Три маршрути в парку Портофіно (Лігурія). Подорож по горах із приколами й не без моралі
У парк Портофіно хочеться повернутися знову. Там ще лишається багато не ходжених нами маршрутів (та й по ходжених тягне пройтися ще). Там чисте повітря, чудова природа, прозорі струмки, кози-кабани-борсуки-олуші-крачки-кропив'янки та інша живність. Там розкішні види на море з гір і лазурові бухти. Там древнє абатство, а стежки в горах цивілізовано обладнані навіть на найскладніших ділянках.
Як ми вже писали, день на мисі Портофіно був одним із найкращих у нашому житті. А жили б ми десь неподалік - можна було б такі найкращі дні організовувати собі щотижня...
У цьому пості з великою кількістю фотографій ми розповімо, як пройшли в парку Портофіно два з половиною маршрути; полежали на березі моря; на другій третині дуже стомилися - ледве ноги вгору волочили; нажартувалися; зайшли в тупик, коли вже сутеніло; але таки підкорили й другу гору і повернулися додому.
Вибачайте, якщо фоток забагато. Але вони хороші :) І ми ставимо їх не просто як ілюстрації до звіту на сайті, а як нагадування нам самим на майбутнє про ту чудову днину.
"Вертикальний" підйом. / Пляж абатства Сан-Фруттуозо.
•• - такими двома кругами був позначений наш маршрут, яким ми пішли з Портофіно до абатства Сан-Фруттуозо.
Його фініш - у Камольї, загальна протяжність - 13 км, або 4 год. 30 хв. пішої ходи.
Але нам треба було тільки до середини. Тож у Сан-Фруттуозо ми були трохи більш як за дві з половиною години, з перервами на перепочинок і фотографування.
Перед походом ми прочитали в інтернетах, як російська ЖЖ-юзерка ushastyj_zver позаминулої осені пішла до Сан-Фруттуозо, але не з Портофіно, а з Камольї, і маршрут для неї виявився заскладний, бо сама вона була в шльопанцях, і на скелястій ділянці після Сан-Рокко справді стрьомно, тим більше у в'єтнамках. Тож ushastyj_zver повернулася з середини шляху назад, злякавшись повороту занадто вузької стежки над обривом у горах.
А ми пішли до Сан-Фруттуозо з Портофіно - через церкву святого Себастьяна, хутір Ольмі й Базу "0".
Аж такої небезпечної й ризикованої ділянки ми не виявили. Хоча ноги натомили і по скелях у верхній частині маршруту настрибалися добряче. А як там можна лазити у в'єтнамках, взагалі не уявляємо.
Схема парку подана на інформаційних щитах на перетинах маршрутів і біля цікавих об'єктів.
Ось карта зі щита (клікабельно, цятками нафотошоплено наш шлях через парк):
Регіональний природний парк Портофіно (Parco Naturale Regionale di Portofino) розташовується на однойменному півострові- мисі за 30 км на схід від Генуї.
Це ніби трапеція площею 18 кв. км (або 1061 га), що вдається в Лігурійське море.
Нагорі із заходу - містечко Камольї й затока Парадізо (Райська), зі сходу - вже описана нами Санта-Маргерита-Лігуре й затока Тігулліо. На крайньому південному мисі - іграшкове містечко Портофіно, про яке ми теж уже прозвітували, і ще кілька бухт біля підніжжя гір, що над цими бухтами здіймаються.
Довжина берегової лінії парку - 13 км.
Створили природний парк Портофіно в період правління Беніто Муссоліні - 20 червня 1935 р.
Два роки тому - з нагоди 75-ї річниці створення - парк навіть починали пробувати внести до списку охоронюваних земель Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, однак наразі ще не внесли.
Найвища точка в парку - гора Монте Портофіно, заввишки 610 м. Ніби й не висока, але завважте, що на неї треба підніматися від самого рівня моря.
А якщо долати довгий маршрут, то доводиться рухатися синусоїдою: від моря на пагорб, із пагорба вниз, знову до моря, потім угору, потім знову донизу. При цьому, щоб перейти через гору (а наша найвища точка була на схилі біля верху Монте делле Бокке - 506 м), потрібно йти стежкою-серпантином або зигзагом. Що неабияк напружує.
Загалом у парку Портофіно є сім повних маршрутів. Із Камольї до містечка Портофіно - найдовший, бо проходить через весь парк по діагоналі.
У бюро туристичної інформації Портофіно ( читай звіт із міста) можна отримати детальну карту, на якій позначені всі маршрути, стежки і їх перетини, всі точки відпочинку, визначні місця, церкви, причали, готельчики агротуризму, punto panoramico (точки споглядання панорами), місця дайверських занурень, межі охоронюваної морської території тощо. У цьому ж буклеті - схеми міст і селищ Портофіно, Рапалло, Рекко, Санта-Маргерита й Камольї.
У парку Портофіно - хоча, мабуть, не лише тут - маршрути діляться на три рівні складності.
T - turistico (найпростіший).
E - escursionistico (пішохідний туризм).
ЕЕ - escursionisti esperti (пішохідний туризм для експертів, тобто ускладнений).
Так от, наш маршрут - єдиний, що має позначку ЕЕ. Таки порівняно найскладніший. Утім, головна його складність - на тій половині, яка нам не була потрібна, тобто над морем уже після Сан-Фруттуозо.
