погода хорошая. "града" нет
Ця фраза стала лейтмотивом всієї нашої поїздки.
Ми знали, що їдемо в зелену зону. Ми знали, що шанси на "прилетить/не прилетить" приблизно 50/50.
Знали також, що за кілька днів до того, як ми вирушили, між Дебальцево і Артемівськом "прилетіло" до львівських волонтерів. Царства вам небесного, хлопці.
Ми все це знали.
Але нас це не зупинило.
Подорож туди і назад. Частина друга. Польові нариси.
Маршрут: Краматорськ-Слов*янськ-Рубіжне-Лисичанськ-Сєвєродонецьк
1.
Вступ
Дорога у ніч на Схід - це портал у інший вимір.
Портал цей без вагань і, я підозрюю, з неабияким задоволенням, ковтає два наших маленьких буси, ретельно пережовує своїми зубами зупинок-напівмарень на сонних заправках, і випльовує у геть інакший світ.
Поля спить, вклавши голову мені на коліна, і у сірій автобусній пітьмі її обличчя якесь моторошно, по-неземному гарне. А я рахую ліхтарі, раз по разі провалюючись у липку дрімоту.Світанок з криваво-червоного поступово стає лимонно-жовтим, і сонце, що врешті сходить, видається зовсім кволим.
Весна, яка наводить лад у Києві, сюди ще не дісталася. На дорогах лід, на полях сніг, крізь який проглядає чорна земля. Голий, порізаний мереживним плетивом гілок край. Жилі будиночки видаються іграшковими, а кістяки зруйнованих, розбомблених будинків - перебільшено гротескними. Мов у страшній казці. Минулого разу Нарнія. Сьогодні - Вестерос.
Від вікон віє холодом.
На черговій ранковій зупинці люлька темного дерева в зубах музиканта пана Костіка дрібно тремтить. Дим, що виривається з його вуст, здається, от-от застигне у повітрі морозяними взорами.
Олічка тулиться в куточку, загорнута по вуха у спальник. У Полі волосся після сну оточило обличчя темним ореолом. Пан Костік награє на старовинній гітарі з двома грифами тихої, химерної, неіснуючої мелодії. Прапори на мосту перетворилися на пошарпані, подерті ганчірки і ледь тріпотять на вітру, пошматовані і перекручені.
Доброго ранку, Схід.
2.
Краматорськ.
Ранку, Краматорськ.
Ми проїздимо холодний Вестерос голих полів, і в*їжджаємо у сонне, але залите теплим сонячним світлом місто. Тут сонце геть зовсім інше - воно набирає сили, воно лагідне, і в його промінні відчувається легкий подих весни, що невпинно наближається.
Над площею модною інсталяцією нависає старий знайомий пан Ленін у шалику кольорів національного прапору, і таких само мальованих валянках. Типовий арт-об*єкт. Інакше він мені не сприймається.
Поля заявляє:
- Хочу селфі на фоні цієї інсталяції! І край!
І ми його таки робимо. Згодом. І навіть дуже вдало.
А поки ми вранішніми перелітними птахами будимо гостинних господарів молодіжного простору Вільна хата.
Вони, себто господарі, сплять на барвистих яскравих кріслах-мішках, зсунутих докупи. Висовують з-під своїх коциків заспані обличчя і привітно-сонячно посміхаються нам. Наче ми їм страшенне добро зробили. Ще ніколи не бачила людей, які так щиро радіють такому ранньому ранку.
Повітря пахне весною. Повітря пахне весною, що накриє хвилею змін.
І хвилею таки накриває.Теж згодом.
Ми окрилені. Бо на своїх крилах несемо цього року цю нову весну. Весну, що відкриває Україну.
У старому будинку культури час зупинився на відмітці "Союз нерушимый республик советских..." і мабуть через те тут страшенно холодно.
Зате є привітні господині, які не жаліють для птахів-волонтерів найдорожчого - ані чаю, ані печива, ані варення.
Ми щиро дякуємо. І, навіть стоячи на місці, несемося вперед з шаленою швидкістю. На ходу вигадуючи тексти, створюючи презентації, складаючи пісні. На ходу пишучі нові треки, що торкають до самого серця.
І байдуже, шо пан Костік наполягає на тому, що трек - повний експромт і непотріб.
Він чудовий. Ми-то це знаємо.
