Катерина Василівна Білокур/ Kateryna Vasylivna Bilokur (1900-1961)
Українська художниця-самоучка, представниця «наївного мистецтва». Народилася 7 грудня 1900 року - померла 10 червня 1961 року.
Освіту не отримала: батьки вирішили не віддавати дочку до школи, щоб зекономити на одязі та взутті.
Малювати почала з ранніх років, однак батьки не схвалювали й забороняли.
«Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину…
І я намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік - і там те саме.
А тоді виперу той кусочок полотна - і знов малюю…
А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць…
Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна…
От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч…
“Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..”
Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, - слідом за мною…
Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту!»
(Квіти - картина Катерини Білокур, 1920-ті роки)
Катерина продовжувала малювати потайки від рідних, використовуючи для цього полотно та вугіль.
У 1922-23 рр. Катерина дізналася про Миргородський технікум художньої кераміки та вирушила до Миргорода, маючи при собі два малюнки: «копія з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з натури, виконаних на спеціально для цього придбаному папері.
У технікум Катерину не приймають через відсутність документа про закінчення семирічки. Вражена відмовою, дівчина повернулася додому пішки.
1928 року дізналася про набір студентів у Київський театральний технікум і вирішує спробувати свої сили. Але ситуація повторюється: їй знову відмовляють з тієї ж причини.
Восени 1934 року Катерина намагалася втопитися в річці Чумгак. Застудила ноги, і все життя потому страждала від болю.
Навесні 1940 року Катерина почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко. Вона звертається до співачки з листом, заадресувавши його: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко». До листа додає малюнок калини на шматкові полотна.
Малюнок вразив співачку. Порадившись із друзями - Василем Касіяном і Павлом Тичиною - вона звертається у Центр народної творчості.
До обласного центру надходить розпорядження знайти Катерину Білокур і поцікавитися її роботами.
Богданівку відвідує голова художньо-методичної ради обласного Будинку народної творчості.
1940 року в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки, яка на той час складалася з 11 картин.
Виставка мала великий успіх. Художницю преміюють поїздкою до Москви. Вона відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей.
1944 - Директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай відвідав Богданівку, пропонуючи купити картини художниці. Завдяки йому Музей українського народного декоративного мистецтва має тепер найкращу колекцію робіт Білокур.
У 1948 році помер батько Катерини, Василь Білокур. Деякий час 48-річна Катерина живе з хворою матір'ю, а згодом до них переїжджає брат Григорій із дружиною та 5 дітьми; в домі починаються численні сварки...
1949 - Катерина Білокур стає членкинею Спілки художників України.
(Автопортрет - Катерина Білокур, 1955)
1951 - нагороджена орденом «Знак Пошани», одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України.
1956 - отримала звання Народного художника України.
Твори Катерини Білокур регулярно експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві та інших містах.
Три картини Білокур («Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле») були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954).
Кажуть, там їх побачив й прокоментував сам Пабло Пікассо: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!»
Він порівняв Білокур із іншою представницею «наївного мистецтва» - французькою художницею Серафіною Луїз [Серафина из Санлиса, 1864-1942].
Навесні 1961 року до болю в хворих після невдалої спроби самогубства ногах, додається сильний біль у шлунку.
На початку червня 1961 року померла мати. Кілька днів потому Катерину Білокур відвозять до Яготинської районної лікарні. 10 [за іншими даними 9-го] червня їй зробили операцію. Того ж дня художниця померла.
Катерина Білокур похована в рідній Богданівці. Автор надгробного пам'ятника - скульптор Іван Гончар.
Джерело: 1, 2
***
«Я не хочу бути героєм України -
Не цінує героїв моя країна!..»
Життєпис Катерини Білокур - ще одна ілюстрація до нашого епіграфа, ще один не почутий крик, незбагненний талант, не пошанована доля Українки з великої літери.
Кажуть, коли у 1954 році на міжнародній виставці у Парижі три картини художниці - «Цар-колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» (до речі, до Радянського Союзу ці полотна не повернулися, безслідно зникнувши) - побачив Пабло Пікассо, довго стояв біля них і сказав: «Якби у нас була художниця такого рівня, ми б змусили весь світ говорити про неї».