У різних куточках парку, зокрема і в горах, є кілька готельчиків, що спеціалізуються на зеленому туризмі. На мисі Ч'яппа є бункер старих артилерійських батарей. А вздовж берега - безліч точок для дайверських занурень, зокрема біля абатства Сан-Фруттуозо Х ст. - підводна скульптура "Христос безодні" на глибині 17 метрів, до якої прагнуть тисячі пірнальників.
Але досить уже переповідати довідник. Ходімо.
Наш маршрут - від Портофіно до Сан-Фруттуозо - буде позначений двома червоними крапками через кожні надцять-двадцять метрів. Спочатку кілька маршрутів ідуть поруч.
Мандруючи по парку - спершу захекано, потім ледь не підстрибом, далі - дещо напружено, згодом - стоїчно, ще по тому - ледве пересовуючи ноги, і в кінці - знову весело, бо ж станція Мангал і виграшний квиток лотереї! кінець походу, - ми згадували комедію Леоніда Гайдая "Спортлото-82". Там головні герої теж волочаться по різних маршрутах із роздоріжжями й багатьма пригодами із гірської бази "Орліний пріют" до селища із залізницею.
Правда, у фільмі Костя, Таня й Павло, Сан Санич Мурашко і Степан витрачають на свій похід день, ніч і ще частину дня. А в Портофіно важко не вписати похід у світлу частину доби.
Хоча ми на другій частині "прогулянки", коли темніло, вже пропрацьовували варіант, коли ноги не йдуть, навколо - поночі, покриття для мобільного немає, і ночувати треба на горі :)) Але все ж знайшли внутрішні резерви для останнього ривку :)
При цьому треба визнати ще трохи схожості: парк Портофіно де в чому нагадує скелястий Карадаг. От лише турботи про туристів тут більше: стежки акуратно обладнані, подекуди є парапети й загорожі, на крутих підйомах зроблено сходинки, скрізь - позначки різних маршрутів, а навіть на вершині гори можна зустріти колонку з питною водою. Утім, відсутність мобільного зв'язку в деяких ризикованих місцях - не дуже приємна річ.
Спершу стежка має вигляд алейки, що забирається на пагорб над містечком Портофіно, проходячи повз хати фермерів. Щоб підвезти якийсь вантаж додому по таких вузьких крутих вуличках, потрібна хіба маленька вантажівка типу "тук-тук". Їх ми зустрічали багато навіть на великій висоті.
Місто Портофіно з висоти початку нашого маршруту.
А це вже вид в інший бік - на затоку Параджі.
Собака в одному з дворів дещо ліниво, але таки зобразив із себе сторожа.
На всіх перетинах маршрутів встановлені біло-зелені вказівники зі стрілочками, подекуди вказано тривалість шляху до певної точки. А тут ще й поворот до першого готелю, що спеціалізується на зеленому туризмі (agriturismo).
Піднімаємося вище. Вид на фортецю-замок Кастелло Браун на пагорбі, що на краю мису ді Портофіно.
"Тук-тук" типу "Мавпа".
Чарівний вид на затоку Параджі. За рогом - Санта-Маргерита.
Сільське господарство - оливки на гірських терасах.
Перший визначний пункт на маршруті - церква Сан-Себастьяно. Вона була відчинена й порожня, хоча поблизу стояв мопед, а позаду прибудовано господарські поміщення чи навіть кілька помешкань.
У церкві - святий Себастьян у кількох варіантах. Горіла свічка. Поставили ще одну, кинувши у скриньку "Oferta" 1 євро. Встановлюються свічки в такі цікаві залізні прищіпки.
Трохи далі за церквою - ще й… футбольний майданчик. А все це вже досить високо на пагорбі. Ми добряче захекалися з незвички. Хоча де був лише початок гірської дороги. Хіба 1/12 до Сан-Фруттуозо.
Ще трохи розораних городів. Це теж парк, але тут сліди сільськогосподарської діяльності місцевих мешканців потроху закінчуються.
Роздоріжжя неподалік хутірця Ольмі. Тут - перша на нашому шляху area di resta - місце відпочинку зі столом і лавками, інформаційними щитами, вказівниками.
Ми тут не зупиняємося. Маршрут з одним червоним квадратом, що досі збігався з нашим, повертає праворуч - углиб півострова й вищі гори; він іде до села з чудовою назвою Рута (Ruta) та однойменної гори заввишки 417 м. Перед тим треба проминути ще гірське роздоріжжя П'єтре Стретте.
Але ми до П'єтре Стретте підемо пізніше. А поки що повертаємо ліворуч і тримаємося двох червоних кружків. Там треба рухатися по стежках на схилах пагорбів і скель, що над морем.
Ще "тук-туки". Ми вже починаємо дивуватися, як вони заїжджають на таку крутизну по доволі вузьких стежках.
Аж тут проминаємо двір, біля якого - легковик, нехай і малолітражка. Без поняття, як ця машина сюди заїжджає. Ми ж почуваємося ледь не альпіністами :))
Такий тут вид на море. Живуть же люди.
Здалося, після цього хат і дворів нам уже не трапиться. Бо стежка йде в гори типу скелі.
Тут ростуть дикі мімози - навіть не чагарники, а дерева розмірами з високі акації.
Рвати не стали. Хоча обдери такий пишний мімозовий гай і привези вагон квіток в Україну - купиш, мабуть, квартиру :).
