Український Швейк
Originally posted by joanerges at Український Швейк
Одна з найсмішніших книжок прочитаних мною у дитинстві - «Щоденник національного героя селепка Лавочки» Юрія Тиса-Крохмалюка. Герой, як і автор, служив у 14-й гренадерській дивізії Ваффен-СС «Галичина». Але мова не про цю сто разів обговорену з усіх боків дивізію, бо вона там лиш тло без звичних історично-політично-іделогічних оцінок та суперечок, а про пригоди Лавочки - такого собі українського Швейка. Людини, далекої від війни, муштри, політики, решти складних речей, щодо яких так люблять поговорити частина жежистів, і ваш покірний слуга в їх числі. Він не шукав пригод чи героїзму, а просто жив, дивом минаючи кулі й зводячи з розуму своїх командирів. Звичайно ж, він продукт свого часу й свого оточення. Тож деякі з виразів у книзі є, м’яко кажучи, політнекоректними. Але на це не надто помічаєш за гумором пригод склепка. Власне, «селепко» - це сповнене глибоко метафізичного змісту поняття, аналогічне радянському «салага». Якщо хто схоче теж почитати, то текст тут.
2 липня 1943.
Їхав трамваєм і віз сахарину. Німецькі шуцмани зробили лапанку. Зловили й мене. При мені знайшли товар і його, звичайно, сконфіскували, а мене відвели на Городецьку. Там забрали документи й відпровадили за дроти табору. Я мав їхати на роботу до Німеччини.
Питали: Яку роботу знаю?
Я відповів: Усіляку. Можу бути інженером, директором, маґістром.
Призначили мене доглядати свиней у якомусь пруському селі.
3 липня 1943.
Спав добре й спокійно цілу ніч. Ранком заявив, що зголошуюсь до Української Дивізії. Зараз же випустили. Я пішов до Військової Управи. Показав посвідку зголошення.
- А папери у вас є?
- Нема. Маю лише свою фотографію, прошу!
Директор Навроцький глянув на фото й на мене.
- Цей самий, в порядку. Прийнятий.
Опісля я підійшов до якогось чоловіка з приємним обличчям.
Чи не могли б мене звільнити, або виреклямувати... Я віддячуся...
Мабуть не потрапив на відповідного референта, або немав потрібного імпонуючого вигляду. Викинули за двері. Тільки секретар Жарський сумовито подивився мені вслід.
9 липня 1943.
Вечеряв у Мелянії.
10 липня 1943.
Снідав у Мелянії. Трохи мені шкода, що мушу її покидати, але я сподіваюся, що зуб часу висушить її сльози і з часом навіть ця рана поросте зеленою травою. Я вирішив писати воєнний щоденник. Я завжди хотів писати багато, бо люблю мистецтво. Але Мелянія не давала. Тепер буду мати змогу пером заспокоювати свої пристрасті.
17 липня 1943.
Була дивізійна парада перед будинком університету. На трибуні стояло багато людей, які з цікавістю до нас приглядалися. Деякі бігали сюди й туди, це були члени. Військової Управи. За ними бігав полковник Бізанець. Коли заспокоїлися, заграла музика, а потім ми всі маршували перед трибуною. Дівчата кидали нам квіти, але ми не піднімали їх з землі, мабуть тому, що йшли на війну. Мені подобалася одна бльондинка з чорним капелюшком над чолом. З лиця гарна, а як далі, то я не міг бачити, бо затуляли дошки й люди. Опісля ми уставилися рядами перед трибуною і тоді виступив пан Побігущий, той, що був майором у "Нахтіґалю", а потім за те німці його посадили. Він був у чорному, мав чомусь такі ж чорні, але вузенькі штани, і щось кричав до трибуни. На даний знак ми всі страшними голосами заревли: "Слава!" і почали розходитися. Близько я бачив тільки двох з Військової Управи: Михайла Кушніра, що причепив собі "Залізний Хрест" з першої війни, і лікаря Білозора, що мав чомусь настрашений вигляд.