Художниця такого рівня писати і читати навчилася самотужки. А що початкової освіти не мала, то і вступити потім теж нікуди не змогла. Удень неписьменна селянка копала картоплю і досипала курці просо, а з вечора до ночі малювала.
Коли саме народилася художниця - невідомо, тому рахувати її дні народження вирішили з дня святої Катерини, 7 грудня.
За іронією долі, саме на Катерини українські дівчата зрізали в садах по гілочці вишні - якщо зацвіте до Нового року на 14 січня, дівка вийде заміж.
Мабуть, Білокур гілки зрізала тільки, щоб примотати до них дротиком кілька ворсинок із тхорячої шкірки, змайструвавши собі у такий спосіб пензлик - все життя вона прожила самотньою.
Заміж не виходила, малювати хотіла. Знала: як піде, сільські чоловіки примушуватимуть по господарству поратися, дітей доглядати. Парубків скільки сваталося до неї, і з сусідніх сіл, гарна ж була. Питала: «Дозволите мені малювати?» А вони їй: «Де ж це видано, щоб сільська жінка і малювала?!»
(Весняні квіти - Катерина Білокур, 1950-ті роки)
Мати, Якилина Павлівна, заняття дочки вважала безглуздою справою. Тільки спробою самогубства Катря довела їй протилежне.
Односельці засуджували Катеринині малювання, як спробу ухилитися від роботи та побудови світлого майбутнього.
А «блаженна» їздила аж під Пирятин - там росли «потрібні» для полотна квіти, їх вона ніколи не зривала, казала, що помруть тоді, загине їхня душа, сідала побіля і малювала з натури - а назад поверталася пішки.
«Ой, Боже мій! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша, та начебто посхиляються до мене, та як не промовляють:
“Хто ж нас тоді малюватиме, якщо ти покинеш?” То я все на світі забуду, та й знову малюю квіти.
Ой, не гнівайтеся на мене, мої близькії і далекії друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві»,
- напише якось Білокур у листі друзям.
Її листи - з разючими помилками, неоковирним почерком, але глибочезними думками та болісними переживаннями - ще один прояв її геніальності.
Крім пензликів, Білокур власноруч виготовляла фарби, робила їх із буряка, цибулі, калини, бузини, але вони не були якісними, тому раділа, коли вдавалося роздобути олійних.
«Їй хтось допомагав. Кажуть, один священик навчив, як грунтувати полотно...», - згадують богданівські старожили.
Та й самого полотна не було - перші картини Білокур виконані у манері так званого «наїву» на фанерних дошках.
«А ти знаєш, що у вас там є така художниця, яка вірить, що кожній зірці на небі відповідає квітка на землі?»
В музеї-садибі Катерини Білокур, у вогкій хаті-мазанці, без криниці та дерев на подвір'ї, без вказівників для туристів вздовж поплутаної сільської дороги, врешті, без плати за вхід, можна побачити дев'ять оригіналів художниці: картини і малюнки, виконані олійними фарбами, графічним та кольоровим олівцем. Інтер'єр відтворений в тому вигляді, як він був за життя Катерини Василівни.
(Все минає... - картина Катерини Білокур, 1950-ті роки)
Земляки Білокур тепер носяться зі своїм «самобутнім талантом» як із писаною торбою. Розповідають байки: Пікассо, побачивши картини Катерини, впав на коліна, а рід у Білокурів талановитий дуже - батько розповідачем гарним був, брат Грицько лебедів вирізав.
От тільки не пояснюють вони, чому Катря ледь не втопилася, чому малювала чим попало і на всьому, що бачила, а останні копійки віддавала сім'ї брата, в якого було п'ятеро дітей, не купуючи собі бажані фарби та пензлі, чому так і не переїхала до Києва, хоча так цього хотіла, чому мерзла у малій і холодній «шевченкiвській» хаті зі своїми хворими ногами, чому побувала тільки в декількох музеях Києва та Москви, чому закопали врешті її геній у такий родючий український чорнозем, і чому про Катерину Білокур ніколи не розповідають на шкільних уроках малювання, а зовсім недостатньо шанувальників, як для такої величини, згадує про неї напередодні сьомого грудня...