Якщо вивчати місцеву флору з відривом від маршруту, то його тривалість зросте разів у півтора. Тож ми на трави-дерева особливо не розглядалися. Хоча відомо, що тутешні зарості складаються з пальм, середземноморських, алеппських сосон, суничних дерев (як ми бачили в парках Валенсії), мімоз, дубів, каштанів, ліщини, грабів та ще багато чого, зокрема й оливок, які вирощують мешканці хутірців Портофіно для власних потреб.
Отак цивілізовано обладнана стежка, хоча вже натуральна гора, по якій ми, незвичні до ходьби "по вертикалі", ліземо, наче Едмунд Хілларі.
І хопа - культурний шок: на висоті ще одна повноцінна садиба з хатою і двором. Хіба машини нема.
Із птиць тут є кільчасті горлиці, синиці, малинівки, зяблики, чорноголові кропив'янки, вівчарики, чорні дрозди, сойки, всілякі голуби; хижі боривітри, канюки, сапсани; на морі - всілякі чайки, крячки, буревісники, олуші…
Кажуть, є багато кабанів і борсуків. А ще колись випустили в дику природу домашніх кіз - вони відтоді розплодилися і зараз живуть собі в горах. Самих їх не бачили, але кізяки зустрічали на високих скелях.
Скелі. Наш дороговказ - дві червоні цятки.
Один із punto panoramico. Зустріли тут сім'ю з дітьми, що рухалися зустрічним курсом.
Досить непроста ділянка (ліворуч - крутий обрив). З досвіду Л.: тим, хто схильний до морочіння голови, краще краєвидом на море не милуватися, а дивитися тільки поперед себе.
Було в нас вино, звично перелите в пластикову пляшку, але ми вирішили із возліянієм почекати. Щоб усі небезпечні відрізки й кам'янисті схили пройти на цілком тверезу голову.
Героїчно фотографуємося з видом на прірву.
Д. між скелею й морем.
Проходимо скелясту ділянку. Спускаємося схилом гори у лісову гущавину. Втім, і тут стежка є.
Ми прийшли з-за цієї гори, що по центру вдалині.
І знову доводиться дертися на схил досить крутої гори.
Багато жартуємо. Навкруги краса неймовірна. А що втома бере - то пусте.
Ще одне "пунто панораміко" на широкій пласкій скелі.
Зустрічні німецькі трекери в повному спорядженні. Гг. Не те що ми.
Друге роздоріжжя - База "0" (Base "0") із залишками якогось давнього укріплення абощо. Звідси також можна повернути в глибину гір на П'єтре Стретте й Монте Поллоне.
А в бік моря - ще один чудовий "мірамар".
Починаємо спускатися з найвищої точки цього відрізку. Це значно більш незручно, ніж підніматися.
Метрів вісімсот спуску - і ось його вже видно - абатство Сан-Фруттуозо в затоці посередині нижньої сторони півострівної "трапеції".
Затока Сан-Фруттуозо при ближчому розгляді.
Спускатися по ґрунту, що їде, перестрибуючи через коріння дерев, повертати через кожні двадцять метрів туди-сюди зигзагами, - не дуже приємна справа.
Притулок дауншифтерів чи туристів, які хочуть у поході переночувати безплатно? Чи перечекати дощ?
>>>>Фотки з абатства Сан-Фруттуозо, де ми посиділи й погуляли близько години, ми видідили в окремий пост, наступний. Там є й трохи тексту про цей монастир Х ст. >>>>
Із того посту можна дізнатися (а може, й не можна :), що ми, втомлені, вже були готові сідати на прогулянковий катер і їхати з Сан-Фруттуозо по морю. Але, як виявилося, коштує це задоволення 10 євро на людину. Та бажання кататися по морю в нас відбила навіть не вартість рейсу на теплоходику, а напрям його руху: не на Портофіно, не на Санта-Маргериту й тим більше не на наше Рапалло, а в протилежний бік - у містечко Камольї. Це зворотний бік півострова. З Камольї до Рапалло треба їхати електричкою дві зупинки. Та ну нах, принципово не попливемо - подумали ми і вирішили повертатися пішки. Через гори.
Тож, щоб побачити ще щось нове і збагатитися додатковими враженнями (ох-ох-ох, ноги наші, ноги…) ми пішли іншим маршрутом - не над морем, а через гори: Сан-Фруттуозо - П'єтре Стретте - Сан-Рокко.
Ну село Сан-Рокко неподалік Камольї нам нафіг не треба - головне було дійти до ключового роздоріжжя П'єтре Стретте на гірський верхотурі (метрів 500 там є) і повернути на іншу стежку, що веде по спуску до Санта-Маргерити.
Ну, пішли.
Другий відрізок - це значок "червоне коло" (типу бублик), складність Е, тобто на рівень легше, ніж ми прийшли в Сан-Фруттуозо.
Але ось вам висновок Д.: після проходження одного маршруту до кожного наступного треба додавати "+1" рівень складності, якщо ви не такий аж спортсмен і спец у походах по горах.
Після госпбудівель і будинків Сан-Фруттуозо почався різкий підйом у гору. Щоб він не був занадто різким, стежку прокладено зигзагами або серпантином - туди-сюди, туди-сюди. Покриття глинисте. Нудно й важко. Принаймні нам було.
От, мабуть, підкорювачі Чорногори можуть сміятися над нашими "геройствами", але ж ми взагалі не по цих ділах і зазвичай ходимо хоч і багато, але - по прямій. Так що з незвички пережили справжній екстрім.
Обіч цього маршруту з гори до моря стікає кілька струмків… І ми зигзагуємо до - від струмка, до нього - від нього…
А надворі потроху вечоріло.
