Пам`яті товариша
Оригинал взят у wooodooo в Пам`яті товариша
Він загинув 5 січня минулого року разом з кількома товаришами із 1 полку Національної гвардії імені генерала Кульчицького.
Рядова подія на війні, коли солдати гинуть щодня.
А для мене - не рядова.
До того він працював у Слов`янську вже років з десять на одному з керамічних "кооперативів". Аж поки 12 квітня не з`явилися в місті пітерська "спецура" імені Порєбріка на чолі з Гіркіним і не впала на добре угноєний грунт державної і ментовської зради.
Тут я змушений зробити невеличкий, але важливий відступ. Про те, що від першого дня не є секретом для місцевих мешканців і загалом українців.
За юрбищем подій ці перші дні реальної, а не театральної "русской весны" вже замазані Аеропортом, Маріуполем, Іловайськом, Дебальцевим і десятками інших знакових подій, які заступили і затьмарили Слов`янськ-Краматорськ весни 2014-го. І ожирілий обиватель від Камчатки до Калінінграда вже благополучно забув про розіп`ятих мальчиків у трусиках, тисячах згвалтованих і залитих монтажною піною пенсіонерок та іншу кисилівську хуйню. Зараз у нього на черзі фошизд Ердоган, який збив мирний російський бомбардувальник. Пам`ять у комах коротка. Але досить яскравих метафор.
Пам`ятаю, як вранці 12 квітня (на День космонавтики, йопта) я в Ютубі (здається) надибав аматорську зйомку з вікна будинку напроти Краматорського міськвідділу міліції. Знімала, судячи з діалогу, сімейна пара. На відео, здобреному смаковитими коментарями молодих, "знаменита "буханка", причеплена тросом до віконних грат міськвідділу, відчайдушно буксувала, вириваючи означені грати. Це було дуже цікаво і страшно незрозуміло. Міськвідділ не подавав жодних ознак життя. Коротше кажучи, Шеакспеар плаче. Спитайте краще у Ігоря, як його по батюшці...
Незрозумілість змінилася тривогою, коли на вже інших відео з`явилися міцні рослі молодики у камуфлі із наколінниками (бля, скажіть мені, що це були "ополченці"), із сучасними штурмгеверами в лапах, театрально закликали "совершенно случайно" з цього приводу зібраний натовп з кількох десятків молодиків відійти "за порєбрік". О шостій ранку, йопта. За ПОРЄБРІК.
В Слов`янську з цієї нагоди на місці подій "савєршенно случайно" опинилась білявка Неля Штепа, відома як міський голова. Вона щось промимрила, з-посеред іншого про "ето наши рєбята" і зникла з ефіру. Сподіваюсь, назавжди.
А потім представники рускаго міра роздали всім бажаючим зброю зі зброярень Слов`янського і Краматорського відділів - і понєслось...
Мій товариш був свідком усіх цих подій. Його особистий "соціологічний" зріз був таким: до 3/4 мешканців міста Слов`янськ підтримали "ополченців".
Це вже згодом вони плакатимуть про те, що їх зрадили, що Україна їх кинула і тисячами ринули в сусідні міста і містечка Харківської області від "визволителів" до "хунти", а в основному - за пенсіями і соціальними допомогами.
Хай там як не було, але мешканцям цих міст, як і сусіднім Дружківці, Костянтинівці, Артемівську та іншим повезло. Бо вже забута "Нона", яку гіркінці возили містом, щоб бабахнути по Карачуну, де стояли бійці нацгвардії (в тому числі мій загиблий товариш), видається забавкою у порівнянні з "Градами" і "Буками" "тєх, которих нєт".
Зараз з висоти минулого року усе видається зрозумілим і зовсім незрозумілим. Скажімо, якби нацгвардія отримала наказ, заколот був би придушений в кілька днів. Але деякі православнуті йобнуті мамаші, підбурювані московськими попами, виводили перед бетеерами нацгвардії своїх дітей, а нахабні тінейджери вилазили на броню і видирали автомати з рук дезорієнтованих солдатів. Вони (солдати) чекали наказу діяти, але наказу стріляти НЕ БУЛО. Не беруся судити, правильно це, чи ні. Великому путіну, який зрівняв з землею бунтівний Грозний, видніше.
А тим часом, порєбрікі отримували усе більше зброї. Війна ж поки що звелася до перестрілки - з міста по пануючій висоті Карачуну, зайнятій українськими військовими, і навпаки. При цьому військові намагалися якомога менше нанести шкоди місту і не дай бог, когось вбити із місцевих мешканців. Інколи це не вдавалося... Але місто лишилося в основному неушкодженим.