Джерело: Україна молода, грудень 2005
Освіту не отримала: батьки вирішили не віддавати дочку до школи, щоб зекономити на одязі та взутті.
Малювати почала з ранніх років, однак батьки не схвалювали й забороняли.
«Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину…
І я намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік - і там те саме.
А тоді виперу той кусочок полотна - і знов малюю…
А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць…
Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна…
От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч…
“Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..”
Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, - слідом за мною…
Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту!»
(Квіти - картина Катерини Білокур, 1920-ті роки)
Катерина продовжувала малювати потайки від рідних, використовуючи для цього полотно та вугіль.
У 1922-23 рр. Катерина дізналася про Миргородський технікум художньої кераміки та вирушила до Миргорода, маючи при собі два малюнки: «копія з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з натури, виконаних на спеціально для цього придбаному папері.
У технікум Катерину не приймають через відсутність документа про закінчення семирічки. Вражена відмовою, дівчина повернулася додому пішки.
1928 року дізналася про набір студентів у Київський театральний технікум і вирішує спробувати свої сили. Але ситуація повторюється: їй знову відмовляють з тієї ж причини.
Восени 1934 року Катерина намагалася втопитися в річці Чумгак. Застудила ноги, і все життя потому страждала від болю.
Навесні 1940 року Катерина почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко. Вона звертається до співачки з листом, заадресувавши його: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко». До листа додає малюнок калини на шматкові полотна.
Малюнок вразив співачку. Порадившись із друзями - Василем Касіяном і Павлом Тичиною - вона звертається у Центр народної творчості.
До обласного центру надходить розпорядження знайти Катерину Білокур і поцікавитися її роботами.
Богданівку відвідує голова художньо-методичної ради обласного Будинку народної творчості.
1940 року в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки, яка на той час складалася з 11 картин.
Виставка мала великий успіх. Художницю преміюють поїздкою до Москви. Вона відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей.
1944 - Директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай відвідав Богданівку, пропонуючи купити картини художниці. Завдяки йому Музей українського народного декоративного мистецтва має тепер найкращу колекцію робіт Білокур.
У 1948 році помер батько Катерини, Василь Білокур. Деякий час 48-річна Катерина живе з хворою матір'ю, а згодом до них переїжджає брат Григорій із дружиною та 5 дітьми; в домі починаються численні сварки...
1949 - Катерина Білокур стає членкинею Спілки художників України.
(Автопортрет - Катерина Білокур, 1955)
1951 - нагороджена орденом «Знак Пошани», одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України.
1956 - отримала звання Народного художника України.
Твори Катерини Білокур регулярно експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві та інших містах.
Три картини Білокур («Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле») були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954).
Кажуть, там їх побачив й прокоментував сам Пабло Пікассо: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!»
Він порівняв Білокур із іншою представницею «наївного мистецтва» - французькою художницею Серафіною Луїз [Серафина из Санлиса, 1864-1942].
Навесні 1961 року до болю в хворих після невдалої спроби самогубства ногах, додається сильний біль у шлунку.
На початку червня 1961 року померла мати. Кілька днів потому Катерину Білокур відвозять до Яготинської районної лікарні. 10 [за іншими даними 9-го] червня їй зробили операцію. Того ж дня художниця померла.
Катерина Білокур похована в рідній Богданівці. Автор надгробного пам'ятника - скульптор Іван Гончар.
Джерело: 1, 2
***
«Я не хочу бути героєм України -
Не цінує героїв моя країна!..»
Життєпис Катерини Білокур - ще одна ілюстрація до нашого епіграфа, ще один не почутий крик, незбагненний талант, не пошанована доля Українки з великої літери.
Кажуть, коли у 1954 році на міжнародній виставці у Парижі три картини художниці - «Цар-колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» (до речі, до Радянського Союзу ці полотна не повернулися, безслідно зникнувши) - побачив Пабло Пікассо, довго стояв біля них і сказав: «Якби у нас була художниця такого рівня, ми б змусили весь світ говорити про неї».