Гірські струмки таки мальовничі. Місцями навіть є такі собі водоспадики.
Посеред гори - ще один будинок для зеленого туризму, "Моліні". З комина йшов дим, але у дворі людей не було. Зате тут - на високій гірській терасі - є двір, столи з лавками, дитячі гойдалки.
Піднялися ще вище. Вид через дах готельчика на затоку Сан-Фруттуозо.
Вежа Доріа XVI ст. у Сан-Фруттуозо.
Якісь руїни трохи вище по дорозі вгору.
От цікаво: цистерна з водою, яка живить водогін для готелю "Molini". Вона збирається зі струмка, що тече з гори, й закамуфльована деревиною й штучним листям, щоб не виділятися на тлі гірського схилу.
Знаючи, що найвищі гори ще попереду, ми все ще ігноруємо вино. Стрьомно. От, мовляв, видеремося на П'єтре Стретте…
Зате на п'ятій годині походу видудлили всі півтора літра води…
Підійшли до струмка. Спробували набрати. Вода виявилася каламутна, бо в цьому місці струмок протікав після ділянки із землею-мулом.
Піднімаємося далі. Й бачимо - о, диво італійської цивілізації!
На горі - сонячні батареї. Вони дають струм для невеликої водокачки, що бере воду з гірського стрімка. Поруч - колонка з написом "Вода питна".
На дверях водокачки - резонний напис "Forza Lazio" ("Вперед, "Лаціо" - римський футбольний клуб, відомий ультраправими фанами)..
Безлюдна екологічно чиста гірська водокачка.
Радість наша була велика. Не через "Лаціо", а через питну воду. Бо шлях попереду був ще довгий.
Натискаєш на кнопку - тече повноцінний струмінь, як із бювета. Ми напилися досхочу й набрали повну пляшку.
Бучно святкуючи перемогу над зневодненням, ми повернули на ближчу стежку. Як виявилося трохи пізніше, вона не позначена нашим значком - о. Ішли хвилин п'ять. Залізли в якісь схащі над схилом гори. І зрештою в глухий кут. Ага.
Зате перед цим глухим кутом був ось такий красивий пожежний щит. Гм. Там, де ніхто не має ходити?
Зрозуміли свою помилку й повернулися назад до водокачки. Пішли вже по стежці з позначками.
Красиві квіточки.
Але сутеніє далі. Повітря холоднішає. Скоро шоста година. А ми все ще деремося на гору. Мобільний зв'язок втрачається. І головне (це про синхронність наших думок по життю): з інтервалом 10 метрів - Д. попереду, Л. позаду - нам у голови приходить одне й те саме порівняння - з епізодом із комедії… Ні, не "Спортлото-82", а "Як я зустрів вашу маму". Там, де фраєр Барні на спір пробіг нью-йоркський марафон, а потім через непрацюючі ноги не міг встати із сидіння в метро й катався по колу. Так Барні Стінсон хоча б був серед людей, у місті, міг зателефонувати братанові… А ми - на висоті майже 500 метрів, губимося в березневому надвечір'ї посеред заповідника десь в італійській глухомані. Воно, звісно, смішно, але ноги після надцяти кілометрів моторного волочіння по горах іти просто відмовляються. Хоч бери та дзвони в італійське МНС (добре, що телефонний номер пожежників зафіксовано на фотографії з "глухого кута"). Ржака. Словом, ледве повземо. Втомлені, спітнілі, але з гумором. Вино ще в рюкзаку, якщо що. Їжа там само. Ми ще ж і не їли.
Порятунок прийшов несподівано. Прийшов і пройшов повз. Але увльок за собой.
Це був чоловік, ба навіть дід років під 60 із рюкзаком, у навушниках і футболці з написом "Red Hot Chili Peppers". Він обійшов нас, як стоячих. Якби це був гірський маніяк - ми не мали шансів утекти :)
Захотілося діда наздоганяти. Ну принаймні не дуже відставати.
І ми усілієм волі та ніг зробили ривок.
Вказівник показав, що роздоріжжя вже от-от.
Заповітне П'єтре Стретте на зарослому "перевалі" між горами Монте Портофіно й Монте делле Бочче.
Тут перетинається кілька маршрутів, є позначки, інформаційний щит, кран із водою.
А ще тут кілька столів із лавками.
Посиділи. Випили вино. З'їли дешеву, але солодку полуницю з супермаркету й бутерброди. Життя вдалося.
Спуск до Санта-Маргерити - це вже третій маршрут. Два червоні ромби "горизонтальні". Складність - Т, тобто найпростіша стежка.
Офіційна тривалість цього маршруту - 1 год. 30 хв. Теж немало.
Спершу це була ледь не автострада…
Але згодом знову стало складніше, темно, ступінчасто.
Д. навіть провалився в якусь яму біля узбіччя, але без наслідків.
Зліва від стежки - зарості дерев на схилі гори, а між вербами й грабами вже видно місто Санта-Маргерита-Лігуре.
Дороговказ - два ромби.
Ідемо швидше, майже біжимо, бо ж спуск крутий.
Маршрут підходить до кінця. Виходимо з лісу до крайніх будинків міста Санта-Маргерита.
Але це ще не кінець. Наші позначки на стінах і на парканах траплятимуться ще зо два кілометри - по повній довжині двох вулиць, ледь не до вілли Дураццо.
Зрозуміло, що всю цю писанину від початку й до кінця ніхто не прочитав.