Волонтер на ймення Арсеній - хоробрий координатор у Краматорську - з шаленим блиском захвату у очах каже:
- Їх там цілий натовп!
Цілий натовп дітей за дверима. Дітей, які прийшли послухати нас.
Їх дійсно цілий натовп - в залі розсідаються аж тринадцять команд. По п*ятнадцять чоловік кожна. Мені страшно множити одне на інше і рахувати. Серце просто завмирає у захваті. Всі вони прийшли послухати нас!
Від цього перехоплює подих.
Вони такі ж шалені, як Арсеній, ці діти.
Вони фонтанують чистою енергією, змітаючи своєю хвилею все довкола.
Вони в такому захваті, що тільки від споглядання їх облич, нам миттєво стає радісно і легко на душі.
Вони щасливі,що мають змогу прийти послухати нас.
Наш імпровізований концерт-презентація пролітає на одному подиху. В нас неймовірно яскравий ведучий. Неймовірно талановиті музиканти. Неймовірно щира музика.
І неймовірно неймовірні діти.
Ми перелітні птахи-волонтери. Ми несемо на своїх крилах весну.
І зараз, розсівшись по диванчиках у напівмороці затишної піцерії, ми можемо тільки пошепки вимовляти:
- Це було круто!
Ми накрили Краматорськ хвилею весни
3.
Рубіжне
Схід - це смуга вогників Слов*янська у нічній темряві.
Це зоряне небо крізь голі вікна кімнати на дев*ятому поверсі.
Це різкі, пронизливі,сильні пісні під звучання чорної гітари. Пісні про війну і щастя. Дорожні і колискові.
Це сльози у очах - незронені, але блискучі, мов кришталеві, і погляд, повний болю і відчайдушної любові, і ледь-ледь тремтячі губи. І робити вигляд, ніби я ніколи того не бачила.
Це тепле біле горнятко з чаєм і кружальцем цитрини - вранішній шматочок раю.
Це гори на горизонті, схожі на маленькі Фудзіями. Хребти драконів, поснулі під землею тисячі років тому.
Це зруйновані, зрешечені кулями будинки, сюрреалістичні у яскравому сонячному світлі.
Це підірваний міст, що безсило провис посередині прямісінько у води ріки, наче стомлено опустив руки. Тимчасова понтонна переправа гойдається на хвилях під колесами автобуса.
Це усміхнені хлопці на блокпостах:
- Кого везете? Волонтерів? Проїжджайте.
І Металіка в динаміках.
В*їзд в Луганську область. Навкруг чорні поля.
Гопа волонтерів оточила знак з облупленим написом для типово бандерівського групового знимку. Роль безжально розіпнутого націоналістами хлопчика виконує невгамовний Саша.
- Мы взяли ее! - кричить він понад нашими головами.
Вітер продуває наскрізь. Вітя обіймає мої плечі, я пригортаю до себе Полю, аби хоч трохи захистити від холоду. Але посміхаємось у об*єктиви ми щиро. З прочинених дверей бусу гучно лунає "Ю ін зе армі нау..."
Доброго ранку, Луганська область.
Ми вивантажуємо книжки для бібліотеки у Кремінній.
Ми беремо на борт волонтера-координатора Наталю в тій-такі Кремінній.
Нас чекає рубежівський будинок культури, зі звично холодними вже залами, декадентськими інтер*єрами, високими стелями і моїми істеричними криками "Двері!".
Бо ці самі двері, зачиняючись, гупають так лунко і відчайдушно, що, здається, скло з них зараз вилетить фонтаном.
І плакатом, що раптом впав мені у очі:
"Нас єднає культура"
Сцена сьогодні прямо в залі. Так ми будемо ближче до дітей.
Ми розгортаємось у пришвидшеному темпі, обідаючи на льоту, звично імпровізуючи.
Діти тут геть інші. Всі діти різні, але конкретно ця відмінність відчувається з першого погляду. Вони тихі, уважні. Вони слухають, пильно слідкуючи поглядом, не пропускаючи жодного слова. Саша говорить-говорить-говорить, витягаючи їх на діалог.
Костік натхненно лажає після вчорашнього вечору. Але і це в нього виходить мало не геніально. Сьогодні він їде від нас. Це теж відчувається.
Ми записуємо трек.
Ми роздаємо подарунки.
Ми так само натхненно запорюємо накропаний вчора на колінці гімн напрямку.
Попри сон на нормальній горизонтальній поверхні, ми всі почуваємось страшенно стомленими. Не розрахували. Занадто розслабились.