18 липня 1943.
Ми вже на станції. З нами прощалися якісь пані й панове. Деякі плакали. Давали квіти, але не давали цигарок. Щастя, що маю свої.
Стою біля вікна. Дуже приємно, коли людину так шанують і відзначають. Виходить з усього, що я розпочинаю новітню історію України. Відразу з'їв усю німецьку ковбасу, яку дістав на дорогу. Хтось частував чаркою.
Мелянія прийшла теж. Стояла перед вагоном, але ми не мали що так довго балакати. Тому, певне, вона позирала на якогось поліціянта у ґранатовій мазепинці, що мав тут службу, і, очевидно, не зі службовими намірами до неї приглядався. Це мене не зворушило. Я тепер національний герой, і не можу звертати уваги на приватні справи. Але на поліціянта я все ж таки подивився грізно.
Коли поїзд рушив, я крикнув з вікна: "На Москву!" При цьому зробив тверде, безжалісне обличчя, бо якраз Роман Крохмалюк збирався мене фотографувати.
Сиджу в поїзді. Дійсно, яка приємність, коли тебе так шанують! Але шкода, що те все скоро скінчиться. Колеса цокотіли, ми їли, пили, розмовляли. Я дивився в вікно й думав: що буде? Може, мене ранять у якусь важливу частину тіла? Та скоро змінив тему. Бо в цивілю можна собі було забезпечити частину тіла, якою працюємо, напр. у "Карпатії" або в "Дністрі", але у війську? Тож почав думати про себе. Треба, адже, щось написати, коли я герой. Власне, про себе не знаю нічого цікавого, нова тим, що я є сином моїх батьків. Те, що знаю, напищу пізніше. У цю хвилину один з наших рекрутів запитав мене, чи я розуміюсь на політиці. Я сказав, що так, бо кожний справжній українець є заразом і політиком: Тоді, він спитав мене, наче на іспиті:
- А ти знаєш, звідки походять бандерівці і мельниківці?
- Знаю. Походять самі від себе - відповів я, і він більше до мене не чіплявся.
Я міг тепер спокійно мріяти про Мелянію. Чим більше думав про неї, тим більше не розумів її внутрішніх справ. Звичайно ж, я мужчина. Я глядів у вікно і цілий час бачив Мелянію, хоч її ніде не бачив. Трохи неприємно вражала мене згадка про поліціянта на львівському пероні, але тут було це "aбо-aбo". І я мусів вибрати "або". Цікаво, хто ця бльондинка з чорним капелюшком?
21 липня 1943.
Фатальний день. Закликав мене чоловік малого росту, що колись, певне, був старшиною: Він тому, щоб глядіти на кожного згори, носив свій ніс у задертій позиції. Почав мені щось говорити, а я задумано відповів:
- Ага!
- Зрозумів?
- Ні.
- То чому кажеш "ага"? У війську нема "ага", дурню!
Те, що в війську багато чого нема, що є в цивільному житті, я вже встиг побачити. Приміром, дівчат. Отже, нічого нового мені не сказав. Також і те, що назвав мене дурнем, не зворушило мене ані трохи. Дурням краще на світі. Вони мають успіх у дівчат, бо є безжурні й веселі. Вчені дістають за жінок самих холер, як, наприклад, мій приятель Юсько - мовознавець, а дурні - самих янголів. Це робить природа, щоб розумні не дуже множилися і зло вчености не ширилося на світі. Так сказав мені колись всечесніший о. Еразм. Я й сам не люблю мудрих людей. Обіцяю собі не згадувати ні одного з них у мойому щоденнику. Хоч і не багато їх, але ніде правди діти, наша нація кілька таких експонатів, має.
Взагалі, не варто хотіти бути розумнішим від інших. Цього не дозволяє товариська чемність і факт, що життя є завжди комедією й грою.
