Коли закінчується спектакль...
Я сьогодні була чорною-чорною дівчинкою у чорній-чорній кімнаті, як в традиційних жахастиках підлітково-таборних часів. Бо ж я маю слабкість до чорного одягу, а зала...
...а Чорна зала в DIYA таки чорна. Себто, повністю, геть і вщент. Чорні стіни, чорна стеля, чорні навіть стільці. Потерто-чорні дошки підлоги і антикварно-чорне старе піаніно з різьбленням, і нутрощами, вкритими позолотою і запахом старовини - торкатися б його, і нюхати ті нутрощі вічно, обережно підіймаючи накривку. Стілець біля піаніно не дуже чорний, але це мало помітно. Зате він має дві різні пари ніжок, і через те скидається на дивну тваринку, що застигла, не скінчивши поруху. А на стільці - це вже після спектаклю, у спорожнілій, цілковито чорній залі, - піаніст Женя. Не скидаючи наплічника, грає щось настільки швидке і експресивне, що мої очі не встигають за рухом його рук. І на всій порожній сцені - тих-таки потерто-чорних дошках, - тільки антикварно-чорне старе піаніно, стілець-тваринка, і високий худий Женя, чиї довгі худі пальці видобувають з важких клавіш неймовірні звуки.
Коли закінчується спектакль...
Не так.
Спочатку спектакль готується. Довго, нервово, криваво, у творчих муках і безсонні.
Потім до нього готуються - лаючись, ще більше нервуючи, спалюючи усі дедлайни, і вигадуючи на ходу все, до чого не додумались під час попереднього етапу.
Потім спектакль відбувається - вистраждано, напружено, під звуки обгризання нігтів, тихої лайки режисера, і смерті енної кількості ліхтарів освітлення в процесі.
І от, коли закінчується спектакль, вимикаються закриті кольоровими фільтрами прожектори, демонтуються декорації, видихає нервовий світлотехнік, режисер біжить замовляти зуби потрібним людям, команда починає рахувати квадратні метри вбитих нервових клітин на всіх, а зала стає порожньою, тоді і звучить справжня, найреальніша музика з усіх, що я чула. Музика, яку довгий худий піаніст Женя грає для себе, навіть не знявши наплічника - збирався вже іти додому, але тут на дорозі трапилося оте антикварно-старе піаніно з золотими нутрощами. І завмерлий стілець.
Коли закінчується спектакль, і ти сидиш один у порожній залі, цей концерт лунає не від розуму, а від натхнення і любові. Не для тебе. Так, ніби тебе нема.
І у цьому його так відчутна реальність.