Але, як уже писалося, це щоденниковий спогад передусім для нас самих.
Хоча раптом ще хтось щось колись вигуглить, як от ми про пригоди дівчини у в'єтнамках, і комусь ця розповідь стане в пригоді під час власної подорожі по парку Портофіно. По такому симпатичному парку.
Як ми вже писали, день на мисі Портофіно був одним із найкращих у нашому житті. А жили б ми десь неподалік - можна було б такі найкращі дні організовувати собі щотижня...
У цьому пості з великою кількістю фотографій ми розповімо, як пройшли в парку Портофіно два з половиною маршрути; полежали на березі моря; на другій третині дуже стомилися - ледве ноги вгору волочили; нажартувалися; зайшли в тупик, коли вже сутеніло; але таки підкорили й другу гору і повернулися додому.
Вибачайте, якщо фоток забагато. Але вони хороші :) І ми ставимо їх не просто як ілюстрації до звіту на сайті, а як нагадування нам самим на майбутнє про ту чудову днину.
"Вертикальний" підйом. / Пляж абатства Сан-Фруттуозо.
•• - такими двома кругами був позначений наш маршрут, яким ми пішли з Портофіно до абатства Сан-Фруттуозо.
Його фініш - у Камольї, загальна протяжність - 13 км, або 4 год. 30 хв. пішої ходи.
Але нам треба було тільки до середини. Тож у Сан-Фруттуозо ми були трохи більш як за дві з половиною години, з перервами на перепочинок і фотографування.
Перед походом ми прочитали в інтернетах, як російська ЖЖ-юзерка ushastyj_zver позаминулої осені пішла до Сан-Фруттуозо, але не з Портофіно, а з Камольї, і маршрут для неї виявився заскладний, бо сама вона була в шльопанцях, і на скелястій ділянці після Сан-Рокко справді стрьомно, тим більше у в'єтнамках. Тож ushastyj_zver повернулася з середини шляху назад, злякавшись повороту занадто вузької стежки над обривом у горах.
А ми пішли до Сан-Фруттуозо з Портофіно - через церкву святого Себастьяна, хутір Ольмі й Базу "0".
Аж такої небезпечної й ризикованої ділянки ми не виявили. Хоча ноги натомили і по скелях у верхній частині маршруту настрибалися добряче. А як там можна лазити у в'єтнамках, взагалі не уявляємо.
Схема парку подана на інформаційних щитах на перетинах маршрутів і біля цікавих об'єктів.
Ось карта зі щита (клікабельно, цятками нафотошоплено наш шлях через парк):
Регіональний природний парк Портофіно (Parco Naturale Regionale di Portofino) розташовується на однойменному півострові- мисі за 30 км на схід від Генуї.
Це ніби трапеція площею 18 кв. км (або 1061 га), що вдається в Лігурійське море.
Нагорі із заходу - містечко Камольї й затока Парадізо (Райська), зі сходу - вже описана нами Санта-Маргерита-Лігуре й затока Тігулліо. На крайньому південному мисі - іграшкове містечко Портофіно, про яке ми теж уже прозвітували, і ще кілька бухт біля підніжжя гір, що над цими бухтами здіймаються.
Довжина берегової лінії парку - 13 км.
Створили природний парк Портофіно в період правління Беніто Муссоліні - 20 червня 1935 р.
Два роки тому - з нагоди 75-ї річниці створення - парк навіть починали пробувати внести до списку охоронюваних земель Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, однак наразі ще не внесли.
Найвища точка в парку - гора Монте Портофіно, заввишки 610 м. Ніби й не висока, але завважте, що на неї треба підніматися від самого рівня моря.
А якщо долати довгий маршрут, то доводиться рухатися синусоїдою: від моря на пагорб, із пагорба вниз, знову до моря, потім угору, потім знову донизу. При цьому, щоб перейти через гору (а наша найвища точка була на схилі біля верху Монте делле Бокке - 506 м), потрібно йти стежкою-серпантином або зигзагом. Що неабияк напружує.
Загалом у парку Портофіно є сім повних маршрутів. Із Камольї до містечка Портофіно - найдовший, бо проходить через весь парк по діагоналі.
У бюро туристичної інформації Портофіно ( читай звіт із міста) можна отримати детальну карту, на якій позначені всі маршрути, стежки і їх перетини, всі точки відпочинку, визначні місця, церкви, причали, готельчики агротуризму, punto panoramico (точки споглядання панорами), місця дайверських занурень, межі охоронюваної морської території тощо. У цьому ж буклеті - схеми міст і селищ Портофіно, Рапалло, Рекко, Санта-Маргерита й Камольї.
У парку Портофіно - хоча, мабуть, не лише тут - маршрути діляться на три рівні складності.
T - turistico (найпростіший).
E - escursionistico (пішохідний туризм).
ЕЕ - escursionisti esperti (пішохідний туризм для експертів, тобто ускладнений).
Так от, наш маршрут - єдиний, що має позначку ЕЕ. Таки порівняно найскладніший. Утім, головна його складність - на тій половині, яка нам не була потрібна, тобто над морем уже після Сан-Фруттуозо.
У різних куточках парку, зокрема і в горах, є кілька готельчиків, що спеціалізуються на зеленому туризмі. На мисі Ч'яппа є бункер старих артилерійських батарей. А вздовж берега - безліч точок для дайверських занурень, зокрема біля абатства Сан-Фруттуозо Х ст. - підводна скульптура "Христос безодні" на глибині 17 метрів, до якої прагнуть тисячі пірнальників.
