Смерть товариша. Літературний дебют Славка К.
Колись у цьому ЖЖ ми з громадою вже сцяли окропом, згадуючи музику 90-х, - яка тобі була жерсть на естраді, які були типажі, які хіти, який движняк. Тоді все було по-чесному, все тільки починалося. Було незамулено і незпофігізовано. У новій країні, в нових умовах люди шукали нові рішення, нові способи самовираження.
У ці дні я просто фонтаную окропом (у хорошому смислі) - бо до 20-річчя рідної газети готую огляд "України молодої" за всі 20 років її існування.
У роботі - 90-ті роки. Емоці, скажу вам, - почіще ніж від спогадів про естраду 90-х. "Як люди, Гриша..." Які твори...
З вашого дозволу, буду потроху підпощувати цікаве ретро. Це зараз "УМ" на ізльотє, а тоді це була нова і новаторська газета. Ех, що й казати. Ностальжі.
Так от власне. Рубрику "Літературна толока" трохи вів відомий нині всім Сергій Руденко. Хоча й не тільки він.
І в одному з перших випусків "Літтолоки" ми давали верлібри покійного вже нині Ульяна і натурфілософське молодого автора Станіслава Тендіти. Двадцять років тому під таким псевдо шифрувався ні хто інший, як Славко Кириленко - нинішній народний депутат, голова родини, голова партію "За Україну!" А тоді ще Славко вчився на філософському факультеті Київського універу. Був студентським активістом (ще навіть до Молодого руху не дійшов). Ну й писав про те, що бачив навколо. А бачив він, ясна річ, переважно пиятики в студентських гуртожитках.
"Натур-філософська школа 90-х" - класифікував його твір "Смерть товариша" ведучий "Літтолоки". - Така проза твориться на надломі власного "я".
Текст - бомба, екзистенція і трешняк. Ясна річ, не про самого Славка, а про узагальненого літературного героя і світосприйняття студентами 91-го року свого часу.
Смерть товариша
Дурний крик запаленої свідомості роздер пітьму. Тіло дригоніло і витискувало з себе ніагари
поту, який липкими розкуйовдженими струменями нагадував ницість людського існування.
Очі відчули себе незрячими і сполохано чманіли за непереможно-кривавою стіною закритих
повік, вага яких сміялася над бездарними потугами безсилих зіниць. Боже! Змилуйся! Дай
мені розуму та сил прокинутися!
Здалося, я ступив на обхаркану підлогу, здалося, я відчув під розпухлим черевом свої вбогі
ноги.
Зманіжений місяць (цей підлючий опецьок ліричних поезій) стукав своїм нечутливим єством
до вибитої порожніми пляшками шибки. Я не міг зріти його лежачи!
Мільйони проклять Світові! Я прокинувся таки, але так і не підвожуся зі свого затхлого
тарганячого ложа. Мене лише підкидає лихоманково-божевільний сон, який в сп'янілих
путах сміху пестить все моє тіло байдужими, по-чоловічому наждаковими губами.
Га-га-га - мене розп'яв щасливий регіт божевільного. Я близький до, Космосу. Я -
БОЖЕВІЛЬНИЙ! Ця ніч - остання ніч здорового глузду мого колись раціоналістичного
мозку.
Блідий ранок. Нарешті! Серпанок сірого туману сповив напіврозбите скло. В примарі сну
мозок загубив своє останнє розумне. Година, друга, третя...
Вітайте нового божевільного, він осягнув метафізичну Істину. Я сперечаюся в самому собі:
така Істина позбавлена Сутності. Алкоголь моїх мрій - по-дурному бездарно борсається в
минулому, відшукуючи там щось серйозне, а значить Сутність. Господи, яка нікчемність!
З'являється постать мого товариша. Його мозок надзвичайно реалістичний, від нього
смердить фосфором.