А треба було зібратись.
Рубіжне, якби ж ви знали, які ми винні за цей свій провтик.
І далі летіти-летіти. Сподіваючись, що ми таки донесли свою весну до цих дітей. До найкращих, найуважніших дітей на світі.
Схід після заходу сонця - це потаємні переправи з вимкненими фарами.
Це темрява, густа настільки, що, здається, заліплює очі.
Це серйозний погляд у прорізах балаклави:
- Волонтери? Проїжджайте. Тільки вимкніть світло.
Це геть неосвітлений, моторошно похмурий, майже мертвий Сєвєродонецьк.
Це втома і радість від простого задоволення - гарячого душу.
Перелітні птахи-волонтери лаштуються на ночівлю.
Я лаштуюся на ночівлю у їхній зграї. Я така ж стомлена, така ж перелітна. Письменниця, що пише репортажі.
Оленка каже, що я янгол.
Я думаю, що я найсправжніша, що тільки може бути, людина.
Людина з покусаними вкров губами (дурна звичка), з застудженим голосом, хронічним недосипом, хворобливою пристрастю до кави і сердечного болю, купою абсолютно нераціональних слабкостей і перебільшеним почуттям відповідальності за близьких.
І в цьому найбільше моє щастя.
Я перелітна людина-пташка-волонтер.
Добраніч, Схід.
4.
Сєвєродонецьк-Лисичанськ
Маленьке біле горнятко з бергамотовим чаєм затишно вміщується у моїй долоньці. Здається, на Сході тільки такі горнятка і бувають у кафе і ресторанах.
Сьогодні я покидаю свою перелітну волонтерську зграю. І мені жаль аж до болю і ледь стримуваних сліз. Але я мушу летіти у власний путь. І це мій останній нарис прямісінько з місця подій. Якщо чудовому нашому техніку-звукачу панові Сашку вдасться організувати для мене завтра персональну онлайн-трансляцію, я матиму змогу написати четвертий заключний нарис цього циклу. Але в будь-якому випадку цим вечором я покину Схід.
А ранок був чудовий.
З Вітєю.
З Вітєю, який завалився в восьмій ранку в нашу дівчачу кімнату з зубною щіткою в зубах, і почав активно витягати заспаних нас з затишних ліжок і спальників.
- Вітя, іди геть! Дай поспати! - нию я крізь липкі залишки сну.
Але Вітя нікуди не збирається іти, поки не виколупує нас з тепла на світ Божий. Себто на кухню. Там ми осідаємо на стільчики, цмулимо гарячі чай і каву, ліниво зажовуючи цукерками.
Згадуємо.
Сєвєродонецьк зустрів нас темними, аж геть чорними нічними вулицями, моторошними і майже безлюдними.
Сєвєродонецьк зустрів нас гостинною посмішкою місцевого активіста-патріота і волонтера зі стажем - пана Аріфа. Погляд в нього серйозний і сталевий. А посмішка - тепла і привітна.
Сєвєродонецьк залишиться для мене холодним містом з гарячою душею і понівеченим тілом.
В Лисичанськ ми безбожно спізнюємось.
Бо був лінивий, сонний ранок.
Бо був розмірений сніданок у турецькому кафе з мальованими традиційними турецькими взорами філіжаночками, справжньою пахлавою, і новеньким у нашому колективі - залітним файним хлопцем Олексієм з електрогітарою. Якому я хутенько передаю офіційний статус наймолодшого волонтера у команді.
Був заплутаний шлях до Лисичанська - двічі через ту саму потаємну переправу, по якій ми минулої ночі добиралися з вимкненими фарами. Туди-сюди. Навігатор не бачить дороги і дурить нас до останнього.
- О, це ви вчора їхали! - впізнає нас хлопець на блокпості.
- Ми ще й завтра проїдемо, - обіцяє Оля.
Була дорога до Лисичанська.
«Тлен во всей красе» - хутко набирає постик на фейсі Поля, поки ми трусимось повз розруху, пустку і сірість. Кістяки закинутих заводів - якісь башти з арматури, шпилі-труби, механізми незрозумілого призначення, іржа, хаос і сміття. Розвалені будинки - все видно наскрізь, прогнилі стіни, шматки штукатурки, шмаття обірваної плівки на каркасах-павуках теплиць. Наче люди кидали все і бігли геть. А за ними повзло, невпинно і безжально, величезне, безбарвне, зажерливе Ніщо.
