про людей
Одного чудового літнього вечора Іван Іванович, Петро Петрович і Семен Семенович сиділи разом за невеличким кривоногим столиком і, мушу вас щиро запевнити, чудово проводили разом час. Іван Іванович сидів заклавши ногу на ногу, і гортав грубенький томик у потертій обкладинці, Петро Петрович відкинувся на спинку дивана й розглядав як світло грає у бокалі, Семен Семенович сперся на руку й дивився собі у вікно, Микола Миколайович уявляв як він зараз дістане цигарку, розімне у пальцях й вдихне запах. Чекайте, який же Микола Миколайович, скажете ви, не було ніякого Миколи Миколайовича, утрьох вони там сиділи. Так от, був там і Микола Миколайович, і Яків Якович, і Григорій Григорович, і Володимир Володимирович, і навіть Андрій Андрійович там були, щоправда, трохи у віддалі. Петро Петрович думав собі, як буде приємно, коли зараз він ковтне цього сухого червоного, і як волого стане у горлі, і так хотілося відчути це якомога ясніше, що відчуття сухості у роті сприймалося приємним терпким передчуттям зміни яка от-от настане, і вже саме це передчуття було таким цікавим що хотілося його розтягувати подовше. Іван Іванович от тільки що перегорнув сторінку, і чи не більше ніж рядки наступні його зацікавило відчуття надрукованого шрифту на сторінці, як букви ковзнули під його пучками і на мить лишилися в пальцях, так само як лишається інколи комір Франкліна. Семен Семенович дивився на ліхтар за вікном, як біля нього літають комашки, і гіпнотичне світло ліхтаря падало на обличчя Семена Семеновича. Він потягся, відчув як ниє затерплий лікоть, прим'ята небрита щока, повернувся до столу. Незручно випадати з колективу, проповзла на фоні думка. Але повернувшися, Семен Миколайович зрозумів - з цього колективу не випадеш. Він порився у кишенях, витяг запальничку, чиркнув нею і закурив, солодко й глибоко затягшись. Іван Іванович невдоволено поглянув на нього, й знову заглибився у книгу. Петро Петрович втягнув носом пасемце диму, затримав у собі на хвильку й поволі видихнув. "Аромат чи сморід?" - задумався Петро Іванович, перегорнув наступну сторінку й відпив з склянки. Терпке, ледь кислувате вино змило гіркуватий присмак диму з язика. Семен Миколайович помасажував скроні, міцно вдавлюючи пальці у шкіру, розтираючи залишки денного поту у волоссі, крадькома понюхав пальці: аромат одеколону, що мав вже вивітритися за день, і шкіряне сало, що ледь відчутно пахне старістю. Петро Семенович відкинув голову, примружив очі, загорнув сторінку у книзі, ковтнув вина, глибоко вдихнув, і, потихеньку видихаючи, розслабився.