Сонце Руїни або Запізніле привітання
Originally posted by sabrina_lite at Сонце Руїни або Запізніле привітання
Цього тижня Президентові України Віктору Ющенку виповнилося 62 роки. Це одна з найбільш суперечливих і, на мою думку, найбільш трагічних постатей новітньої української історії. Кількість його критиканів і критиків напрочуд велика: від затятих українофобів і прибічників неоімперського курсу до полум'яних патріотів і переконаних націоналістів. Моріс Дрюон у своєму романі "Коли король нищить Францію" писав, що були правителі, яких лаяли їхні ж сучасники, але потім їх прославляли наступні покоління. Феномен Ющенка досі чекає свого ґрунтовного дослідження, тож для перед багатьма істориками таке завдання постане вже зовсім скоро.
Ющенко був одним з тих тих піонерів, які починали свою діяльність на геть занедбаній і захаращеній українській ниві. Не можна сказати, що він орав та сіяв на нашому полі - він викидав каміння і викорчовував пні. Зрештою, для посттоталітарного, постколоніального і постгеноцидного суспільства украй важко одразу відкинути всі шкідливі пережитки минулого і спрямувати свій зір у прийдешнє - надто багато ран і комплексів продовжують тягти його вниз. Працювати за таких умов - справа невдячна, тож не дивно, що від самого початку свого шляху третій Президент зіткнувся з численними труднощами, які обсіли його тісним колом. Але хай там як, а Ющенка все ж можна поставити поруч з оспіваними Франком каменярами, що рівняють дорогу правді, не дбаючи про власний пожиток, під гучний хор прокльонів недругів, друзів, близьких і рідних. Ця людина зробила неабиякий внесок у справу пробудження національної свідомості українців, хоч багато хто зараз не помічає сього (та й не хоче помічати, будьмо вже відверті). Я не збираюся нікого ідеалізувати і розумію, що були і хибні кроки, і помилки. Зрештою, і сам Віктор Андрійович виступав проти блазнювання перед вождями і вождиками, не страждаючи синдромом "золотого батону".
Один публіцист сказав, що в майбутньому Ющенка називатимуть Сонцем Руїни. Не знаю, наскільки тодішні (фактично вчорашні) часи підпадають під визначення "руїна", та все ж усвідомлюю, що мені випало бути сучасницею ще однієї великої людини. Справжнього українця і щирого патріота.
Цей пост годилося б завершити піснею, але я не Мерлін Монро, до того ж я переконана брюнетка. Інакше б таки заспівала.
Цього тижня Президентові України Віктору Ющенку виповнилося 62 роки. Це одна з найбільш суперечливих і, на мою думку, найбільш трагічних постатей новітньої української історії. Кількість його критиканів і критиків напрочуд велика: від затятих українофобів і прибічників неоімперського курсу до полум'яних патріотів і переконаних націоналістів. Моріс Дрюон у своєму романі "Коли король нищить Францію" писав, що були правителі, яких лаяли їхні ж сучасники, але потім їх прославляли наступні покоління. Феномен Ющенка досі чекає свого ґрунтовного дослідження, тож для перед багатьма істориками таке завдання постане вже зовсім скоро.
Ющенко був одним з тих тих піонерів, які починали свою діяльність на геть занедбаній і захаращеній українській ниві. Не можна сказати, що він орав та сіяв на нашому полі - він викидав каміння і викорчовував пні. Зрештою, для посттоталітарного, постколоніального і постгеноцидного суспільства украй важко одразу відкинути всі шкідливі пережитки минулого і спрямувати свій зір у прийдешнє - надто багато ран і комплексів продовжують тягти його вниз. Працювати за таких умов - справа невдячна, тож не дивно, що від самого початку свого шляху третій Президент зіткнувся з численними труднощами, які обсіли його тісним колом. Але хай там як, а Ющенка все ж можна поставити поруч з оспіваними Франком каменярами, що рівняють дорогу правді, не дбаючи про власний пожиток, під гучний хор прокльонів недругів, друзів, близьких і рідних. Ця людина зробила неабиякий внесок у справу пробудження національної свідомості українців, хоч багато хто зараз не помічає сього (та й не хоче помічати, будьмо вже відверті). Я не збираюся нікого ідеалізувати і розумію, що були і хибні кроки, і помилки. Зрештою, і сам Віктор Андрійович виступав проти блазнювання перед вождями і вождиками, не страждаючи синдромом "золотого батону".
Один публіцист сказав, що в майбутньому Ющенка називатимуть Сонцем Руїни. Не знаю, наскільки тодішні (фактично вчорашні) часи підпадають під визначення "руїна", та все ж усвідомлюю, що мені випало бути сучасницею ще однієї великої людини. Справжнього українця і щирого патріота.
Цей пост годилося б завершити піснею, але я не Мерлін Монро, до того ж я переконана брюнетка. Інакше б таки заспівала.