Художниця такого рівня писати і читати навчилася самотужки. А що початкової освіти не мала, то і вступити потім теж нікуди не змогла. Удень неписьменна селянка копала картоплю і досипала курці просо, а з вечора до ночі малювала.
Коли саме народилася художниця - невідомо, тому рахувати її дні народження вирішили з дня святої Катерини, 7 грудня.
За іронією долі, саме на Катерини українські дівчата зрізали в садах по гілочці вишні - якщо зацвіте до Нового року на 14 січня, дівка вийде заміж.
Мабуть, Білокур гілки зрізала тільки, щоб примотати до них дротиком кілька ворсинок із тхорячої шкірки, змайструвавши собі у такий спосіб пензлик - все життя вона прожила самотньою.
Заміж не виходила, малювати хотіла. Знала: як піде, сільські чоловіки примушуватимуть по господарству поратися, дітей доглядати. Парубків скільки сваталося до неї, і з сусідніх сіл, гарна ж була. Питала: «Дозволите мені малювати?» А вони їй: «Де ж це видано, щоб сільська жінка і малювала?!»
(Весняні квіти - Катерина Білокур, 1950-ті роки)
Мати, Якилина Павлівна, заняття дочки вважала безглуздою справою. Тільки спробою самогубства Катря довела їй протилежне.
Односельці засуджували Катеринині малювання, як спробу ухилитися від роботи та побудови світлого майбутнього.
А «блаженна» їздила аж під Пирятин - там росли «потрібні» для полотна квіти, їх вона ніколи не зривала, казала, що помруть тоді, загине їхня душа, сідала побіля і малювала з натури - а назад поверталася пішки.
«Ой, Боже мій! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша, та начебто посхиляються до мене, та як не промовляють:
“Хто ж нас тоді малюватиме, якщо ти покинеш?” То я все на світі забуду, та й знову малюю квіти.
Ой, не гнівайтеся на мене, мої близькії і далекії друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві»,
- напише якось Білокур у листі друзям.
Її листи - з разючими помилками, неоковирним почерком, але глибочезними думками та болісними переживаннями - ще один прояв її геніальності.
Крім пензликів, Білокур власноруч виготовляла фарби, робила їх із буряка, цибулі, калини, бузини, але вони не були якісними, тому раділа, коли вдавалося роздобути олійних.
«Їй хтось допомагав. Кажуть, один священик навчив, як грунтувати полотно...», - згадують богданівські старожили.
Та й самого полотна не було - перші картини Білокур виконані у манері так званого «наїву» на фанерних дошках.
«А ти знаєш, що у вас там є така художниця, яка вірить, що кожній зірці на небі відповідає квітка на землі?»
В музеї-садибі Катерини Білокур, у вогкій хаті-мазанці, без криниці та дерев на подвір'ї, без вказівників для туристів вздовж поплутаної сільської дороги, врешті, без плати за вхід, можна побачити дев'ять оригіналів художниці: картини і малюнки, виконані олійними фарбами, графічним та кольоровим олівцем. Інтер'єр відтворений в тому вигляді, як він був за життя Катерини Василівни.
(Все минає... - картина Катерини Білокур, 1950-ті роки)
Земляки Білокур тепер носяться зі своїм «самобутнім талантом» як із писаною торбою. Розповідають байки: Пікассо, побачивши картини Катерини, впав на коліна, а рід у Білокурів талановитий дуже - батько розповідачем гарним був, брат Грицько лебедів вирізав.
От тільки не пояснюють вони, чому Катря ледь не втопилася, чому малювала чим попало і на всьому, що бачила, а останні копійки віддавала сім'ї брата, в якого було п'ятеро дітей, не купуючи собі бажані фарби та пензлі, чому так і не переїхала до Києва, хоча так цього хотіла, чому мерзла у малій і холодній «шевченкiвській» хаті зі своїми хворими ногами, чому побувала тільки в декількох музеях Києва та Москви, чому закопали врешті її геній у такий родючий український чорнозем, і чому про Катерину Білокур ніколи не розповідають на шкільних уроках малювання, а зовсім недостатньо шанувальників, як для такої величини, згадує про неї напередодні сьомого грудня...
Джерело: Україна молода, грудень 2005