Тоді ж, каламутна російська пропаганда підняла хвилю дикої дезінформації і хуцпи про мальчиків, старушок і "стертий з землею СлАвянск". Тобто, свої "досягення" у Ічкерії приписувала українським воякам. Але місцеві мешканці обізнані не гірше різних гавньюзів. Серед них був і Юра.
Друга і головна "непонятка" - як Гіркіну з бандою вдалося вийти з оточеного Слов`янська.
Тут усі місцеві коти сміються. Для тих, хто не в курсі: відхід на схід і особливо південний схід з міста був ПОВНІСТЮ контрольований з уже названого не раз Карачуна. Відходили сепари, як казав мій товариш, двома колонами - одна трасою на Краматорськ (на очах у нацгвардійців), друга ж (елітна) польовиками північніше траси. Наказ був даний: НЕ СТРІЛЯТИ.
Не стріляти! Гадина, що накоїла лиха Україні і місцевим мешканцям, яка тримала округу майже два місяці у стані перманентної тривоги, виповзала з місця злочину. Що це було - дурість командування чи зрада, мій товариш так і не сказав.
Але хтось за це має відповісти, хай через роки.
Мого товариша звали Юрієм. Я його знав давно. Незважаючи н відчутну різницю в роках, він був зі мною нарівні. Він був сильний духом, "неслухняний" і не терпів несправедливості. Через свою непокірність страждав не раз, але не каявся. Я його поважав...
І все ж, коли влітку 2014-го я взнав, що Юрко пішов добровольцем у Нацгварію, то було для мене несподіванкою. І, чесно кажучи, я приміряв його вчинок до себе. А чи зміг би я, ТОДІ (та й взагалі), у розпал руської чуми здійснити такий крок? - не знаю. А він - зміг.
Він загинув 5 січні 2015 року, коли з товаришами їхав на ТРЕТЮ ротацію під Горлівку... Стався "прикрий дорожний інцендент" під Артемівськом, який родичі загиблих у ньому нацгвардійців і досі трактують як теракт. Так не стало Юри і ще близько десяти його молодих побратимів.
Сьогодні я пом`янув його і його загиблих молодих товаришів.
Герої не вмирають!
Він загинув 5 січня минулого року разом з кількома товаришами із 1 полку Національної гвардії імені генерала Кульчицького.
Рядова подія на війні, коли солдати гинуть щодня.
А для мене - не рядова.
До того він працював у Слов`янську вже років з десять на одному з керамічних "кооперативів". Аж поки 12 квітня не з`явилися в місті пітерська "спецура" імені Порєбріка на чолі з Гіркіним і не впала на добре угноєний грунт державної і ментовської зради.
Тут я змушений зробити невеличкий, але важливий відступ. Про те, що від першого дня не є секретом для місцевих мешканців і загалом українців.
За юрбищем подій ці перші дні реальної, а не театральної "русской весны" вже замазані Аеропортом, Маріуполем, Іловайськом, Дебальцевим і десятками інших знакових подій, які заступили і затьмарили Слов`янськ-Краматорськ весни 2014-го. І ожирілий обиватель від Камчатки до Калінінграда вже благополучно забув про розіп`ятих мальчиків у трусиках, тисячах згвалтованих і залитих монтажною піною пенсіонерок та іншу кисилівську хуйню. Зараз у нього на черзі фошизд Ердоган, який збив мирний російський бомбардувальник. Пам`ять у комах коротка. Але досить яскравих метафор.
Пам`ятаю, як вранці 12 квітня (на День космонавтики, йопта) я в Ютубі (здається) надибав аматорську зйомку з вікна будинку напроти Краматорського міськвідділу міліції. Знімала, судячи з діалогу, сімейна пара. На відео, здобреному смаковитими коментарями молодих, "знаменита "буханка", причеплена тросом до віконних грат міськвідділу, відчайдушно буксувала, вириваючи означені грати. Це було дуже цікаво і страшно незрозуміло. Міськвідділ не подавав жодних ознак життя. Коротше кажучи, Шеакспеар плаче. Спитайте краще у Ігоря, як його по батюшці...
Незрозумілість змінилася тривогою, коли на вже інших відео з`явилися міцні рослі молодики у камуфлі із наколінниками (бля, скажіть мені, що це були "ополченці"), із сучасними штурмгеверами в лапах, театрально закликали "совершенно случайно" з цього приводу зібраний натовп з кількох десятків молодиків відійти "за порєбрік". О шостій ранку, йопта. За ПОРЄБРІК.
