Тарас Прохасько
Оригинал взят у nazavzhdyв Тарас Прохасько
Тарас Прохасько:
Найбільше щастя, яке може бути у людини, чи іншої живої істоти - це спілкування. Що б хто не говорив, але саме до спілкування зводяться всі ті життєві вияви, які називаються щастям. Без спілкування все втрачає сенс, і ніякі насолоди не можуть його повернути. Тому драмою завжди є все, пов`язане із невдалими спілкуваннями. А трагедією - справжнє непорозуміння. Непорозуміння бувають дуже різні - умисні або неумисні, хвилеві і тривалі, минучі і безконечні, радикальні і компромісні. Всі вони трагічні.І полягають передовсім у протилежності бажань і намірів - це перший рівень непорозумінь. А другий поверх складніший - коли інтереси збігаються, але різняться уявлення про світ і способи співіснування. Ще вище той рівень, коли збігається все, крім розуміння слів - означень, відтінків, наголосів, походження слова і синонімічного ряду.
Такі трагедії найприкріші і зарадити чимось у цьому випадку майже неможливо. Найсумніше, що всім здається, ніби зробили все для того, аби зрозуміти іншого і якнайбільш зрозуміло викласти себе. Залишається тоді лише смуток, докір і недовіра. Я знав одну черепаху. І знав її господарів. І господарі, і черепаха були дуже милі й любили одне одного, стараючись зробити все, щоб всі були задоволені і радісні. Я пам`ятаю погляд тієї черепахи, коли вона спілкувалася зі своїми власниками. Але одного разу черепаха необачно долізла до краю балкону і безпомічно впала вниз на тротуар. Щоправда її відразу ж знайшли і забрали додому. Виявилося, що вона жива - лише трішки надщербився панцир. Його швидко залікували, і видавалося, ніби все минулося. Але щось все ж було не так - кудись пропала радість, спочатку збайдужіла черепаха, а згодом уже як наслідок - люди.
Втратилися спілкування, контакт, розуміння. Залишилися смуток, докір і недовіра. Так вони і жили. Одного разу я довго вдивлявся черепасі в очі і все зрозумів. Вона стала іншою - падаючи, черепаха пошкодила собі мозок. До того ж безповоротно. Просто стала вар`яткою. І ми не могли знати, що зараз в її голові - чи суцільна темрява, чи найпотужніші світла прожекторів-переслідувачів, може, вона все забула, а, може, щоночі її нестерпно боліла голова, може, її лоскотало між черепом і мозком, а, може, нервував кожен звук і запах. Ми не могли знати. Ми не могли порозумітися. Ми не могли зарадити. Не могли врятувати, бо не могли повноцінно поспілкуватися. Їй, до речі, залишилося жити у нас ще 240 років. З цим, але без нас.
http://dumdum-boy.livejournal.com/46732.html?mode=reply
_________
Тарас Прохасько "Я знал одну черепаху"
Самое большое счастье, которое только может быть у человека либо у иного живого существа - это товарищество, общение. Что бы кто ни говорил, но именно к этому сводятся все проявления жизни, которые называют счастьем. Без общения всё теряет свой смысл, и никакие наслаждения не могут его вернуть. Поэтому всё, связанное с неудачным общением - драма. А взаимонепонимание, недо-разумения - настоящая трагедия. Непонимания бывают разные - умышленные или невольные, минутные и длительные, скоропроходящие и бесконечные, радикальные и допускающие компромисс.Все они трагичны.И заключаются, прежде всего, в противоположности желаний и намерений, в их несовпадении. Это первый уровень недо-разумений. Второй уровень сложнее - когда интересы совпадают, но разнятся представления о мире и сосуществовании в нём. Еще выше тот уровень, когда совпадает всё, кроме понимания слов - их значений, оттенков, смысловых ударений, происхождения и синонимического ряда.
Такие трагедии - самые горестные и помочь здесь почти ничем нельзя. Самое печальное в том, что всем кажется, будто они сделали всё, чтобы понять другого и наиболее точно выразить себя. Но остаётся только грусть, досада и недоверие. Я знал одну черепаху. И знал её хозяев. И хозяева, и черепаха были очень милыми и любили друг друга, стараясь сделать всё, чтобы все были довольны и радостны. Я помню взгляд этой черепахи, когда она "разговаривала" со своими хозяевами. Но однажды черепаха неосторожно вылезла на край балкона и беспомощно упала вниз на тротуар. Правда, ее сразу же нашли и принесли домой. Оказалось, она жива. Лишь немного пострадал панцырь и на нем появилась трещинка. Трещинку быстро залечили, и все вроде прошло. Но что-то было уже не так - куда-то пропала радость, сначала равнодушной стала черепаха, а потом- уже как следствие - люди.
Потерялся контакт, исчезли взаимопонимание и возможность общения. Остались грусть, досада и недоверие.Так они и жили. Как-то я долго вглядывался в глаза черепахи и всё понял. Она стала другой - падая, черепаха повредила себе мозг. К тому же необратимо. И просто стала сумасшедшей, безумной. Мы не могли знать, что сейчас у неё в голове - сплошная темень, или мощные огни прожекторов-преследователей, может, она всё забыла, а, может, каждую ночь у нее нестерпимо болела голова, может ей было щекотно между черепом и мозгом, а, может, ее нервировал каждый звук и запах. Мы не могли этого знать. Мы не могли понять друг друга. Не могли помочь. Не могли спасти, потому что не могли полноценно "поговорить" - как раньше. Ей, кстати, оставалось жить у нас еще 240 лет. С этим, но без нас.
