політичне тло є спільним для двох народів. Отже, його можна нав'язати за допомогою масового застосування технології.
Наприклад, для будь-якої української влади є проблема незалежних ЗМІ, особливо в інтернеті; за часи незалежності з'явилися журналісти-зірки, а також видання, яким довіряють.
Тож технологи запропонували наступну стратегію - нівелювання статусу ЗМІ в суспільстві через атаки на персоналії журналістів.
Логіка проста: кожна людина має вади; як правило, ці вади не впливають на її професіоналізм. Але якщо ми почнемо багато говорити про вади журналістів, то люди поступово почнуть сумніватися в тому, що ці журналісти пишуть. На поміч прийдуть хороші друзі - стереотипи, комплекси, заздрість.
Ідеально в стратегії реалізувати кілька побічних задач - для максимально повного охоплення аудиторії. Наприклад, можна створити сайти-двійники, які розмиють поняття чесної та неупередженої аналітики. Також найняти експертів, які розкажуть про бізнесові схеми ЗМІ, натякнуть на "папіків", "друзів" тощо. І нарешті, якщо є гроші, можна купити якісь ЗМІ та перетворити їх на рупори провладної пропаганди.
Наступний етап - робота райтерів.
Насправді ця робота є найскладнішою, адже вона вимагає створення філігранних текстів, яким люди будуть вірити. Тексти мають бути різними - про сексуальні вподобання журналістів, про грантоїдство, про зв'язки з держдепом. А також - інтерв'ю з сумними анонімними матерями солдатів, в яких журналісти жбурляли каміння; колонки експертів, які тримали свічку при статевих актах журналістів; тощо, тощо...
Головне - постійно говорити про те, що якщо у людини є вади, то довіри до неї бути не може в принципі.
Ці два етапи є класичними для будь-якої політичної кампанії, і фактично є рекламними: говорити неправду або неповну правду, говорити правильними словами і для правильної аудиторії.
Новизну додали соціальні мережі, які дозволили донести ці "тексти" до максимальної кількості людей, а головне - залучити їх до авторства.
Тепер поряд з десятками тисяч ботів, якими прославилися свого часу штаби БЮТ та ПРУ - існують сотні реальних авторів, що працюють за "соціальними темниками". Всі разом в один день вони можуть написати пост про справжніх захисників Батьківщини, а вже наступного дня - прохання до друзів припинити писати негативно про Олімпіаду, адже так все красиво вийшло.
В мережу коментаторів беруть по знайомству, часто родичів чи друзів. Люди мають "співчувати". За коментар, допис отримують різні суми - від декількох гривень до 50 доларів, в залежності від рівня коментатора.
Є топові коментатори, типу "тисячники", які поширюють ключові ідеї та тексти - а всі інші їх підхоплюють. Буквально за місяць чи два ці люди стають палкими прихильниками влади і починають поширювати інформацію навіть без додаткових фінансових стимулів. Такий собі "stock-гольмський синдром". Для них журналісти справді стають продажними, хтивими, підлими - у той час, як "наші беркутята нас бережуть".
Відділити пропаганду від вдумливої дискусії дуже просто: замість контраргументів звучать заяложені шаблони.
Наприклад, на зауваження про агресію щодо журналістів зі сторони "беркуту" логічно було б почути аргументи про ексцес виконавця або підкилимні ігри олігархів, які підставляють міністра чи президента. Що натомість відповідає "агітатор"?
Цитую з реальної дискусії:
"Журналисты у нас в большинстве своём продажные и непрофессиональные, часто работают на грани провокации, истерики и вмешательства в личную жизнь, а уж в толпе у них просыпаются настоящие звериные инстинкты. Вообще, достаточно послушать и посмотреть на "звёзд" журналистики Украины - полностью убеждаешься в том, что взяли они самое худшее от второй древнейшей профессии и возвели это в культ и стандарт вещания".
Тобто замість раціонального пояснення поведінки міліції ми отримуємо дозу закладених штампів щодо журналістів.
На зустрічне запитання "Навіть якщо журналісти такі погані - чи виправдовує це жорстокість?" - знову слідують розлогі тексти про підлих і брехливих папараці.
Будь-які спроби перевести діалог в конструктивне русло, наприклад, щодо необхідних реформ - судової, адміністративної, силових органів - однаково нехтуються за допомогою шаблонних фраз щодо опозиції, журналістів, шпигунів та масонів. Одна з ключових ознак такої пропаганди - "придихання", емоційність, апеляція до добра, світла, честі:
"Як же можна вірити цим журналюгам, якщо для них нічого святого немає?"
Звичайно, далеко не всі люди, які спілкуються таким чином, входять у вищезгадані мережі і отримують гроші.
Тривожним дзвоником має стати подібна поведінка всередині соціальної групи, яка дотримується інших цінностей. Тобто, якщо людина живе у Львові, має вищу освіту, всіх друзів має галичан і так далі, однак в розмові цитує дослівно Замятіна або Лаврова - із 90% вірогідністю можна сказати, що ця людина є платним коментатором, який входить в одну з 4-5 мереж навколопрезидентського пулу.
Восени такі пули були сформовані під запити конкретних політиків, однак сьогодні працюють здебільшого для критики Майдану.
Найбільше таких коментаторів в Києві. Їхня задача - сіяти сумніви в аудиторії щодо персоналій в опозиції, на Майдані тощо, щоб потім використовувати ці сумніви для висміювання цінностей.
"Знаємо ми вашу демократію - це коли геї одружуються".
"Ага, бачили цю свободу слова - беруть гранти в американців і навіть податки не платять".
Процедура вже пройшла успішну апробацію в Росії - і там же була викрита за допомогою зламаних поштових скриньок. В Україні технологія поки що набирає обертів - і можна прогнозувати через пару місяців, що кількість агресії в суспільстві тільки виросте. Причому вона буде направлена проти конкретних людей, а не ідей.
І найгірше, що прикривати цю агресію будуть загальними і красивими словами - які самі по собі нічого не значать.
Навіщо говорити про судову реформу, про освітянську реформу чи про корупцію в медицині?
Можна просто забити інформаційний простір "народовладдям" - так щоб люди забули про реальні проблеми, і сконцентрувалися на абстрактних поняттях.
http://www.pravda.com.ua/articles/2014/02/11/7012908/