Трохи незавершеного.. Спроба повернення №1
На мить час зупинився. Для них, для всіх навколо, для любові. Вони стояли на бруківці і замкнули свої долоні в міцному замку любові. Десь неподалік грав акордеон, а трішки далі долинали звуки скрипки. Хотілось танцювати і залишки зливи, наче, додавали ритму.
Раз-два-три…. Листя кружляло навколо них, і, здавалось, наче саме в цей час світ грає їм свій вальс. Все навколо вирисовувалось таким монотонним, але приємним. На жовтнево-теплому фоні колоритно вигравало тільки її синеньке плаття і червоний акордеон того музики, що видавав такі чудові мелодії, веселі, але водночас сумні, приємні і чутливі, що аж душу стискало. А все навколо було таким розмитим від крапель дощової води на очах і від почуття щастя в серці. Невимушені рухи час від часу переростали у танок, який закручував голову і поєднував їхні тіла з листям, яке так не по-осінньому пахло і віддавало всю свіжість в це приємне жовтневе передвечір’я. Вони зупинялись, а потім продовжували крутитись. Всміхались і цілували одне одного. Обнімались і знову крутились. Холодні краплинки падали на мокре волосся, на ніс, стікали по обличчю і губах і проникали під светр і плаття, а музика не вщухала і лунала ще виразніше на майже безлюдній вулиці міста. Листя набравши води опускалось до землі і ще деякий час ковзало по мокрій бруківці.
Вони спустились до метро. Пройшовши трохи відчули теплий подих підземного життя, мокрий одяг почав парити, а сліпий музикант відчувши присутність закоханих почав награвати якусь приємну мелодію на своїй старій скрипці, наче знав, що вони обов’язково мали пройти повз нього. Втративши зір ще у ранньому дитинстві від необережності батьків, він так і не зміг відчути всіх переваг візуального життя, але, зате, навчився відчувати все по своєму - на слух і запах. Він знав коли зупинитись на переході біля старого будинку на околиці міста, де кожного ранку проїжджала машина з продуктами і дарувала йому запах свіжого хліба і молока, яке він так любив з дитинства, але не міг собі його дозволити через брак грошей і уваги, він знав як звучить і пахне будь-який предмет, знав як пахнуть люди, добрі і злі, знав як пахне його станція метро і його місце у довгому переході, як пахне його старе і на словах прекрасне місто мабуть десь в центрі Європи. Він знав запах кохання, яке ніколи не відчував на собі, але так мріяв відчути… і відчув. Одного дня, коли до нього підійшла незнайомка з особливим запахом і незабутнім стуком каблуків. Він саме знайшов своє місце у переході в тільки-но почав грати. Вона вкинула гроші до його скриньки і подякувала за щось. Голос її був солодшим за її запах і ніжнішим за її ходу. Він так і не наважився відповісти, тільки усміхнувся у відповідь. Того ж вечора він склав нову мелодію саме для тієї особливої жінки, та більше ніколи не відчував її присутності. Минав час…
Він зіграв те, що 23 роки тому присвятив тому дню і тій жінці, і не помилився. Серця закоханих з’єднались ще дужче і руки їхні, наче, почали кохатись… Пара пройшла ще далі а музика лунала і потрохи згасала у порожньому переході, який час від часу заливався звуком від вагонів метро.
На станції було всього декілька людей, які стояли і чекали власного часу читаючи пресу, яка так приємно пахнула і шелестіла. Повіяло легеньким вітерцем - під’їжджає їхня лінія, і з кожною секундою звук скрипки стає все приглушеніший. Пройшло декілька секунд і на станції стало дуже гамірно - відчинились двері і на закоханих ринули натовпи пасажирів зеленої лінії міського метрополітену. Всі були такі заклопотані і чалі від важкого осіннього робочого дня що мало не розчавили те кохання, яке враз вибухнуло і розлило барви своєї аури на інших. Дехто усміхнувся і згадав свою молодість, як колись теж кохав свою жінку і свого чоловіка, як теж колись стояв на зупинці метро і подумки був тільки з цією людиною; та минув час і буденність зробила своє діло. Не те, щоб це було якось трагічно, адже всьому є свій час і буденність стала частиною світу тих людей. Вона дарувала і радість і журбу. Гріла і холодила їхні серця і втамовувала їхній голод - фізичний і моральний.
Закохана пара поспіхом зайшла в вагон, за секундну двері зачинились і вони рушили в кінець їхнього маршруту залишивши приємні жовтневі мотиви скрипаля на тій-ж станції де він грав завжди. Двері зачинились і запах пропав. Скрипаль втратив те, на що так довго чекав. Він втратив останню надію на приємне відчуття кохання. На його сіро-блакитних очах з’явились сльози а скрипка зіграла свій вирішальний такт. Сум охопив напівпорожню станцію метро.
