візуалізація
і чого так хочеться снігу...
не хочу морозів і зими, але хочу снігу, що виблискує на сонці.
як гарно.
як добре зараз, на початку дня.
це сонце, що несміливо розтікається промінням по холодних будинках, промерзлих вночі.
коли воно підніметься вище, вже буде нецікаво. буде просто день. чудовий день, спокійний день, день, коли варто тікати кудись на природу, і жадібно напиватися останніми днями чарівної осіні - далі такого вже не буде. Але це вже день, а день це не якісна величина, а кількісна, часова. Вдень - тобто не вночі. Або ж сім днів - тиждень. А от ранок - явище зовсім іншої природи... Ранки не порахуєш. Кожен ранок єдиний і неповторний.
Так само і надвечір*я...
зародки усього лежать у кожному сході сонця. абсолютні інтенції.
так одного разу створили світ.
з дитинства у цих будинках усе недосказане, завуальоване, таємниче - одним словом, все те, заради чого варто жити.
як можна пояснити усе те, що коється у мене всередині, коли я бачу це вранішнє сонце, що виблискує на дахах і у вікнах? це щось зовсім іншого гатунку, почуття не від цього світу...
це легкий екстаз, ейфорія.
живеш-живеш, усе як завжди, а потім у якусь мить увесь світ стає іншим, і ти разом із ним. Наче поворот на 90 градусів. Раптом неначе закупорені потоки відкриваються і з них струмує колоною вода, життєдайна й вічна.
все, що я бачу - лиш полоса вікна за монітором. на вікні сітка (хоч місто, а членистоногих ніхто не відміняв), через яку увесь світ у клітинку. а там - навпроти, будинок. дах світлометалевий, на вершечках грає проміння, а на жовтій цеглі фасаду - напівтіні й сонячні зайчики... звідки вони відбиваються, гадки не маю, може, від нашого будинку..
заради одного цього видива я б лишався тут усе життя. це щось безцінне.
слова пусті, як завжди. це треба бачити і відчувати. про це не розкажеш.
хочеться бути гарним фотографом з крутою камерою, щоб ловити такі моменти. але на жаль, не в цьому житті. руки не з того місця ростуть... а стільки ж сцен навколо! ет...
не хочу морозів і зими, але хочу снігу, що виблискує на сонці.
як гарно.
як добре зараз, на початку дня.
це сонце, що несміливо розтікається промінням по холодних будинках, промерзлих вночі.
коли воно підніметься вище, вже буде нецікаво. буде просто день. чудовий день, спокійний день, день, коли варто тікати кудись на природу, і жадібно напиватися останніми днями чарівної осіні - далі такого вже не буде. Але це вже день, а день це не якісна величина, а кількісна, часова. Вдень - тобто не вночі. Або ж сім днів - тиждень. А от ранок - явище зовсім іншої природи... Ранки не порахуєш. Кожен ранок єдиний і неповторний.
Так само і надвечір*я...
зародки усього лежать у кожному сході сонця. абсолютні інтенції.
так одного разу створили світ.
з дитинства у цих будинках усе недосказане, завуальоване, таємниче - одним словом, все те, заради чого варто жити.
як можна пояснити усе те, що коється у мене всередині, коли я бачу це вранішнє сонце, що виблискує на дахах і у вікнах? це щось зовсім іншого гатунку, почуття не від цього світу...
це легкий екстаз, ейфорія.
живеш-живеш, усе як завжди, а потім у якусь мить увесь світ стає іншим, і ти разом із ним. Наче поворот на 90 градусів. Раптом неначе закупорені потоки відкриваються і з них струмує колоною вода, життєдайна й вічна.
все, що я бачу - лиш полоса вікна за монітором. на вікні сітка (хоч місто, а членистоногих ніхто не відміняв), через яку увесь світ у клітинку. а там - навпроти, будинок. дах світлометалевий, на вершечках грає проміння, а на жовтій цеглі фасаду - напівтіні й сонячні зайчики... звідки вони відбиваються, гадки не маю, може, від нашого будинку..
заради одного цього видива я б лишався тут усе життя. це щось безцінне.
слова пусті, як завжди. це треба бачити і відчувати. про це не розкажеш.
хочеться бути гарним фотографом з крутою камерою, щоб ловити такі моменти. але на жаль, не в цьому житті. руки не з того місця ростуть... а стільки ж сцен навколо! ет...