Стяг
Оксана Єфіменко
Грудневий вітер гладить небо,
ясно зоріє воно над головою
мирним тихим знаменом,
сонно тріпотить і майоріє,
аж як у темінь раптом зникло
ген до світання.
Ти, зрячий, та й побач,
що вітер той торкне
вогонь,
що дмутиме він із-за спин,
що гнатиме надію уперед,
вперед, вперед, попереду останніх кроків.
Ти, який чує, та й почуй,
чи грім гремить, чи гімн небесний, чистий
співає сотня янголів
поверх голів
з чолом залізним,
чи грім гремить, чи тихий сон тріщить
по шву і лускає стібочок за стібком,
і рветься тонка нитка раз-у-раз,
і голка падає із пальців у крові.
О, вітер дме і дме, і день і ніч,
і сизі хмари вгору підіймає -
небес не видко - це ж і є свобода,
ти, який зрячий, та побач,
та засліпи того, який і так сліпий.
На білім снігу чорний слід -
то звір пройшов, старий і злий,
розбуджений невчасно звір,
із моря вийшов.
Ти, зрячий, бачиш тіло
безкровне й біле поміж ікл його,
ти, який чує - чуєш голос,
який веде торги за те,
що без ціни;
чи грім лунає, чи небесний гімн,
чи рев огню, чи свист пера,
чи біль дзвенить немов сталевий цвях,
чи чорна колискова звіру -
ти, який має голос, не мовчи;
ти, який має очі - не вмирай -
чи небо над тобою, чи це стяг.