Антверпен. Інтимне місто
Я, Антверпен Марія-Марія фон Хром, дістався цього міста ранковим ліфтом. Опівдні центральна площа міста тримала переконливий людський натовп. Я довго тут гуляв, роздивляючись артеріальні тиски, перепади зросту, коливання настрою і свідомості, аж поки ніжно з’явився розпорядник. Його слова спритно перетинали групу хімічних елементів у повітрі:
- Прошу, прошу на сцену, чекаємо, маестро.
Я вийшов на імпровізовану сцену і відчув, що не хочу говорити, хочу співати гіпнотичним жіночім голосом. Стояв там и приємно мовчав. Поступово почали відкриватися фокуси. Перший - в тому місці, де закінчувався натовп, на проспекті. Проспект витягнувся поза межі візуальної досяжності, ним їхав, не чіпаючи асфальту, оленеподібний тролейбус номер три. Другий фокус відчувався позаду, хтось плескав по спині. Я озирнувся: на мене пильно дивився мужчина, тримаючи в зубах пластикову склянку, і натягував костюм щура.
- Шо! - Сказав він чітко в обличчя, дуже голосно і крізь пластик.
Я повернувся до публіки. Жіночка у відверто-оксамитовому тримала букет квітів «від бухгалтерії» і раптом дуже чемно з’їла бутон тюльпану. Потім з істотним пришвидшенням почали розкриватися решта фокусів. Сталевар праворуч зраджував свого колегу з неприхованими відчаєм і ентузіазмом, нервові клітини чоловіків підіймались у небо новорічними конфетті. Люди у центрі, вдягаючи завузькі светри, падали, не в змозі знайти вихід з одягу. Ліворуч з’явилась каса з чергою лузерів, яких хтось важливий попросив почекати, поки збігає за бананами, і там зник.
Простір все набридливіше пульсував.
Мене знову плескали по спині, але вже сильніше.
- Пити хочу! - сказав великий щур з виснаженим поглядом.
- Альберте, - крикнув я, - Альберте Віроземський, де ти? Негіднику, шахраю, невимовний грішнику, де ти?
Тролейбус на проспекті запалав яскравим прожекторним світлом, з нього вибігла баба з двома золотими зубами і решткам сяйва на шкірі:
- Я тут, - кричала вона, - просто перед тобою!
- Прошу, прошу на сцену, чекаємо, маестро.
Я вийшов на імпровізовану сцену і відчув, що не хочу говорити, хочу співати гіпнотичним жіночім голосом. Стояв там и приємно мовчав. Поступово почали відкриватися фокуси. Перший - в тому місці, де закінчувався натовп, на проспекті. Проспект витягнувся поза межі візуальної досяжності, ним їхав, не чіпаючи асфальту, оленеподібний тролейбус номер три. Другий фокус відчувався позаду, хтось плескав по спині. Я озирнувся: на мене пильно дивився мужчина, тримаючи в зубах пластикову склянку, і натягував костюм щура.
- Шо! - Сказав він чітко в обличчя, дуже голосно і крізь пластик.
Я повернувся до публіки. Жіночка у відверто-оксамитовому тримала букет квітів «від бухгалтерії» і раптом дуже чемно з’їла бутон тюльпану. Потім з істотним пришвидшенням почали розкриватися решта фокусів. Сталевар праворуч зраджував свого колегу з неприхованими відчаєм і ентузіазмом, нервові клітини чоловіків підіймались у небо новорічними конфетті. Люди у центрі, вдягаючи завузькі светри, падали, не в змозі знайти вихід з одягу. Ліворуч з’явилась каса з чергою лузерів, яких хтось важливий попросив почекати, поки збігає за бананами, і там зник.
Простір все набридливіше пульсував.
Мене знову плескали по спині, але вже сильніше.
- Пити хочу! - сказав великий щур з виснаженим поглядом.
- Альберте, - крикнув я, - Альберте Віроземський, де ти? Негіднику, шахраю, невимовний грішнику, де ти?
Тролейбус на проспекті запалав яскравим прожекторним світлом, з нього вибігла баба з двома золотими зубами і решткам сяйва на шкірі:
- Я тут, - кричала вона, - просто перед тобою!