Александр Хемон, американско-боснійський письменник українського походження
"Було так: билися знову руське і османське царство, та турки ту війну програли, отже у 1878 зібрався Берлінський конгрес, щоб видобуток, як водиться за обичаєм, поділити.
Росія відхопила добрячі шматки Кавказу та здобула навіки вічні вірних союзників у Сербії (яка тоді офіційно стала незалежною), а Австро-Угорщині припала Боснія і Герцеговина. Німець би мав бути тимчасовим окупатором, поки ситуація типу не стабілізується, аж ось у 1908 Кемаль починає младотурецьку революцію, що Відень використовує, щоб анексувати БіГ та приєднати до території, яка покривала добрячу частину центральної та східної Європи. Коротше кажучи, на Берлінському конгресі вирішено, хоча ніхто з присутніх того й не усвідомлював, що дід мій, народжений у 1900 році у селі поруч Львова, у теперішній Західній Україні, помре у Боснії.
Трохи згодом після окупації Австро-Угорщина почала заохочувати до переселення у Боснію підданих з інших провінцій, серед яких була і Галичина, столицею якої є Лемберг, або ж Львів. Отже, з тої самої Галичини доселилися мої пращури з боку батька: моєму дідові Івану було 12 років, коли оселилися вони поруч Прнявора, куди тоді прибували переселенці з інших провінцій, частково селяни та бідняки, для яких Боснія не те щоб виглядала, як земля обітована, але можна було перетерпіти. У моїй родинній історії як причину переселення наводять безліч деревини у Боснії, за допомоги якої можна було пережити зиму. (Шлях моєї бабці є схожий - народилася у Буковині, теперішня південнозахідна Україна, дитиною приїхала у Боснію лише тому, що рідною мовою її батька була польська).
Коли розпалася Австро-Угорщина, дехто з переселенців повернувся у свої новостворені батьківщини, як то Чехословаччина та Польща. Багато хто залишився, через що Прнявор аж до останної війни був «Європа у мініатюрі». Пам`ятаю, що якось влітку поїхав на ярмарок до Штивора, села поруч Прнявора, де населення говорило на архаїчному північноіталійському діалекті з Тіроля, звідки їх і довів німець. На ярмарку багато хто був у народному вбранні у тирольському стилі. Потім вже я чув, що на початку останньої війни італійська влада надіслала автобуси у Штивор, щоб вивезти населення, яке, звісно, народилося у Боснії. А ще я чув, що чимало них повернулося до Боснії, коли закінчилася війна - Італія була для них чужою землею, Батьківщину вони мали одну.
Мої ж, між тим, після розпаду Імперії не поверталися нікуди, а залишилися в Боснії, як і багато інших українців. Згідно з переписом населення до цієї війни (90-их років - прим. перекладача) їх було у Боснії близу 5 тисяч, зараз - близу двох. На горі Вуч`як, поруч Прнявора, поховані члени трьох поколінь Хемонів, два з яких народжені у Галичині/Україні. В моїй родині з боку батька ніхто не помирає у тій країні, де народився, а все виглядає так, що це триватиме й надалі.
Батько мій одружився з семберкою (Семберія - край у північносхідній БіГ - прим. перекладача) з родини, яка у Боснії жила з покон віку. Діда мого Степана у тій війні (Другій Світовій - прим. перекладача) четники товкли чи не насмерть, тому що його син, а мій дядько Богдан, був у партизанах. Дві мої родички, дочки Богдана, одружилися з бошняками (мусульманами - прим.перекладача), а отже мусили біжати з Семберії, коли почалося - свекра одної з них новоявлені четники забили насмерть. Зараз вона живе у Франції, а її сестра - у Швеції. Все йде до того, що й вони не будуть поховані у країні, де народилися. Отже, маю родичів у Канаді, Англії, Швеції, Франції, Італії, Австралії (де живе моя родичка з батькового боку, чий колишній чоловік - мусульманин-ром, а отже вони теж мусили біжати від четників).
Маю також родичів і в Україні, у 2003 році я побував у селі, де народився мій дід, і де досі живуть Хемони. Більш того, живуть на тому самому місці, де була хата, в якій він народився! Чоловіки мають такі самі великі голови та вуха, як і боснійські Хемони, а хата їхня виглядає та пахне (опарою та смаженим луком), як хата моїх діда та бабці. Їхні діти та онуки не живуть більше на селі. Коли я був там, мій дальній родич Іван сказав, що один з його синів та його родина намагаються відселитися закордон. Може десь там, закордоном, зустрінуться вони зі своїми далекими родичами, або з моїми близькими. Декілька іванових синів служать в українській міліції. Якщо й досі міліціянти, не виключаю, що їх могли послати до східної України боротися з сепаратистами.