Місто готувалось до холодів окутане жовтневим маревом. Воно наче засинало оберігаючи в своїх нетрях палке кохання до своїх мешканців і до того всього що наповнювало його в моменти журби та не давало згаснути. Темніло… Вдалині загорілися вуличні ліхтарі. Почалась нова фаза жовтнево-теплого дня
Раз-два-три…. Листя кружляло навколо них, і, здавалось, наче саме в цей час світ грає їм свій вальс. Все навколо вирисовувалось таким монотонним, але приємним. На жовтнево-теплому фоні колоритно вигравало тільки її синеньке плаття і червоний акордеон того музики, що видавав такі чудові мелодії, веселі, але водночас сумні, приємні і чутливі, що аж душу стискало. А все навколо було таким розмитим від крапель дощової води на очах і від почуття щастя в серці. Невимушені рухи час від часу переростали у танок, який закручував голову і поєднував їхні тіла з листям, яке так не по-осінньому пахло і віддавало всю свіжість в це приємне жовтневе передвечір’я. Вони зупинялись, а потім продовжували крутитись. Всміхались і цілували одне одного. Обнімались і знову крутились. Холодні краплинки падали на мокре волосся, на ніс, стікали по обличчю і губах і проникали під светр і плаття, а музика не вщухала і лунала ще виразніше на майже безлюдній вулиці міста. Листя набравши води опускалось до землі і ще деякий час ковзало по мокрій бруківці.
Вони спустились до метро. Пройшовши трохи відчули теплий подих підземного життя, мокрий одяг почав парити, а сліпий музикант відчувши присутність закоханих почав награвати якусь приємну мелодію на своїй старій скрипці, наче знав, що вони обов’язково мали пройти повз нього. Втративши зір ще у ранньому дитинстві від необережності батьків, він так і не зміг відчути всіх переваг візуального життя, але, зате, навчився відчувати все по своєму - на слух і запах. Він знав коли зупинитись на переході біля старого будинку на околиці міста, де кожного ранку проїжджала машина з продуктами і дарувала йому запах свіжого хліба і молока, яке він так любив з дитинства, але не міг собі його дозволити через брак грошей і уваги, він знав як звучить і пахне будь-який предмет, знав як пахнуть люди, добрі і злі, знав як пахне його станція метро і його місце у довгому переході, як пахне його старе і на словах прекрасне місто мабуть десь в центрі Європи. Він знав запах кохання, яке ніколи не відчував на собі, але так мріяв відчути… і відчув. Одного дня, коли до нього підійшла незнайомка з особливим запахом і незабутнім стуком каблуків. Він саме знайшов своє місце у переході в тільки-но почав грати. Вона вкинула гроші до його скриньки і подякувала за щось. Голос її був солодшим за її запах і ніжнішим за її ходу. Він так і не наважився відповісти, тільки усміхнувся у відповідь. Того ж вечора він склав нову мелодію саме для тієї особливої жінки, та більше ніколи не відчував її присутності. Минав час…
Він зіграв те, що 23 роки тому присвятив тому дню і тій жінці, і не помилився. Серця закоханих з’єднались ще дужче і руки їхні, наче, почали кохатись… Пара пройшла ще далі а музика лунала і потрохи згасала у порожньому переході, який час від часу заливався звуком від вагонів метро.
На станції було всього декілька людей, які стояли і чекали власного часу читаючи пресу, яка так приємно пахнула і шелестіла. Повіяло легеньким вітерцем - під’їжджає їхня лінія, і з кожною секундою звук скрипки стає все приглушеніший. Пройшло декілька секунд і на станції стало дуже гамірно - відчинились двері і на закоханих ринули натовпи пасажирів зеленої лінії міського метрополітену. Всі були такі заклопотані і чалі від важкого осіннього робочого дня що мало не розчавили те кохання, яке враз вибухнуло і розлило барви своєї аури на інших. Дехто усміхнувся і згадав свою молодість, як колись теж кохав свою жінку і свого чоловіка, як теж колись стояв на зупинці метро і подумки був тільки з цією людиною; та минув час і буденність зробила своє діло. Не те, щоб це було якось трагічно, адже всьому є свій час і буденність стала частиною світу тих людей. Вона дарувала і радість і журбу. Гріла і холодила їхні серця і втамовувала їхній голод - фізичний і моральний.
Закохана пара поспіхом зайшла в вагон, за секундну двері зачинились і вони рушили в кінець їхнього маршруту залишивши приємні жовтневі мотиви скрипаля на тій-ж станції де він грав завжди. Двері зачинились і запах пропав. Скрипаль втратив те, на що так довго чекав. Він втратив останню надію на приємне відчуття кохання. На його сіро-блакитних очах з’явились сльози а скрипка зіграла свій вирішальний такт. Сум охопив напівпорожню станцію метро.
Місто готувалось до холодів окутане жовтневим маревом. Воно наче засинало оберігаючи в своїх нетрях палке кохання до своїх мешканців і до того всього що наповнювало його в моменти журби та не давало згаснути. Темніло… Вдалині загорілися вуличні ліхтарі. Почалась нова фаза жовтнево-теплого дня