Але досить уже переповідати довідник. Ходімо.
Наш маршрут - від Портофіно до Сан-Фруттуозо - буде позначений двома червоними крапками через кожні надцять-двадцять метрів. Спочатку кілька маршрутів ідуть поруч.
Мандруючи по парку - спершу захекано, потім ледь не підстрибом, далі - дещо напружено, згодом - стоїчно, ще по тому - ледве пересовуючи ноги, і в кінці - знову весело, бо ж станція Мангал і виграшний квиток лотереї! кінець походу, - ми згадували комедію Леоніда Гайдая "Спортлото-82". Там головні герої теж волочаться по різних маршрутах із роздоріжжями й багатьма пригодами із гірської бази "Орліний пріют" до селища із залізницею.
Правда, у фільмі Костя, Таня й Павло, Сан Санич Мурашко і Степан витрачають на свій похід день, ніч і ще частину дня. А в Портофіно важко не вписати похід у світлу частину доби.
Хоча ми на другій частині "прогулянки", коли темніло, вже пропрацьовували варіант, коли ноги не йдуть, навколо - поночі, покриття для мобільного немає, і ночувати треба на горі :)) Але все ж знайшли внутрішні резерви для останнього ривку :)
При цьому треба визнати ще трохи схожості: парк Портофіно де в чому нагадує скелястий Карадаг. От лише турботи про туристів тут більше: стежки акуратно обладнані, подекуди є парапети й загорожі, на крутих підйомах зроблено сходинки, скрізь - позначки різних маршрутів, а навіть на вершині гори можна зустріти колонку з питною водою. Утім, відсутність мобільного зв'язку в деяких ризикованих місцях - не дуже приємна річ.
Спершу стежка має вигляд алейки, що забирається на пагорб над містечком Портофіно, проходячи повз хати фермерів. Щоб підвезти якийсь вантаж додому по таких вузьких крутих вуличках, потрібна хіба маленька вантажівка типу "тук-тук". Їх ми зустрічали багато навіть на великій висоті.
Місто Портофіно з висоти початку нашого маршруту.
А це вже вид в інший бік - на затоку Параджі.
Собака в одному з дворів дещо ліниво, але таки зобразив із себе сторожа.
На всіх перетинах маршрутів встановлені біло-зелені вказівники зі стрілочками, подекуди вказано тривалість шляху до певної точки. А тут ще й поворот до першого готелю, що спеціалізується на зеленому туризмі (agriturismo).
Піднімаємося вище. Вид на фортецю-замок Кастелло Браун на пагорбі, що на краю мису ді Портофіно.
"Тук-тук" типу "Мавпа".
Чарівний вид на затоку Параджі. За рогом - Санта-Маргерита.
Сільське господарство - оливки на гірських терасах.
Перший визначний пункт на маршруті - церква Сан-Себастьяно. Вона була відчинена й порожня, хоча поблизу стояв мопед, а позаду прибудовано господарські поміщення чи навіть кілька помешкань.
У церкві - святий Себастьян у кількох варіантах. Горіла свічка. Поставили ще одну, кинувши у скриньку "Oferta" 1 євро. Встановлюються свічки в такі цікаві залізні прищіпки.
Трохи далі за церквою - ще й… футбольний майданчик. А все це вже досить високо на пагорбі. Ми добряче захекалися з незвички. Хоча де був лише початок гірської дороги. Хіба 1/12 до Сан-Фруттуозо.
Ще трохи розораних городів. Це теж парк, але тут сліди сільськогосподарської діяльності місцевих мешканців потроху закінчуються.
Роздоріжжя неподалік хутірця Ольмі. Тут - перша на нашому шляху area di resta - місце відпочинку зі столом і лавками, інформаційними щитами, вказівниками.
Ми тут не зупиняємося. Маршрут з одним червоним квадратом, що досі збігався з нашим, повертає праворуч - углиб півострова й вищі гори; він іде до села з чудовою назвою Рута (Ruta) та однойменної гори заввишки 417 м. Перед тим треба проминути ще гірське роздоріжжя П'єтре Стретте.
Але ми до П'єтре Стретте підемо пізніше. А поки що повертаємо ліворуч і тримаємося двох червоних кружків. Там треба рухатися по стежках на схилах пагорбів і скель, що над морем.
Ще "тук-туки". Ми вже починаємо дивуватися, як вони заїжджають на таку крутизну по доволі вузьких стежках.
Аж тут проминаємо двір, біля якого - легковик, нехай і малолітражка. Без поняття, як ця машина сюди заїжджає. Ми ж почуваємося ледь не альпіністами :))
Такий тут вид на море. Живуть же люди.
Здалося, після цього хат і дворів нам уже не трапиться. Бо стежка йде в гори типу скелі.
Тут ростуть дикі мімози - навіть не чагарники, а дерева розмірами з високі акації.
Рвати не стали. Хоча обдери такий пишний мімозовий гай і привези вагон квіток в Україну - купиш, мабуть, квартиру :).
Якщо вивчати місцеву флору з відривом від маршруту, то його тривалість зросте разів у півтора. Тож ми на трави-дерева особливо не розглядалися. Хоча відомо, що тутешні зарості складаються з пальм, середземноморських, алеппських сосон, суничних дерев (як ми бачили в парках Валенсії), мімоз, дубів, каштанів, ліщини, грабів та ще багато чого, зокрема й оливок, які вирощують мешканці хутірців Портофіно для власних потреб.