перевела с украинского Елена Мариничева emarinicheva
Тарас Прохасько:
Найбільше щастя, яке може бути у людини, чи іншої живої істоти - це спілкування. Що б хто не говорив, але саме до спілкування зводяться всі ті життєві вияви, які називаються щастям. Без спілкування все втрачає сенс, і ніякі насолоди не можуть його повернути. Тому драмою завжди є все, пов`язане із невдалими спілкуваннями. А трагедією - справжнє непорозуміння. Непорозуміння бувають дуже різні - умисні або неумисні, хвилеві і тривалі, минучі і безконечні, радикальні і компромісні. Всі вони трагічні.І полягають передовсім у протилежності бажань і намірів - це перший рівень непорозумінь. А другий поверх складніший - коли інтереси збігаються, але різняться уявлення про світ і способи співіснування. Ще вище той рівень, коли збігається все, крім розуміння слів - означень, відтінків, наголосів, походження слова і синонімічного ряду.
Такі трагедії найприкріші і зарадити чимось у цьому випадку майже неможливо. Найсумніше, що всім здається, ніби зробили все для того, аби зрозуміти іншого і якнайбільш зрозуміло викласти себе. Залишається тоді лише смуток, докір і недовіра. Я знав одну черепаху. І знав її господарів. І господарі, і черепаха були дуже милі й любили одне одного, стараючись зробити все, щоб всі були задоволені і радісні. Я пам`ятаю погляд тієї черепахи, коли вона спілкувалася зі своїми власниками. Але одного разу черепаха необачно долізла до краю балкону і безпомічно впала вниз на тротуар. Щоправда її відразу ж знайшли і забрали додому. Виявилося, що вона жива - лише трішки надщербився панцир. Його швидко залікували, і видавалося, ніби все минулося. Але щось все ж було не так - кудись пропала радість, спочатку збайдужіла черепаха, а згодом уже як наслідок - люди.
Втратилися спілкування, контакт, розуміння. Залишилися смуток, докір і недовіра. Так вони і жили. Одного разу я довго вдивлявся черепасі в очі і все зрозумів. Вона стала іншою - падаючи, черепаха пошкодила собі мозок. До того ж безповоротно. Просто стала вар`яткою. І ми не могли знати, що зараз в її голові - чи суцільна темрява, чи найпотужніші світла прожекторів-переслідувачів, може, вона все забула, а, може, щоночі її нестерпно боліла голова, може, її лоскотало між черепом і мозком, а, може, нервував кожен звук і запах. Ми не могли знати. Ми не могли порозумітися. Ми не могли зарадити. Не могли врятувати, бо не могли повноцінно поспілкуватися. Їй, до речі, залишилося жити у нас ще 240 років. З цим, але без нас.
http://dumdum-boy.livejournal.com/46732.html?mode=reply
_________
Тарас Прохасько "Я знал одну черепаху"
Самое большое счастье, которое только может быть у человека либо у иного живого существа - это товарищество, общение. Что бы кто ни говорил, но именно к этому сводятся все проявления жизни, которые называют счастьем. Без общения всё теряет свой смысл, и никакие наслаждения не могут его вернуть. Поэтому всё, связанное с неудачным общением - драма. А взаимонепонимание, недо-разумения - настоящая трагедия. Непонимания бывают разные - умышленные или невольные, минутные и длительные, скоропроходящие и бесконечные, радикальные и допускающие компромисс.Все они трагичны.И заключаются, прежде всего, в противоположности желаний и намерений, в их несовпадении. Это первый уровень недо-разумений. Второй уровень сложнее - когда интересы совпадают, но разнятся представления о мире и сосуществовании в нём. Еще выше тот уровень, когда совпадает всё, кроме понимания слов - их значений, оттенков, смысловых ударений, происхождения и синонимического ряда.
Такие трагедии - самые горестные и помочь здесь почти ничем нельзя. Самое печальное в том, что всем кажется, будто они сделали всё, чтобы понять другого и наиболее точно выразить себя. Но остаётся только грусть, досада и недоверие. Я знал одну черепаху. И знал её хозяев. И хозяева, и черепаха были очень милыми и любили друг друга, стараясь сделать всё, чтобы все были довольны и радостны. Я помню взгляд этой черепахи, когда она "разговаривала" со своими хозяевами. Но однажды черепаха неосторожно вылезла на край балкона и беспомощно упала вниз на тротуар. Правда, ее сразу же нашли и принесли домой. Оказалось, она жива. Лишь немного пострадал панцырь и на нем появилась трещинка. Трещинку быстро залечили, и все вроде прошло. Но что-то было уже не так - куда-то пропала радость, сначала равнодушной стала черепаха, а потом- уже как следствие - люди.
Потерялся контакт, исчезли взаимопонимание и возможность общения. Остались грусть, досада и недоверие.Так они и жили. Как-то я долго вглядывался в глаза черепахи и всё понял. Она стала другой - падая, черепаха повредила себе мозг. К тому же необратимо. И просто стала сумасшедшей, безумной. Мы не могли знать, что сейчас у неё в голове - сплошная темень, или мощные огни прожекторов-преследователей, может, она всё забыла, а, может, каждую ночь у нее нестерпимо болела голова, может ей было щекотно между черепом и мозгом, а, может, ее нервировал каждый звук и запах. Мы не могли этого знать. Мы не могли понять друг друга. Не могли помочь. Не могли спасти, потому что не могли полноценно "поговорить" - как раньше. Ей, кстати, оставалось жить у нас еще 240 лет. С этим, но без нас.
перевела с украинского Елена Мариничева emarinicheva