Lonely Day
Сонця вже не було 4 дні. Похмуре небо вбивало останні сподівання на весну в душі молодої Злати. Дівчинка з каштановим волоссям і великими карими очима сиділа на підвіконнику у своїй кімнаті і дивилась вдалечінь, на похмуре місто, котре поглинало в себе дощ. Краплини час від часу вдарялися об шибку і стікали донизу, залишаючи за собою маршрут короткотривалої подорожі.
Злата сьогодні не пішла до школи. Вчора намочила ноги і простудилась. Апчхі-і-і-і, пролунало в порожній, напів затемненій кімнаті. «Нежить» - сказала дівчинка сама до себе. В кутку кімнати з зеленими стінами і великою кількістю фотографій на них, стояв увімкнений комп’ютер і тихенько програвав знайомі мотиви. Дівчинка сиділа на підвіконні, а ноги її зігрівали теплі шерстяні панчішки, котрі сплела бабуся внучці. Бабуся вмерла минулої зими, відразу після Дня народження Злати, якій виповнилось 14, а панчішки - єдине, що лишилось на згадку про неї. Вола випрямила ніжку і почала розглядати її. Струнка, тонка ніжка була прикрила рожевою піжамою і увінчана сірою з чорними візерунками панчішкою, аж по самі коліна.
Сонце так і не з’явилось. Дівчинка все сиділа на підвіконні і співала:
«Such a lonely day
And it's mine
The loneliest day of my life
Such a lonely day
Should be banned
It's a day that I can't stand»
Батьки були на роботі, братик - в садочку. Вона сиділа в куточку підвіконня і тихо співала. Справді, це був найсумніший і найодинокіший день. Його не повинно було бути. Сьогодні вона мала бути в школі, з друзями, повинна була прогуляти урок з географії, бо не змогла підготуватись, вона сподівалась залізти на горище і просидіти там всі 40 хвилин уроку. Злата там би просто сиділа, слухала як дощ розбивається об черепицю даху і їла б свій улюблений шоколад - «Світоч з лісовими горіхами». Це повинно було відбуватись зараз, так, саме зараз, а тут на тобі, зранку температура. Зірвались всі плани. Читати вже не було сил, а більш нічим було зайнятись, тому вона зібрала всі мандаринки, котрі їй вчора купила мама і сіла на своє улюблене місце - на підвіконні. Спершу малювала по склу різні фігури, потім писала щось, а тепер просто дивилася у вікно.
“…And if you go
I wanna go with you
And if you die
I wanna die with you
Take your hand
And walk away…”
Продовжувала вона. Від вікна несло холодом, а спід підвіконня, від батарей, йшло тепло. Було приємно. Але температура мучила. Тягнуло на сон.
А сонце все не з’являлось. Було й далі похмуро. На якийсь час здалось, що почав падати сніг, та ні, це такий дощ…
Сонця не було вже чотири дні. Важко витримати. Зима заморила своєю синьою сірістю, хотілось зеленні.
«The most loneliest day of my life» - затягнула вона у весь голос пісню любимої групи і з очей її покотились сльози. Вона витерла їх об рукав улюбленої теплої піжами. Востаннє дмухнула на шибку і залишила там відбиток своєї долоні. Зістрибнула з підвіконня, заслонила штори і лягла в ліжко.
«Such a lonely day
And it's mine
It's a day that I'm glad I survived»
Злата сьогодні не пішла до школи. Вчора намочила ноги і простудилась. Апчхі-і-і-і, пролунало в порожній, напів затемненій кімнаті. «Нежить» - сказала дівчинка сама до себе. В кутку кімнати з зеленими стінами і великою кількістю фотографій на них, стояв увімкнений комп’ютер і тихенько програвав знайомі мотиви. Дівчинка сиділа на підвіконні, а ноги її зігрівали теплі шерстяні панчішки, котрі сплела бабуся внучці. Бабуся вмерла минулої зими, відразу після Дня народження Злати, якій виповнилось 14, а панчішки - єдине, що лишилось на згадку про неї. Вола випрямила ніжку і почала розглядати її. Струнка, тонка ніжка була прикрила рожевою піжамою і увінчана сірою з чорними візерунками панчішкою, аж по самі коліна.
Сонце так і не з’явилось. Дівчинка все сиділа на підвіконні і співала:
«Such a lonely day
And it's mine
The loneliest day of my life
Such a lonely day
Should be banned
It's a day that I can't stand»
Батьки були на роботі, братик - в садочку. Вона сиділа в куточку підвіконня і тихо співала. Справді, це був найсумніший і найодинокіший день. Його не повинно було бути. Сьогодні вона мала бути в школі, з друзями, повинна була прогуляти урок з географії, бо не змогла підготуватись, вона сподівалась залізти на горище і просидіти там всі 40 хвилин уроку. Злата там би просто сиділа, слухала як дощ розбивається об черепицю даху і їла б свій улюблений шоколад - «Світоч з лісовими горіхами». Це повинно було відбуватись зараз, так, саме зараз, а тут на тобі, зранку температура. Зірвались всі плани. Читати вже не було сил, а більш нічим було зайнятись, тому вона зібрала всі мандаринки, котрі їй вчора купила мама і сіла на своє улюблене місце - на підвіконні. Спершу малювала по склу різні фігури, потім писала щось, а тепер просто дивилася у вікно.
“…And if you go
I wanna go with you
And if you die
I wanna die with you
Take your hand
And walk away…”
Продовжувала вона. Від вікна несло холодом, а спід підвіконня, від батарей, йшло тепло. Було приємно. Але температура мучила. Тягнуло на сон.
А сонце все не з’являлось. Було й далі похмуро. На якийсь час здалось, що почав падати сніг, та ні, це такий дощ…
Сонця не було вже чотири дні. Важко витримати. Зима заморила своєю синьою сірістю, хотілось зеленні.
«The most loneliest day of my life» - затягнула вона у весь голос пісню любимої групи і з очей її покотились сльози. Вона витерла їх об рукав улюбленої теплої піжами. Востаннє дмухнула на шибку і залишила там відбиток своєї долоні. Зістрибнула з підвіконня, заслонила штори і лягла в ліжко.
«Such a lonely day
And it's mine
It's a day that I'm glad I survived»