Отак цивілізовано обладнана стежка, хоча вже натуральна гора, по якій ми, незвичні до ходьби "по вертикалі", ліземо, наче Едмунд Хілларі.
І хопа - культурний шок: на висоті ще одна повноцінна садиба з хатою і двором. Хіба машини нема.
Із птиць тут є кільчасті горлиці, синиці, малинівки, зяблики, чорноголові кропив'янки, вівчарики, чорні дрозди, сойки, всілякі голуби; хижі боривітри, канюки, сапсани; на морі - всілякі чайки, крячки, буревісники, олуші…
Кажуть, є багато кабанів і борсуків. А ще колись випустили в дику природу домашніх кіз - вони відтоді розплодилися і зараз живуть собі в горах. Самих їх не бачили, але кізяки зустрічали на високих скелях.
Скелі. Наш дороговказ - дві червоні цятки.
Один із punto panoramico. Зустріли тут сім'ю з дітьми, що рухалися зустрічним курсом.
Досить непроста ділянка (ліворуч - крутий обрив). З досвіду Л.: тим, хто схильний до морочіння голови, краще краєвидом на море не милуватися, а дивитися тільки поперед себе.
Було в нас вино, звично перелите в пластикову пляшку, але ми вирішили із возліянієм почекати. Щоб усі небезпечні відрізки й кам'янисті схили пройти на цілком тверезу голову.
Героїчно фотографуємося з видом на прірву.
Д. між скелею й морем.
Проходимо скелясту ділянку. Спускаємося схилом гори у лісову гущавину. Втім, і тут стежка є.
Ми прийшли з-за цієї гори, що по центру вдалині.
І знову доводиться дертися на схил досить крутої гори.
Багато жартуємо. Навкруги краса неймовірна. А що втома бере - то пусте.
Ще одне "пунто панораміко" на широкій пласкій скелі.
Зустрічні німецькі трекери в повному спорядженні. Гг. Не те що ми.
Друге роздоріжжя - База "0" (Base "0") із залишками якогось давнього укріплення абощо. Звідси також можна повернути в глибину гір на П'єтре Стретте й Монте Поллоне.
А в бік моря - ще один чудовий "мірамар".
Починаємо спускатися з найвищої точки цього відрізку. Це значно більш незручно, ніж підніматися.
Метрів вісімсот спуску - і ось його вже видно - абатство Сан-Фруттуозо в затоці посередині нижньої сторони півострівної "трапеції".
Затока Сан-Фруттуозо при ближчому розгляді.
Спускатися по ґрунту, що їде, перестрибуючи через коріння дерев, повертати через кожні двадцять метрів туди-сюди зигзагами, - не дуже приємна справа.
Притулок дауншифтерів чи туристів, які хочуть у поході переночувати безплатно? Чи перечекати дощ?
>>>>Фотки з абатства Сан-Фруттуозо, де ми посиділи й погуляли близько години, ми видідили в окремий пост, наступний. Там є й трохи тексту про цей монастир Х ст. >>>>
Із того посту можна дізнатися (а може, й не можна :), що ми, втомлені, вже були готові сідати на прогулянковий катер і їхати з Сан-Фруттуозо по морю. Але, як виявилося, коштує це задоволення 10 євро на людину. Та бажання кататися по морю в нас відбила навіть не вартість рейсу на теплоходику, а напрям його руху: не на Портофіно, не на Санта-Маргериту й тим більше не на наше Рапалло, а в протилежний бік - у містечко Камольї. Це зворотний бік півострова. З Камольї до Рапалло треба їхати електричкою дві зупинки. Та ну нах, принципово не попливемо - подумали ми і вирішили повертатися пішки. Через гори.
Тож, щоб побачити ще щось нове і збагатитися додатковими враженнями (ох-ох-ох, ноги наші, ноги…) ми пішли іншим маршрутом - не над морем, а через гори: Сан-Фруттуозо - П'єтре Стретте - Сан-Рокко.
Ну село Сан-Рокко неподалік Камольї нам нафіг не треба - головне було дійти до ключового роздоріжжя П'єтре Стретте на гірський верхотурі (метрів 500 там є) і повернути на іншу стежку, що веде по спуску до Санта-Маргерити.
Ну, пішли.
Другий відрізок - це значок "червоне коло" (типу бублик), складність Е, тобто на рівень легше, ніж ми прийшли в Сан-Фруттуозо.
Але ось вам висновок Д.: після проходження одного маршруту до кожного наступного треба додавати "+1" рівень складності, якщо ви не такий аж спортсмен і спец у походах по горах.
Після госпбудівель і будинків Сан-Фруттуозо почався різкий підйом у гору. Щоб він не був занадто різким, стежку прокладено зигзагами або серпантином - туди-сюди, туди-сюди. Покриття глинисте. Нудно й важко. Принаймні нам було.
От, мабуть, підкорювачі Чорногори можуть сміятися над нашими "геройствами", але ж ми взагалі не по цих ділах і зазвичай ходимо хоч і багато, але - по прямій. Так що з незвички пережили справжній екстрім.
Обіч цього маршруту з гори до моря стікає кілька струмків… І ми зигзагуємо до - від струмка, до нього - від нього…
А надворі потроху вечоріло.
Гірські струмки таки мальовничі. Місцями навіть є такі собі водоспадики.
Посеред гори - ще один будинок для зеленого туризму, "Моліні". З комина йшов дим, але у дворі людей не було. Зате тут - на високій гірській терасі - є двір, столи з лавками, дитячі гойдалки.
