осень туманная грядет...
Фінал: Парк
Навіть ті, хто чудово знав місто,
Не взялись би вказати дорогу,
Що вела до Парку
Тая стежка не мала початку, лиш кінець
Тут стояли прадавні ворота, іржаві й порослі зеленим,
розбиті, мабуть, ще у пору великих людей
Тут у Парку ніщо не цвіло
Час стояв тут неначе на місці
Між камінням доріжок буяла трава
Всяка фарба ізлізла давно з усіх лавок
Тут у Парку ніхто не співав,
ані пташка, ні голос кохання
Тихі води стояли сумні
Повні зелені звідусіль
Промінь Сонця губився в гіллі
І смеркалось завжди у алеях
Ранок й день був до ночі подібний
Адже сон тут не мав певних меж
Дивні тіні з'являлися тут
Між дерев блукали силуети
Хто це був?
може мара
а може і ні
кому то відомо?
Тут струмки не текли, бо і вітер
ніколи в місця ці не приходив
Кожен рух тут подібний до смерті,
та хіба тут було життя?
...Тихий дощ накрапав з листя...
...кола на воді, шерхіт в траві...
Порожнеча, сльози життя
Ти не бачиш стін,
лиш дерева навколо
Тут колись вирувало життя
Каруселі повнішали сміхом...
Механізми давно у землі
Час нещадний до праці ручної
Кожна стежка веде в нікуди
До початку, якого нема
Усе це - той фонтан без води
Візьми мою руку, ходім
Ми присядемо десь недалеко
Зігрієм вуста і долоні
І послухаємо пісні
В них немає ні слів, ані звука,
Вони повні журби
Як ми
В них немає турбот
Вони в спокої, наче в сні
Як ми...
Не плач, все мине,
Дні скінчаться
Ночі пройдуть
Нам лишиться смеркатись в дощі
Обіцяй: не забудеш той Парк
Я чекаю на тебе завжди
Це константа
Єдина у світі, й не тільки...
Ми почуєм пісні німі
У царстві дерев і трави
Де нікого нема - лише ми
Обніми роси
Поцілуй тіні
Що іще?
Не лишай мене, і не буде кінця
як початку нема
фонтан
Залиш думки в воді
Красу свою - в землі
Кохання - у траві
А душу - у гіллі
Я чую шепіт твій
Тепло ллється тихо
Не бійся, я поруч
Усі підуть
Почувши голос часу
Це бог усякого життя
Але чи ж варто жити,
Лишивши Парк?
Заплющимо проміння
Очей і почуттів
Лишимо лишень святість і вічність
Між нами нічого - лиш ми
Зелений кущ
Між листям чорні гілки
Ми будемо завжди з...
Тримаємо завжди з...
Наш сон, наш світ
лишається із нами
наш Парк не знає
інших гостей
Хіба усе життя - не сон?
Хіба можливо жити, не померши?
Хіба живеш, коли ти сам?
Нас двоє, ми - одне
Одне видіння
Водограй сухого пломіню
холодного, мов лід
Кінця не буде пісні
Паркани Парку давно
злились з нічим
Лишається мовчати
Слухати ніщо, той шерхіт у дощі
І пити воду неба і землі
Купатися на дні
в вогні
нечутно голосів - нікого більш нема
сама темрява
листя голови тримати при собі
каміння
будівля невідома в тіні
дубів і кленів
темна, мов та ніч
і тиха, мов та ніч
Всередині - минуле і тисячі доріг
і кожен шлях веде до тисячі світів
Таємно
Таємничо
Втаємничено мовчить
Всіх храмів храм
Скарбниця без замків
Так буде вічно
Йди й знайдеш
Побачимо, що буде вчора
Ми знаємо ціну часу
І наше Серце більш не ворухнеться
Бо Парк не терпить руху змін
Дерева будуть нашим дахом
У домі, що не має стін
Зігріті одне одним
Впустим холод
Нехай у травах стелиться і він
Печаль і радість
будуть нашим домом
Кохання буде цеглою у нім
Страху не буде
Сонце ми забули
Забутий час із тисячою зим
Сльоза упала в воду
Сон почався
Одначе ж він нікуди й не зникав
Були ми, є і будемо навічно
Наш Парк колись Едемом Він назвав