В Слов`янську з цієї нагоди на місці подій "савєршенно случайно" опинилась білявка Неля Штепа, відома як міський голова. Вона щось промимрила, з-посеред іншого про "ето наши рєбята" і зникла з ефіру. Сподіваюсь, назавжди.
А потім представники рускаго міра роздали всім бажаючим зброю зі зброярень Слов`янського і Краматорського відділів - і понєслось...
Мій товариш був свідком усіх цих подій. Його особистий "соціологічний" зріз був таким: до 3/4 мешканців міста Слов`янськ підтримали "ополченців".
Це вже згодом вони плакатимуть про те, що їх зрадили, що Україна їх кинула і тисячами ринули в сусідні міста і містечка Харківської області від "визволителів" до "хунти", а в основному - за пенсіями і соціальними допомогами.
Хай там як не було, але мешканцям цих міст, як і сусіднім Дружківці, Костянтинівці, Артемівську та іншим повезло. Бо вже забута "Нона", яку гіркінці возили містом, щоб бабахнути по Карачуну, де стояли бійці нацгвардії (в тому числі мій загиблий товариш), видається забавкою у порівнянні з "Градами" і "Буками" "тєх, которих нєт".
Зараз з висоти минулого року усе видається зрозумілим і зовсім незрозумілим. Скажімо, якби нацгвардія отримала наказ, заколот був би придушений в кілька днів. Але деякі православнуті йобнуті мамаші, підбурювані московськими попами, виводили перед бетеерами нацгвардії своїх дітей, а нахабні тінейджери вилазили на броню і видирали автомати з рук дезорієнтованих солдатів. Вони (солдати) чекали наказу діяти, але наказу стріляти НЕ БУЛО. Не беруся судити, правильно це, чи ні. Великому путіну, який зрівняв з землею бунтівний Грозний, видніше.
А тим часом, порєбрікі отримували усе більше зброї. Війна ж поки що звелася до перестрілки - з міста по пануючій висоті Карачуну, зайнятій українськими військовими, і навпаки. При цьому військові намагалися якомога менше нанести шкоди місту і не дай бог, когось вбити із місцевих мешканців. Інколи це не вдавалося... Але місто лишилося в основному неушкодженим.
Тоді ж, каламутна російська пропаганда підняла хвилю дикої дезінформації і хуцпи про мальчиків, старушок і "стертий з землею СлАвянск". Тобто, свої "досягення" у Ічкерії приписувала українським воякам. Але місцеві мешканці обізнані не гірше різних гавньюзів. Серед них був і Юра.
Друга і головна "непонятка" - як Гіркіну з бандою вдалося вийти з оточеного Слов`янська.
Тут усі місцеві коти сміються. Для тих, хто не в курсі: відхід на схід і особливо південний схід з міста був ПОВНІСТЮ контрольований з уже названого не раз Карачуна. Відходили сепари, як казав мій товариш, двома колонами - одна трасою на Краматорськ (на очах у нацгвардійців), друга ж (елітна) польовиками північніше траси. Наказ був даний: НЕ СТРІЛЯТИ.
Не стріляти! Гадина, що накоїла лиха Україні і місцевим мешканцям, яка тримала округу майже два місяці у стані перманентної тривоги, виповзала з місця злочину. Що це було - дурість командування чи зрада, мій товариш так і не сказав.
Але хтось за це має відповісти, хай через роки.
Мого товариша звали Юрієм. Я його знав давно. Незважаючи н відчутну різницю в роках, він був зі мною нарівні. Він був сильний духом, "неслухняний" і не терпів несправедливості. Через свою непокірність страждав не раз, але не каявся. Я його поважав...
І все ж, коли влітку 2014-го я взнав, що Юрко пішов добровольцем у Нацгварію, то було для мене несподіванкою. І, чесно кажучи, я приміряв його вчинок до себе. А чи зміг би я, ТОДІ (та й взагалі), у розпал руської чуми здійснити такий крок? - не знаю. А він - зміг.
Він загинув 5 січні 2015 року, коли з товаришами їхав на ТРЕТЮ ротацію під Горлівку... Стався "прикрий дорожний інцендент" під Артемівськом, який родичі загиблих у ньому нацгвардійців і досі трактують як теракт. Так не стало Юри і ще близько десяти його молодих побратимів.
Сьогодні я пом`янув його і його загиблих молодих товаришів.
Герої не вмирають!