К. Корд "Альтернатива"
...не впізнав, стала зовсім інакшою за цей рік. А чи була тією самою, яку я не зміг чи не захотів розгледіти? Якась сумна, серйозна, дуже доросла і до жаху коректна; занадто віддалена, заклопотана, чужа і невимовне не схожа на ту, яку бачив того року.Голосом видавала настільки відчужені інтонації, що не впізнав ту дівчинку, яка співає так широко та дзвінко. Ні, ця б знизала плечима, а скоріше б підняла брови, навіть одну брову в знак здивування і неприпустимості думки про співи на вулиці. Ця обдавала крижаним... ні, не крижаним, а радше сухим поглядом, таким прозорим і дуже прямим, яким дивляться сліпі або на сліпих, або на бомжів чи собак (хоча ні, там має бути співчуття, жалість чи огида, а тут не було). Ця, а я можу назвати її тільки "ця", бо імені вона для мене не мала, дивилася мимо мене, без "вогника", чи як це називають? без зацікавлення, без жодних отих лукавих чортенят в зіницях, напівприкритих віями. "Ця", якщо і фокусувала погляд, то від нього ставало сумно і тужно, навіть ніяково від того, що твоя мізерна персона відволікає на себе ЇЇ увагу. Ця посміхалася поблажливо, а не весело, схиляла голову, підводила руку в протокольному жесті, мружилася, дивилася, сідала, ходила - все згідно з усіма правилами професійної етики. Ні, вона не була ідеальна, вона була інакша. Якби мав зайти до неї на роботу, то мусив би довго чекати запрошення під кабінетом, не сміючи постукати у двері. Хоча, я ж не знав, де вона працює, не казала, хоч питав не раз. Певно, в ній вже тоді проявлялася Ота, що не хотіла виходити поза запланованим та затвердженим графіком у світ, Ота, що навіть не спала в ній, а стежила за сказаним/зробленим/відчутим, а потім, я впевнений, карала Цю за кожне недбало кинуте слово, кожен непродуманий, нелогічний, безглуздий вчинок, зожне несміливо відчуте, але сміливо допущене почуття. "Ота" поставала і тоді "Ця" опинялася в небезпеці, як затравлене цуценя, першокласниця, яка не зробила домашнє чи покинуте пташеня (хай буде "щуреня" чи "жабеня", аби уникнути зайвого сентименталізму) і отримувала роздачу від Тієї. Я не хотів знати її таку, але вона не давала мені можливості взагалі її пізнати. хоча, кому я брешу, я ніколи не потребував пізнавати її, вважаючи не надто цікавим та оригінальним екземпляром для дослідження. Я вважав себе глибшим та обізнанішим перед тим, як зустрів Цю. Я навіть думав, що вона прикидається, сміється наді мною, ображається за щось (яка мені різниця за що? дівчата завжди на щось ображаються, тут навіть не варто докопуватися істини), а зараз припинить, засміється і я зможу принаймні обійняти її (сміливий здогад) чи хоч би не так мучитися, спостерігаючи ці разючі зміни і потухлий погляд...О, я знав, як він може горіти!... Наївність моя та самовпевненість, викохана роками, шепотіли мені самовтішні думки, що це вона через мене так, що саме я став причиною такої колосальної душевної зміни, але. Існувало оте гадське "але", від якого ніде було дітися. Я міг леліяти ці думки скільки мені влізе, моя ілюзія досягала таких висот і красот, я ніжився в променях власної слви і всесильності і навіть шкодував за молодим життям і чистою душею, згубленою мною (ох, це ж я!).... поки не бачив її поблажливий (а рос. краще і точніше звучить - "снисходительный") погляд і відчував себе при цьому цілковитим нікчемою. Чим вище я злітав у своїх думах-мріях, тим нижче і стрімкіше доводилося падати від власної безнадійної самовпевненості й тупості.
Я намагався по-хорошому, жартувати, веселити її, потім вдався до, здавалося б, найвигіднішого способу "а пам"ятаєш?..", але вона не пам"ятала, не сміялася, не реагувала, дивилася мимо мене і все мовчала. Хотіла, щоб я впав їй під ноги? Не буде такого! Ніхто від мене такого не дочекається. хотіла вдавати з себе загадкову леді? Ах, не смішіть мене, яка загадковість в нашому ХХІІ столітті? Хотіла, щоб я бігав на короткому повідку, випитуючи, заглядаючи в очі, вгадуючи її чортів настрій, який мінявся щосекунди? Якого біса вона від мене хоче?
Ще тоді до мене не доходило, що якраз "нічого" на хоче. Це так страшно, коли від тебе "нічого не хочуть". Тоді цього ще не усвідомлював, щасливий...
Я нагрубіянив їй, послав в душі... а вголос сказати нічого не зміг. Тому потроху просто перестав дзвонити. Вона не питала. Перестав ходити до неї, зустрічати. Вона не заперечувала. Перестав запрошувати кудись (все одно завжди відмовляла). Вона мовчала. Я капітулював. Хоча ні - навіщо мені витрачати свій час на неї? Вона, скоріш за все має когось іншого (і коли вони встигають?), а у друзях я себе не бачив. Ми віддалялися, хоча близькими ніколи і не були. Я бачив, що не цікавлю її і послав все це куди подалі. Було тільки іноді тоскно від згадок про Ту, що колись дзвонила і відповідала на дзвінки принадливим "привітик!", Ту, що чекала на мій прихід, навіть коли я запізнювався чи скасовував зустріч. Пам"ятаю, як вона вона мене чекала кілька годин, хоча про конкретний час ми не домовлялися, а я не прийшов... Стоп. Чекала. Кілька. Годин. На. Мене.... ТОДІ... (с)
К. Корд "Альтернатива"
Я намагався по-хорошому, жартувати, веселити її, потім вдався до, здавалося б, найвигіднішого способу "а пам"ятаєш?..", але вона не пам"ятала, не сміялася, не реагувала, дивилася мимо мене і все мовчала. Хотіла, щоб я впав їй під ноги? Не буде такого! Ніхто від мене такого не дочекається. хотіла вдавати з себе загадкову леді? Ах, не смішіть мене, яка загадковість в нашому ХХІІ столітті? Хотіла, щоб я бігав на короткому повідку, випитуючи, заглядаючи в очі, вгадуючи її чортів настрій, який мінявся щосекунди? Якого біса вона від мене хоче?
Ще тоді до мене не доходило, що якраз "нічого" на хоче. Це так страшно, коли від тебе "нічого не хочуть". Тоді цього ще не усвідомлював, щасливий...
Я нагрубіянив їй, послав в душі... а вголос сказати нічого не зміг. Тому потроху просто перестав дзвонити. Вона не питала. Перестав ходити до неї, зустрічати. Вона не заперечувала. Перестав запрошувати кудись (все одно завжди відмовляла). Вона мовчала. Я капітулював. Хоча ні - навіщо мені витрачати свій час на неї? Вона, скоріш за все має когось іншого (і коли вони встигають?), а у друзях я себе не бачив. Ми віддалялися, хоча близькими ніколи і не були. Я бачив, що не цікавлю її і послав все це куди подалі. Було тільки іноді тоскно від згадок про Ту, що колись дзвонила і відповідала на дзвінки принадливим "привітик!", Ту, що чекала на мій прихід, навіть коли я запізнювався чи скасовував зустріч. Пам"ятаю, як вона вона мене чекала кілька годин, хоча про конкретний час ми не домовлялися, а я не прийшов... Стоп. Чекала. Кілька. Годин. На. Мене.... ТОДІ... (с)
К. Корд "Альтернатива"