(no subject)
Модерні філістери
Ми - пост-покоління
Покоління постіндустріального суспільства постмодерної епохи
Діти індиго
Виросли серед синтетичного сміття і пластикової їжі.
Для нас клонування така сама реальність, як і народження
Наші «великі» предки лишили нам цей напівсвіт, який кожного дня стає все менш і менш справжнім.
Ми знаємо від народження те, до чого вони йшли віками
Нас важко здивувати, ще важче вразити
Для нас всі цінності відносні
Мона Ліза вже давно з вусами. Вона вже давно в одному ряду з «Чорним квадратом».
Ми не знаємо війни, якою її знали наші діди.
Для нас смерть - дещо далеке, що тим не менш приїлося
Ми звикли чути про смерть
Вона нас не лякає
В цьому напівсвіті нас мало що здатне налякати, окрім можливості бути відключеними від мережі.
Наші скляні вікна нам уже непотрібні, в нас є рідко-кришталеві й плазмові.
Наші вікна закриті, все що нам треба чути, вже підключене до вух.
Ми не знаємо, що добре, а що - погано.
Ми знаємо, що нема нічого однозначного.
Сьогодні нам повідомляють одне, завтра - інше.
Ми надто заклопотані, щоб мати власну думку.
У нас немає часу.
Ми довго гадали, як його вбити, і врешті він сам помер.
Ми знаємо всі титульні назви, сотні імен і цитат, тисячі приказок.
Не знаємо лише, до чого все це.
В наших головах панує шум.
У кожного свій шум.
Ті, чий шум найбільш різноманітний, по праву можуть вважати себе інтелектуально розвинутішими і претендувати на естетичний смак.
Тепер у кожного свій естетичний смак. Не існує абсолютної краси. Всі вже давно знають, що прекрасним може бути і бруд, адже так хтось колись сказав, важко лишень згадати, хто і коли.
Ми живемо відголосками рякіту перших машин.
Вони давно заглушили і спів пташок, і голос пустелі.
Наші вуха вже не чують звуків нижче певного рівня дециБелл. Ці звуки непотрібні.
Наш світ яскравий і різнобарвний.
Він такий, доки наші рідкі вікна світяться.
Коли ми вимикаємо їх, все зникає.
Ми не знаємо, що таке суть, нас цікавлять лише засоби.
Вся історія - вигадка. Її написав викладач з історії.
Все це неможливо. Людина живе заради себе і не може діяти заради інших.
Ми не знаємо, навіщо народжуються діти, але підозрюємо, що це трапляється через неграмотне використання засобів контрацепції.
Ми не знаємо, що буде далі, але нас це й не дуже цікавить, адже ми надто заклопотані.
Ми віримо в любов.
Наприклад, любов до свого партнера.
Але любов помирає, адже так сказано кимось.
Ми боїмося проникнення в наше власне життя.
Ми, і лише ми, маємо на це право!
Ми живемо у вільному світі. Обмеження суворо заборонені.
Ми не чули, що таке мораль. А ви чули?
Ми - еліта.
Вінець еволюції.
Ми гідні зустрічі з інопланетними формами життя, нехай навіть це призведе до зоряних війн.
У цьому світі нема нічого реального, окрім нас самих і наших інтересів.
Ми - пост-покоління
Покоління постіндустріального суспільства постмодерної епохи
Діти індиго
Виросли серед синтетичного сміття і пластикової їжі.
Для нас клонування така сама реальність, як і народження
Наші «великі» предки лишили нам цей напівсвіт, який кожного дня стає все менш і менш справжнім.
Ми знаємо від народження те, до чого вони йшли віками
Нас важко здивувати, ще важче вразити
Для нас всі цінності відносні
Мона Ліза вже давно з вусами. Вона вже давно в одному ряду з «Чорним квадратом».
Ми не знаємо війни, якою її знали наші діди.
Для нас смерть - дещо далеке, що тим не менш приїлося
Ми звикли чути про смерть
Вона нас не лякає
В цьому напівсвіті нас мало що здатне налякати, окрім можливості бути відключеними від мережі.
Наші скляні вікна нам уже непотрібні, в нас є рідко-кришталеві й плазмові.
Наші вікна закриті, все що нам треба чути, вже підключене до вух.
Ми не знаємо, що добре, а що - погано.
Ми знаємо, що нема нічого однозначного.
Сьогодні нам повідомляють одне, завтра - інше.
Ми надто заклопотані, щоб мати власну думку.
У нас немає часу.
Ми довго гадали, як його вбити, і врешті він сам помер.
Ми знаємо всі титульні назви, сотні імен і цитат, тисячі приказок.
Не знаємо лише, до чого все це.
В наших головах панує шум.
У кожного свій шум.
Ті, чий шум найбільш різноманітний, по праву можуть вважати себе інтелектуально розвинутішими і претендувати на естетичний смак.
Тепер у кожного свій естетичний смак. Не існує абсолютної краси. Всі вже давно знають, що прекрасним може бути і бруд, адже так хтось колись сказав, важко лишень згадати, хто і коли.
Ми живемо відголосками рякіту перших машин.
Вони давно заглушили і спів пташок, і голос пустелі.
Наші вуха вже не чують звуків нижче певного рівня дециБелл. Ці звуки непотрібні.
Наш світ яскравий і різнобарвний.
Він такий, доки наші рідкі вікна світяться.
Коли ми вимикаємо їх, все зникає.
Ми не знаємо, що таке суть, нас цікавлять лише засоби.
Вся історія - вигадка. Її написав викладач з історії.
Все це неможливо. Людина живе заради себе і не може діяти заради інших.
Ми не знаємо, навіщо народжуються діти, але підозрюємо, що це трапляється через неграмотне використання засобів контрацепції.
Ми не знаємо, що буде далі, але нас це й не дуже цікавить, адже ми надто заклопотані.
Ми віримо в любов.
Наприклад, любов до свого партнера.
Але любов помирає, адже так сказано кимось.
Ми боїмося проникнення в наше власне життя.
Ми, і лише ми, маємо на це право!
Ми живемо у вільному світі. Обмеження суворо заборонені.
Ми не чули, що таке мораль. А ви чули?
Ми - еліта.
Вінець еволюції.
Ми гідні зустрічі з інопланетними формами життя, нехай навіть це призведе до зоряних війн.
У цьому світі нема нічого реального, окрім нас самих і наших інтересів.