«Я знаю тобі порятунок!» - вигукує він і наче месія нанизує мої кросовки на мої ж таки
брудно-пивні ноги. Сморід гуртожицького ранку перехоплює дихання. До своїх кімнат
сходяться скаламучені очі, перебиті щелепи, розставлені ноги, чорні шкіри з масними
щасливими губами. Я гризу стіну, бо в їхній впевненості я виправдовую своє божевілля.
Навіть цій підлоті відомо, що стіни гризуть тільки юродиві. Вони байдуже-стомлено
проходять повз мене.
Безсила нога впирається в похмуру спину вибраного мною. Очі юродивого зустрічаються з
натруженими стегнами розумно-хтивого. Я весело випромінюю з себе перегар: розумний не
зачепить юродивого.
Мій товариш скрегоче щелепами розпачу. Він надто розумний, він знає, чого прагне. Від
того розпач його стає предметом насмішок. Його розум вихаркує хвалену Сутність разом зі
смердючим присмаком ранішньої «Ватри». Легені його зморено хриплять, і їм байдуже, що
господар-розум знає метафізичну Сутність. Вони вже давно не бачили повітря, їхнє завдання
- куштувати зелену блювотину цигарково-пивного життя.
Ми йдемо сонячною вулицею надій. Я божевільний і мені байдуже, що зрання не п'ють. Мій
товариш прагне Сутності і тому, затуляючи рота, чемно вітається з перехожими.
Йо-го-го! Він бачить в тих істотах людей! Я ж бачу в них краплини крові, що повзуть по
стінці до низу, щоб навіки злитися з брудом конюхових чобіт...
Мій товариш знав, що нам потрібно; зелень його ніздрів перетворюється у привабливість
рожево-насиченого обличчя. Він знищує вже третій кухоль обсмоктаного п'яницями скла.
Його мозок нищить мене своєю істинністною дурістю.
Я божевільний, і мені можна так казати про розумних. День триває довго. У своєму
паскудстві він доходить до садистського знущання над п'яними тремтячими тілами. Він
ухопив нас, кинув на осяяний пивною затхлістю асфальт. Пестощі дня бадьорять мого
товариша, він п'є Сутність, але вона вперто вихоплюється з його єства бездоганною дзюркою
безколірної рідини.
«Університет, диплом, гроші». «Гроші, диплом, університет», - остогидливо гундосить він. Я
борсаюсь, скавчу, гавкаю від цього. Мені можна, я - божевільний...
Ем-Сі-Хамерівська ніч гуртожитку. Сутність тиняється недопалковими поверхами і обробляє
ніздрями протяг з неприбраних клозетів: вона прагне світла, але віднаходить тільки темінь.
Я, юродивий, теліпаюсь коридорами. Мені закономірно гидко, і я, лаючись українською,
російською, амгарською, арабською в'єтнамською і ще казна-якою, мчу до коридорного
вікна.
У вікні дурнувата зірка спокушує таких же дурнуватих запалці цигарку і думати про неї. Я
не дурний - я ЮРОДИВИЙ, і Я нахабно хапаю її в руки і знавісніло спостерігаю, як зверхнє
тремтіння зірки перетворюється у передсмертну агонію.
В очах свого товариша я вгадую своє нічне божевілля. Його мозок кричить запаленим
зойком, розбризкуючи людську слину між щілини рідких жовтих зубів, - «того не може
бути»!
Я дико сміюся з його дитячої Сутності, що завжди перебуває в ньому, як первісно-потаємне,
і роблю крок у НІЧ.
Вир Всесвіту на мить поглинає мене та нашіптує свої, тільки мені зрозумілі парадигми. Я
прощаюся з Осірісом своїх мрій, якого зустрів Там і гепаюсь на байдужий нічний асфальт.
Веселі араби піднімають мене з бруківки та забирають до себе. Веселе життя повітряної
кульки захоплює мене на всю ніч...
Регіт світанку застає сп'янілі тіла в позах, покровителем і знавцем яких є тільки Його
Величність Студентський Бог. Іржання легень навмисне будить мене за проханням світанку.
