(no subject)
просто поговори зі мною, скажи, щщо все буде нормально. Боляче... В голові вибухи такі ритмічні і біль, як дим, після гранати. Швидка, уколи, таблетки.... сильніші, ніж зазвичай. Тепер треба ще сильніші. Тут нікого нема, подзвонити мені нікому, я не можу нікому сказати, що втрачаю свідомість від болю і пишу це тільки для того, щоб остаточно не втратити зв"язок з реальністю. Пронизуючий, вибуховий, біль витягується і розмазується по свідомості. Просто поговори зі мною, не жартуй, не підбадьорюй, не треба порад. Просто подзвони і скажи, що ти тут. Що тут хтось є. Я буду думати, що є кому вкрити від дикого холоду і принести льодяної води, щоб врятуватися від спеки. Це одночасно. Це триває. Це виносить мозок. І голова так болить... Я не вимикаю світло, від якого червоніють очі, не притишую музику, кожен акорд якої відбивається молотком по голові, не вимикаю комп, хоча навіть бути в одному положенні і друкувати це дуже боляче. Якщо цього всього не буде, я повірю, що це все. Просто все. Я якісно в це повірю. Якщо буде тихо і темно. А потім треба буде розчаровуватися в тому, що це неправда. Це неправда. А так все надоїло. Вибухи в голові... Я не безсмертна. Я не хочу цього. Боляче..... Нікому не розказати. Нікому не розкажу. Ніхто не дізнається. Ніхто важливий не прочитає. Ніхто... Потім, колись, як жарт, як факт, як спогад. А поки--- ........