Блокпост.
В*їзд в Лисичанськ.
Ми приїжджаємо, коли діти вже майже півгодини сидять в актовому залі школи.
Ми хутко біжимо сходами, блискавично налаштовуємо апаратуру і починаємо буквально за чверть години.
Відсутність мультизадачного Костіка, який покинув нашу перелітну зграю вчора, добряче нас лякає.
Але ми все одно маємо робити свою справу. І відкривати Україну.
Я пам*ятаю невеличку залу з важкими шторами, зірками над сценою, теплим світлом і теплими дітьми.
Я пам*ятаю Сашу з мікрофоном, який фонтанує посмішками і емоціями. Він стрибає по сцені і невпинно говорить, як вміє тільки він і
і тільки для наших презентацій.
Саша, і тобі вічної любові і безперервного натхнення.
Я пам*ятаю Вітю у вишиванці, що перебирає безкінечні струни своєї бандури, заплющуючи очі.
«Ніч яка місячна….»
Дівчата підспівують.
Вітя, дякую за кожну твою пісню. І що збудив мене ранком, теж дякую.
Я пам*ятаю Олексія з яскраво-помаранчевою електрогітарою. Це він награє відомі кожному мелодії. Це з ним фотографуються дівчатка, а він скромно посміхається, зашарівшись від такої уваги.
Олексію, ти маєш бути з нами на проекті «Література»! Без тебе буде сумно.
Я пам*ятаю Олю, яка завжди має витягати на своїх плечах окрім всіх нас, ще й найнуднішу частину презентації. Оля не вміє говорити нудно. Навіть про нудні для дітей речі.
Олю, я в німому захваті від тебе. Якщо Пласт вчить, як стати такою, як ти, я вже туди записалася.
Я пам*ятаю Полю і Лєну з фотоапаратами. Мультизадачних координаторів напрямків «Музика» і «Мода», які зараз для нас стали фоторепортерами. «Спати з фотоапаратом» - це про них. Я відчуваю, що після їх повернення буду розриватися на частини, намагаючись вибрати всього кілька знімків для цього репортажу.
Поля, ти знаєш.
Лєна, ти знаєш теж.
Люблю вас.
Я пам*ятаю пана Сашка, техніка, якого вперто називаю на «ви», а він на мене свариться. Він сидить на звуковому пульті (незамінна людина-чарівник, без якої все до біса завалиться). Він без заперечень позичає мені ноут для моїх репортажів, коли я прошу. Він неймовірно приємна людина.
Пане Сашко, я навчуся не казати тобі «ви». Дякую.
Я пам*ятаю Сашка, Славка і Олєжика.
Сашко - наш тихий другий технар. Його не видно і не чутно майже ніколи. Але він переміщує важезні паковани методичок, хутко доправляє призи, які прибули потягом на інший кінець міста прямо під час презентації, і він врятував мене від смерті без чаю, наглядно продемонструвавши, як вмикати плиту.
Славко - оператор. Він з нами з другого дня. І теж схожий на примару. Правда з камерою і штативом.
Олєжик.
Зараз писатиму оду.
Це найкращий наш водій. Він вмикає нам бандерівську музику і слухає, як ми волаємо, підспівуючи. Він ночує на кухні на згорнутих коциках, і після того все ще вмикає нам гарної музики. Він воює з навігатором, і в будь-якому разі знайде дорогу куди завгодно.
Пане Олєжику, спеціально для вас: ДЯКУЮ!
Я пам*ятаю Алінку - лисичанську волонтерку-координатора, що схожа на промінчик світла з барабаном.
І я пам*ятаю дітей.
Теплих-теплих дітей, які терпляче нас чекали. Які з першого слова вийшли з нами на контакт. Які співають нам, обіймають нас, фотографуються з нами.
- А можна вас обійняти?
- А ви координатор «Літератури»?
- А ви приїдете наступними, через два тижні?
- Приїздіть швидше! Ми вас чекаємо!
На Сашине «А тепер обійміться!» ці діти виходять обійняти нас.
Лисичанськ, хвиля є!
Сьогодні я повертаюся додому.
До маминого "Ти сьогодні не дзвонила. Як ти там?"
До "Я теж скучив" пана Нетопиря.
До сестриного мовчазного захоплення.
До друзів, що дивляться на мене як на героя і божевільну водночас.