Для чого я все це говорю? Тому що одна читачка нещодавно нагадала мені, що маю зв`язки з Україною, та питала, «як там всі мої». Її питання було доброзичливим, але мені пригадало інший момент, коли один товариш - перед цією війною, перед тим, як я поїхав з Сараєва, більш ніж двадцять років тому, сказав: «Добре тобі, Хемоне, маєш резервну Батьківщину», натякаючи, звісно, на Україну. Той товариш мене цим образив, оскільки я вважав та й досі вважаю, що Батьківщина не може бути резервною, оскільки це дещо, що встановлюється на темелі конкретного людського досвіду, а не на темелі міфів, прапорів та інших абстракцій.
Іншими словами, моєю єдиною Батьківщиною була і залишається Боснія і Герцеговина, тому що там я народився і виріс, тому що там кості моїх дідів і бабусь, там народилися мої батьки, там дядько Богдан бився проти четників, там ті, кого я люблю і з ким я ріс, були у облозі; тому що моя особиста історія є невимовна без історії Боснії і Герцеговини, включаючи й історію українських переселенців.
Але тому в теперешній ситуації всім серцем вболіваю за Україну, тому що мені відомий той підхід до порушення територіальної та людської цілісності України, той самий підхід колись насмерть забив свекра моєї родички. Тому що я був у Києві у 1991 році, коли проголошувалася українська незалежність. Тому що мій батько у Канаді співає в українському хорі. Тому що коли йдеться про напади пихатої сили та кривди на звичайний порядний світ (як то, наприклад, мій родич Іван), завжди вболіваю проти сили і кривди. І тому що, як боснієць, ціную окреме людське життя, про яке ніхто під час тих перемовин у Женеві не міркує, так само як ніхто цього не робив у Берліні 1878 року, коли великі сили вирішували, де будуть поховані мої дід та бабця."
Александр Хемон, боснійський письменник українського походження, мешкає у США.
http://en.wikipedia.org/wiki/Aleksandar_Hemon
джерело
(переклад мій )
Росія відхопила добрячі шматки Кавказу та здобула навіки вічні вірних союзників у Сербії (яка тоді офіційно стала незалежною), а Австро-Угорщині припала Боснія і Герцеговина. Німець би мав бути тимчасовим окупатором, поки ситуація типу не стабілізується, аж ось у 1908 Кемаль починає младотурецьку революцію, що Відень використовує, щоб анексувати БіГ та приєднати до території, яка покривала добрячу частину центральної та східної Європи. Коротше кажучи, на Берлінському конгресі вирішено, хоча ніхто з присутніх того й не усвідомлював, що дід мій, народжений у 1900 році у селі поруч Львова, у теперішній Західній Україні, помре у Боснії.
Трохи згодом після окупації Австро-Угорщина почала заохочувати до переселення у Боснію підданих з інших провінцій, серед яких була і Галичина, столицею якої є Лемберг, або ж Львів. Отже, з тої самої Галичини доселилися мої пращури з боку батька: моєму дідові Івану було 12 років, коли оселилися вони поруч Прнявора, куди тоді прибували переселенці з інших провінцій, частково селяни та бідняки, для яких Боснія не те щоб виглядала, як земля обітована, але можна було перетерпіти. У моїй родинній історії як причину переселення наводять безліч деревини у Боснії, за допомоги якої можна було пережити зиму. (Шлях моєї бабці є схожий - народилася у Буковині, теперішня південнозахідна Україна, дитиною приїхала у Боснію лише тому, що рідною мовою її батька була польська).
Коли розпалася Австро-Угорщина, дехто з переселенців повернувся у свої новостворені батьківщини, як то Чехословаччина та Польща. Багато хто залишився, через що Прнявор аж до останної війни був «Європа у мініатюрі». Пам`ятаю, що якось влітку поїхав на ярмарок до Штивора, села поруч Прнявора, де населення говорило на архаїчному північноіталійському діалекті з Тіроля, звідки їх і довів німець. На ярмарку багато хто був у народному вбранні у тирольському стилі. Потім вже я чув, що на початку останньої війни італійська влада надіслала автобуси у Штивор, щоб вивезти населення, яке, звісно, народилося у Боснії. А ще я чув, що чимало них повернулося до Боснії, коли закінчилася війна - Італія була для них чужою землею, Батьківщину вони мали одну.