Я йду до своєї гуртожицької халупи.
Моя обезмислена нога безжалісно вибиває двері. На моєму ліжкові саморобний паперовий
вінок зі щирими олівцевими прощаннями друзів. Я беру його до рук і ніжно тицяю в нього
плівкою зашерхлих вуст...
У сусідній кімнаті посеред цнотливого ранку сидять мої друзі і сп'яніло згадують моє смішне
життя.
Потвори їхніх зубів роздирають м'ясо вбитої ними собаки, голова якої таємниче усміхається
мертвими очима посеред святково прибраного чорними стрічками стола. Узрівши мене,
вони струшують Всесвіт щирим, із самого нутра, сміхом, і відлуння їхнього реготу ще довго
скоробить сповнені алкоголем шлунки сусідів. Сльози поминання мого юродивого «Я» стали
сутністю цілого наступного дня, а оголені стегна гуртожицьких повій надали цьому дійству особливої трагічності.
Скаламучені очі, перебиті щелепи, розставлені ноги, чорні шкіри з масними губами
згадували юродивого, божевілля якого стало їхньою сутністю на сьогодні.
Університет, диплом, гроші - Гроші, Диплом, Університет - все просякнулося веселим
божевіллям. Я гримнув на них: «А де ж уособлення раціональної Сутності, де мій по-
пивному всезнаючи§ товариш?»
«ВІН був біля вікна разом з тобою»
За мить я був на місці свого падіння. Там лежав мій товариш, і перші перехожі боязко
оминали його простегнуте тіло, з шлунку якого ще й досі, поволі, тоненькою цівкою текло
вчорашнє пиво.
Його мудрий мозок заспокоєно тремтів на асфальті і перші вранішні мухи, сидячи на ньому,
пізнавали раціоналістичну Сутність.
Мабуть, Творець теж страждав за «юродивість»...
Я пішов до залишеного веселого застілля, аби сказати всім, що розум вмер іще раз...
Станіслав ТЕНДІТА.
Бонус: вступ до шпальти і білі вірші Олеся Ульяненка.
До речі, і Ульян, і філософ Кирило того року друкувалися в "УМ" ще не раз і не два...
У ці дні я просто фонтаную окропом (у хорошому смислі) - бо до 20-річчя рідної газети готую огляд "України молодої" за всі 20 років її існування.
У роботі - 90-ті роки. Емоці, скажу вам, - почіще ніж від спогадів про естраду 90-х. "Як люди, Гриша..." Які твори...
З вашого дозволу, буду потроху підпощувати цікаве ретро. Це зараз "УМ" на ізльотє, а тоді це була нова і новаторська газета. Ех, що й казати. Ностальжі.
Так от власне. Рубрику "Літературна толока" трохи вів відомий нині всім Сергій Руденко. Хоча й не тільки він.
І в одному з перших випусків "Літтолоки" ми давали верлібри покійного вже нині Ульяна і натурфілософське молодого автора Станіслава Тендіти. Двадцять років тому під таким псевдо шифрувався ні хто інший, як Славко Кириленко - нинішній народний депутат, голова родини, голова партію "За Україну!" А тоді ще Славко вчився на філософському факультеті Київського універу. Був студентським активістом (ще навіть до Молодого руху не дійшов). Ну й писав про те, що бачив навколо. А бачив він, ясна річ, переважно пиятики в студентських гуртожитках.
"Натур-філософська школа 90-х" - класифікував його твір "Смерть товариша" ведучий "Літтолоки". - Така проза твориться на надломі власного "я".
Текст - бомба, екзистенція і трешняк. Ясна річ, не про самого Славка, а про узагальненого літературного героя і світосприйняття студентами 91-го року свого часу.
Смерть товариша
Дурний крик запаленої свідомості роздер пітьму. Тіло дригоніло і витискувало з себе ніагари
поту, який липкими розкуйовдженими струменями нагадував ницість людського існування.