Сьогодні я повертаюсь додому.
Я пишу цей останній нарис за столом, поки моя зграя розсідається стомлена, замовляє собі каву, тихо, але щасливо посміхається. Моє горнятко з чаєм холоне, поки я пишу. Моє серце рветься і просяться сльози, поки Вітя награє на бандурі «Трошачкі», а очі дівчат-офіціанток вражено розширюються від звучання його голосу.
Я їду зі Сходу.
Геть від старих гарних будинків і будинків розвалених. Геть від блокпостів і змучених, проте усміхнених хлопців. Вдень і вночі. Геть від полів, покинутих заводів, річок з берегами, все ще скутими льодом, штучних червоних гір і густих темних лісів. Геть від древнього гудіння землі, потривоженої кулями і бомбами.
Геть від моїх птахів-волонтерів, від моєї зграї, від Вітіної бандури, Оліної говірки і посмішки пана Сашка.
Я їду геть, аби повернутися за півтори тижні.
Я повернуся, мій Схід, я повернуся. Я обіцяю.
***
П*ять блокпостів. З кожним наступним відчуваю, як все слабнуть і слабнуть нитки, що пов*язали мене зі Сходом.
Двісті кілометрів жахливої дороги між блокпостами. Якби поїхали нормальною дорогою - нас би не випустили.
Друга ночі. Починаю почувати себе мішком з картоплею, який трусить безжально, проте він вперто рухається до мети. Теплий спальник, що вже не перший раз за цю поїздку рятує мене від холоду, огортає ледь вловимим запахом дому.
Восьма ранку. Київ туманний і дощовий.
Я повернулася.
5.
Постскриптум
Київ-Сєвєродонецьк-Київ
Я повернулася.
Я повернулася з тьмяним, розмитим розумінням того, для чого я повертаюся.
Схід кличе мене назад. Я чую цей поклик цілодобово. Навіть уві сні. Я переглядаю фото, я збираю в одну статтю свої уривки-репортажі, я працюю, я бігаю по волонтерських зустрічах, кручуся-кручуся-кручуся. Без зупинки. З корабля на бля, як каже Поля. Збіса влучно каже.
В останній день, який я зустріла вже в Києві, пан Сашко і Олежик зуміли-таки організувати мені, в київському офісі, пряме включення з Сєвєродонецька. Якість скайпівського відео через телефон була жахлива. Зв*язок постійно переривався. То півхвилини, то шістнадцять, то п*ять.
- Лина! Спаси меня, Лина! Тут какие-то Телери! - кричав, комічно кривляючись в камеру, наш невгамовний ведучий Сашко.
Вітя посилав мені повітряні поцілунки.
Пан Сашко і Олежик посміхались і жартували, що коли так довго дивитись на дівчину, можна в неї закохатись.
Діти махали мені руками.
Далекій-далекій мені в офісі на Лук*янівці.
І я відчувала, як же скучила за ними усіма. Як же мені їх не вистачає.
Як же я хочу назад.
- Я радий тебе бачити, - ледь чутно зітхав з полегшенням пан Нетопир.
- Тебе випустили, слава Богу, - видихала в трубці мама.
- Киця без тебе тут дахом їде, - заявила сусідка по квартирі.
Я ледь не заснула в душі, стомлена, змокла під дощем, невиспана і застуджена.
Я бігла після душу в офіс. Потім на зйомку. Потім знов в офіс.
Я не висипалася і далі. Волонтери. Арсенал. Навідати маму, вона ж місця собі не знаходить.
Мене миттєво затягла назад звична круговерть мого шаленого життя.
- Ти чула про Нємцова? - запитала в мене мама.
Нємцова розстріляли вчора.
"Сережа, не верю" написав у своїй стрічці пан Нетопир.
Його хороший друг, Сергій Ніколаєв, загинув сьогодні від міни в Пісках.
На фотографіях зі Сходу військові і розвалені будинки навпіл з усміхненими нашими лицями.
Мене розриває від болю і туги. Від відчуття власної загальмованості, власного безсилля, відчуття, що я стою на місці і нічого не можу зробити.
Схід непомітно отруює кров залежністю від потреби у тобі, у тому, що ти робиш.
І я вже не знаю, що робити без нього. І я вже не можу просто повернутись назад.
Не виходить.
Фотографії: Поліна Штерн, Артем Гетьман, Оленка Полозок, Славік Риков