Мої ж, між тим, після розпаду Імперії не поверталися нікуди, а залишилися в Боснії, як і багато інших українців. Згідно з переписом населення до цієї війни (90-их років - прим. перекладача) їх було у Боснії близу 5 тисяч, зараз - близу двох. На горі Вуч`як, поруч Прнявора, поховані члени трьох поколінь Хемонів, два з яких народжені у Галичині/Україні. В моїй родині з боку батька ніхто не помирає у тій країні, де народився, а все виглядає так, що це триватиме й надалі.
Батько мій одружився з семберкою (Семберія - край у північносхідній БіГ - прим. перекладача) з родини, яка у Боснії жила з покон віку. Діда мого Степана у тій війні (Другій Світовій - прим. перекладача) четники товкли чи не насмерть, тому що його син, а мій дядько Богдан, був у партизанах. Дві мої родички, дочки Богдана, одружилися з бошняками (мусульманами - прим.перекладача), а отже мусили біжати з Семберії, коли почалося - свекра одної з них новоявлені четники забили насмерть. Зараз вона живе у Франції, а її сестра - у Швеції. Все йде до того, що й вони не будуть поховані у країні, де народилися. Отже, маю родичів у Канаді, Англії, Швеції, Франції, Італії, Австралії (де живе моя родичка з батькового боку, чий колишній чоловік - мусульманин-ром, а отже вони теж мусили біжати від четників).
Маю також родичів і в Україні, у 2003 році я побував у селі, де народився мій дід, і де досі живуть Хемони. Більш того, живуть на тому самому місці, де була хата, в якій він народився! Чоловіки мають такі самі великі голови та вуха, як і боснійські Хемони, а хата їхня виглядає та пахне (опарою та смаженим луком), як хата моїх діда та бабці. Їхні діти та онуки не живуть більше на селі. Коли я був там, мій дальній родич Іван сказав, що один з його синів та його родина намагаються відселитися закордон. Може десь там, закордоном, зустрінуться вони зі своїми далекими родичами, або з моїми близькими. Декілька іванових синів служать в українській міліції. Якщо й досі міліціянти, не виключаю, що їх могли послати до східної України боротися з сепаратистами.
Для чого я все це говорю? Тому що одна читачка нещодавно нагадала мені, що маю зв`язки з Україною, та питала, «як там всі мої». Її питання було доброзичливим, але мені пригадало інший момент, коли один товариш - перед цією війною, перед тим, як я поїхав з Сараєва, більш ніж двадцять років тому, сказав: «Добре тобі, Хемоне, маєш резервну Батьківщину», натякаючи, звісно, на Україну. Той товариш мене цим образив, оскільки я вважав та й досі вважаю, що Батьківщина не може бути резервною, оскільки це дещо, що встановлюється на темелі конкретного людського досвіду, а не на темелі міфів, прапорів та інших абстракцій.
Іншими словами, моєю єдиною Батьківщиною була і залишається Боснія і Герцеговина, тому що там я народився і виріс, тому що там кості моїх дідів і бабусь, там народилися мої батьки, там дядько Богдан бився проти четників, там ті, кого я люблю і з ким я ріс, були у облозі; тому що моя особиста історія є невимовна без історії Боснії і Герцеговини, включаючи й історію українських переселенців.
Але тому в теперешній ситуації всім серцем вболіваю за Україну, тому що мені відомий той підхід до порушення територіальної та людської цілісності України, той самий підхід колись насмерть забив свекра моєї родички. Тому що я був у Києві у 1991 році, коли проголошувалася українська незалежність. Тому що мій батько у Канаді співає в українському хорі. Тому що коли йдеться про напади пихатої сили та кривди на звичайний порядний світ (як то, наприклад, мій родич Іван), завжди вболіваю проти сили і кривди. І тому що, як боснієць, ціную окреме людське життя, про яке ніхто під час тих перемовин у Женеві не міркує, так само як ніхто цього не робив у Берліні 1878 року, коли великі сили вирішували, де будуть поховані мої дід та бабця."
Александр Хемон, боснійський письменник українського походження, мешкає у США.
http://en.wikipedia.org/wiki/Aleksandar_Hemon
джерело
(переклад мій )