Очі відчули себе незрячими і сполохано чманіли за непереможно-кривавою стіною закритих
повік, вага яких сміялася над бездарними потугами безсилих зіниць. Боже! Змилуйся! Дай
мені розуму та сил прокинутися!
Здалося, я ступив на обхаркану підлогу, здалося, я відчув під розпухлим черевом свої вбогі
ноги.
Зманіжений місяць (цей підлючий опецьок ліричних поезій) стукав своїм нечутливим єством
до вибитої порожніми пляшками шибки. Я не міг зріти його лежачи!
Мільйони проклять Світові! Я прокинувся таки, але так і не підвожуся зі свого затхлого
тарганячого ложа. Мене лише підкидає лихоманково-божевільний сон, який в сп'янілих
путах сміху пестить все моє тіло байдужими, по-чоловічому наждаковими губами.
Га-га-га - мене розп'яв щасливий регіт божевільного. Я близький до, Космосу. Я -
БОЖЕВІЛЬНИЙ! Ця ніч - остання ніч здорового глузду мого колись раціоналістичного
мозку.
Блідий ранок. Нарешті! Серпанок сірого туману сповив напіврозбите скло. В примарі сну
мозок загубив своє останнє розумне. Година, друга, третя...
Вітайте нового божевільного, він осягнув метафізичну Істину. Я сперечаюся в самому собі:
така Істина позбавлена Сутності. Алкоголь моїх мрій - по-дурному бездарно борсається в
минулому, відшукуючи там щось серйозне, а значить Сутність. Господи, яка нікчемність!
З'являється постать мого товариша. Його мозок надзвичайно реалістичний, від нього
смердить фосфором.
«Я знаю тобі порятунок!» - вигукує він і наче месія нанизує мої кросовки на мої ж таки
брудно-пивні ноги. Сморід гуртожицького ранку перехоплює дихання. До своїх кімнат
сходяться скаламучені очі, перебиті щелепи, розставлені ноги, чорні шкіри з масними
щасливими губами. Я гризу стіну, бо в їхній впевненості я виправдовую своє божевілля.
Навіть цій підлоті відомо, що стіни гризуть тільки юродиві. Вони байдуже-стомлено
проходять повз мене.
Безсила нога впирається в похмуру спину вибраного мною. Очі юродивого зустрічаються з
натруженими стегнами розумно-хтивого. Я весело випромінюю з себе перегар: розумний не
зачепить юродивого.
Мій товариш скрегоче щелепами розпачу. Він надто розумний, він знає, чого прагне. Від
того розпач його стає предметом насмішок. Його розум вихаркує хвалену Сутність разом зі
смердючим присмаком ранішньої «Ватри». Легені його зморено хриплять, і їм байдуже, що
господар-розум знає метафізичну Сутність. Вони вже давно не бачили повітря, їхнє завдання
- куштувати зелену блювотину цигарково-пивного життя.
Ми йдемо сонячною вулицею надій. Я божевільний і мені байдуже, що зрання не п'ють. Мій
товариш прагне Сутності і тому, затуляючи рота, чемно вітається з перехожими.
Йо-го-го! Він бачить в тих істотах людей! Я ж бачу в них краплини крові, що повзуть по
стінці до низу, щоб навіки злитися з брудом конюхових чобіт...
Мій товариш знав, що нам потрібно; зелень його ніздрів перетворюється у привабливість
рожево-насиченого обличчя. Він знищує вже третій кухоль обсмоктаного п'яницями скла.
Його мозок нищить мене своєю істинністною дурістю.
Я божевільний, і мені можна так казати про розумних. День триває довго. У своєму
паскудстві він доходить до садистського знущання над п'яними тремтячими тілами. Він
ухопив нас, кинув на осяяний пивною затхлістю асфальт. Пестощі дня бадьорять мого
товариша, він п'є Сутність, але вона вперто вихоплюється з його єства бездоганною дзюркою
безколірної рідини.