Піднялися ще вище. Вид через дах готельчика на затоку Сан-Фруттуозо.
Вежа Доріа XVI ст. у Сан-Фруттуозо.
Якісь руїни трохи вище по дорозі вгору.
От цікаво: цистерна з водою, яка живить водогін для готелю "Molini". Вона збирається зі струмка, що тече з гори, й закамуфльована деревиною й штучним листям, щоб не виділятися на тлі гірського схилу.
Знаючи, що найвищі гори ще попереду, ми все ще ігноруємо вино. Стрьомно. От, мовляв, видеремося на П'єтре Стретте…
Зате на п'ятій годині походу видудлили всі півтора літра води…
Підійшли до струмка. Спробували набрати. Вода виявилася каламутна, бо в цьому місці струмок протікав після ділянки із землею-мулом.
Піднімаємося далі. Й бачимо - о, диво італійської цивілізації!
На горі - сонячні батареї. Вони дають струм для невеликої водокачки, що бере воду з гірського стрімка. Поруч - колонка з написом "Вода питна".
На дверях водокачки - резонний напис "Forza Lazio" ("Вперед, "Лаціо" - римський футбольний клуб, відомий ультраправими фанами)..
Безлюдна екологічно чиста гірська водокачка.
Радість наша була велика. Не через "Лаціо", а через питну воду. Бо шлях попереду був ще довгий.
Натискаєш на кнопку - тече повноцінний струмінь, як із бювета. Ми напилися досхочу й набрали повну пляшку.
Бучно святкуючи перемогу над зневодненням, ми повернули на ближчу стежку. Як виявилося трохи пізніше, вона не позначена нашим значком - о. Ішли хвилин п'ять. Залізли в якісь схащі над схилом гори. І зрештою в глухий кут. Ага.
Зате перед цим глухим кутом був ось такий красивий пожежний щит. Гм. Там, де ніхто не має ходити?
Зрозуміли свою помилку й повернулися назад до водокачки. Пішли вже по стежці з позначками.
Красиві квіточки.
Але сутеніє далі. Повітря холоднішає. Скоро шоста година. А ми все ще деремося на гору. Мобільний зв'язок втрачається. І головне (це про синхронність наших думок по життю): з інтервалом 10 метрів - Д. попереду, Л. позаду - нам у голови приходить одне й те саме порівняння - з епізодом із комедії… Ні, не "Спортлото-82", а "Як я зустрів вашу маму". Там, де фраєр Барні на спір пробіг нью-йоркський марафон, а потім через непрацюючі ноги не міг встати із сидіння в метро й катався по колу. Так Барні Стінсон хоча б був серед людей, у місті, міг зателефонувати братанові… А ми - на висоті майже 500 метрів, губимося в березневому надвечір'ї посеред заповідника десь в італійській глухомані. Воно, звісно, смішно, але ноги після надцяти кілометрів моторного волочіння по горах іти просто відмовляються. Хоч бери та дзвони в італійське МНС (добре, що телефонний номер пожежників зафіксовано на фотографії з "глухого кута"). Ржака. Словом, ледве повземо. Втомлені, спітнілі, але з гумором. Вино ще в рюкзаку, якщо що. Їжа там само. Ми ще ж і не їли.
Порятунок прийшов несподівано. Прийшов і пройшов повз. Але увльок за собой.
Це був чоловік, ба навіть дід років під 60 із рюкзаком, у навушниках і футболці з написом "Red Hot Chili Peppers". Він обійшов нас, як стоячих. Якби це був гірський маніяк - ми не мали шансів утекти :)
Захотілося діда наздоганяти. Ну принаймні не дуже відставати.
І ми усілієм волі та ніг зробили ривок.
Вказівник показав, що роздоріжжя вже от-от.
Заповітне П'єтре Стретте на зарослому "перевалі" між горами Монте Портофіно й Монте делле Бочче.
Тут перетинається кілька маршрутів, є позначки, інформаційний щит, кран із водою.
А ще тут кілька столів із лавками.
Посиділи. Випили вино. З'їли дешеву, але солодку полуницю з супермаркету й бутерброди. Життя вдалося.
Спуск до Санта-Маргерити - це вже третій маршрут. Два червоні ромби "горизонтальні". Складність - Т, тобто найпростіша стежка.
Офіційна тривалість цього маршруту - 1 год. 30 хв. Теж немало.
Спершу це була ледь не автострада…
Але згодом знову стало складніше, темно, ступінчасто.
Д. навіть провалився в якусь яму біля узбіччя, але без наслідків.
Зліва від стежки - зарості дерев на схилі гори, а між вербами й грабами вже видно місто Санта-Маргерита-Лігуре.
Дороговказ - два ромби.
Ідемо швидше, майже біжимо, бо ж спуск крутий.
Маршрут підходить до кінця. Виходимо з лісу до крайніх будинків міста Санта-Маргерита.
Але це ще не кінець. Наші позначки на стінах і на парканах траплятимуться ще зо два кілометри - по повній довжині двох вулиць, ледь не до вілли Дураццо.
Зрозуміло, що всю цю писанину від початку й до кінця ніхто не прочитав.
Але, як уже писалося, це щоденниковий спогад передусім для нас самих.
Хоча раптом ще хтось щось колись вигуглить, як от ми про пригоди дівчини у в'єтнамках, і комусь ця розповідь стане в пригоді під час власної подорожі по парку Портофіно. По такому симпатичному парку.