«Університет, диплом, гроші». «Гроші, диплом, університет», - остогидливо гундосить він. Я
борсаюсь, скавчу, гавкаю від цього. Мені можна, я - божевільний...
Ем-Сі-Хамерівська ніч гуртожитку. Сутність тиняється недопалковими поверхами і обробляє
ніздрями протяг з неприбраних клозетів: вона прагне світла, але віднаходить тільки темінь.
Я, юродивий, теліпаюсь коридорами. Мені закономірно гидко, і я, лаючись українською,
російською, амгарською, арабською в'єтнамською і ще казна-якою, мчу до коридорного
вікна.
У вікні дурнувата зірка спокушує таких же дурнуватих запалці цигарку і думати про неї. Я
не дурний - я ЮРОДИВИЙ, і Я нахабно хапаю її в руки і знавісніло спостерігаю, як зверхнє
тремтіння зірки перетворюється у передсмертну агонію.
В очах свого товариша я вгадую своє нічне божевілля. Його мозок кричить запаленим
зойком, розбризкуючи людську слину між щілини рідких жовтих зубів, - «того не може
бути»!
Я дико сміюся з його дитячої Сутності, що завжди перебуває в ньому, як первісно-потаємне,
і роблю крок у НІЧ.
Вир Всесвіту на мить поглинає мене та нашіптує свої, тільки мені зрозумілі парадигми. Я
прощаюся з Осірісом своїх мрій, якого зустрів Там і гепаюсь на байдужий нічний асфальт.
Веселі араби піднімають мене з бруківки та забирають до себе. Веселе життя повітряної
кульки захоплює мене на всю ніч...
Регіт світанку застає сп'янілі тіла в позах, покровителем і знавцем яких є тільки Його
Величність Студентський Бог. Іржання легень навмисне будить мене за проханням світанку.
Я йду до своєї гуртожицької халупи.
Моя обезмислена нога безжалісно вибиває двері. На моєму ліжкові саморобний паперовий
вінок зі щирими олівцевими прощаннями друзів. Я беру його до рук і ніжно тицяю в нього
плівкою зашерхлих вуст...
У сусідній кімнаті посеред цнотливого ранку сидять мої друзі і сп'яніло згадують моє смішне
життя.
Потвори їхніх зубів роздирають м'ясо вбитої ними собаки, голова якої таємниче усміхається
мертвими очима посеред святково прибраного чорними стрічками стола. Узрівши мене,
вони струшують Всесвіт щирим, із самого нутра, сміхом, і відлуння їхнього реготу ще довго
скоробить сповнені алкоголем шлунки сусідів. Сльози поминання мого юродивого «Я» стали
сутністю цілого наступного дня, а оголені стегна гуртожицьких повій надали цьому дійству особливої трагічності.
Скаламучені очі, перебиті щелепи, розставлені ноги, чорні шкіри з масними губами
згадували юродивого, божевілля якого стало їхньою сутністю на сьогодні.
Університет, диплом, гроші - Гроші, Диплом, Університет - все просякнулося веселим
божевіллям. Я гримнув на них: «А де ж уособлення раціональної Сутності, де мій по-
пивному всезнаючи§ товариш?»
«ВІН був біля вікна разом з тобою»
За мить я був на місці свого падіння. Там лежав мій товариш, і перші перехожі боязко
оминали його простегнуте тіло, з шлунку якого ще й досі, поволі, тоненькою цівкою текло
вчорашнє пиво.
Його мудрий мозок заспокоєно тремтів на асфальті і перші вранішні мухи, сидячи на ньому,
пізнавали раціоналістичну Сутність.
Мабуть, Творець теж страждав за «юродивість»...
Я пішов до залишеного веселого застілля, аби сказати всім, що розум вмер іще раз...
Станіслав ТЕНДІТА.
Бонус: вступ до шпальти і білі вірші Олеся Ульяненка.
До речі, і Ульян, і філософ Кирило того року друкувалися в "УМ" ще не раз і не два...