Опісля нас закликали з коцами до магазинів. Тоді я зауважив, що мого коца на дротах уже нема. Хтось украв. Знову був скандал перед усіма, яких тепер чомусь називали сотнею.
У магазині ми одержали однострої. Кожний розклав коц перед собою і діставав військове добро. Мені видали ще один коц і записали, що маю два. На ньому громадилися ремені, баґнет, штани, білизна, якісь пакуночки, всього на яких 60 кілограмів.
Я одягнув штани. Завеликі.
- Нічого, підростеш - сказав магазинер. Називався Мельник. Опісля я спробував черевики. Не міг вложити п'яти.
- Гей, пане, черевики не пасують, замалі.
Магазинер зловив мою ногу й з усієї сили почав пхати в черевик.
- Йой! - крикнув я.
- Чого кричиш? - запитав спокійно магазинер. - Дивись, яка гарна нога.
Я спробував стати. Не міг, хоч п'ята була вже в черевикові.
- Не пасують.
- Що? Черевики пасують! - сказав магазинер авторитетно.
- Пасувати то пасують - відповів я, тримаючи ногу в повітрі, - але замалі.
- А, це дрібниця! Помий собі ноги, тоді будуть добрі.
Це була досвідчена людина. Був магазинером в УГА, опісля десь інде.
Врешті, видали рушниці. Я оглядав свою. Запхав палець у цівку. Це подобалось якомусь, що мав шапку над вухом. Це був славний артилерист Длябога. Він оглянув мене від голови до ніг і тицьнув пальцем на pушницю.
- А чому в люфі є діра?
- Таку вже я дістав - відповів я, витягнув палець і показав йому. Палець був у вазелині.
Знову зчинився крик. Взагалі, з кожної причини і без причини кричали всі, крім рекрутів. Тоді підійшов до мене той, перший писар, покивав сумно головою й сказав:
- Як ти міг наробити сьогодні стільки дурниць? Що?
- Певне тому, пане добродію, - відповів я - що встав дуже рано.
Він глянув на мене з таким подивом, як на різдвяну ялинку, обернувся на п'яті й пішов.
У полудень ми повдягали однострої. Міняли при цьому черевики, штани, шапки, що кому краще стояло й лежало. Наші лахи й валізи віддали до магазину. Речі, яких призначення не знали, поклали в шафки.
Спочатку зле почували себе в одностроях. Далі звикли. Головно, мені подобалося те, що коли я ходив по дерев'яному бараці, мої черевики сильно стукали. Гуп, гуп, гуп - ходив я, і це надавало мені вояцької поваги.
З'їли обід. Не смакудав. Пополудні вчили нас ходити. А я двадцять років думав, що ходити вмію. Виявилося, що ні. Дві останні години вчилися салютувати. За те дістали вечерю: кусник масла, мармеляду, хліб і чорну каву.
10 серпня 1943.
Знову минуло більше тижня. Ми стали вже масою рекрутів, слухняною й дурною. Сьогодні я довго дивився на своє лице, а врешті жбурнув дзеркальце на землю. Не міг знести свого дурного усміху. Коли б побачила мене тепер та дівчина з трибуни!
Я нічого вже не розумію. Це є мабуть стадія, коли з нас викорінили цивіля, а не вкорінили вояка. Стадія страшна.
Старшини виробили собі про мене думку, що я є містерія. Зверху дурний, всередині мудрий. І товкли мною на всі боки. Не знаю, чи хотіли витовкти з мене верх, чи середину.
18 серпня 1943.
Юсько-мовознавець - це мій приятель, ще з шкільної лавки. Опісля він студіював філософію. Не скінчив, закохався. Вона впала йому в око через те, що кидала гордим поглядом поза плечі. Одного разу, коли я проходив біля її хати, побачив, як Юсько втікав через вікно, при чому робив враження музиканта. Виявилося, що родичі прийшли до хати в невідповідний час. Це був злий знак, і він справді одружився скоро з нею, і скоро почали зле жити. І ще раз я бачив, як він вилетів нагло через вікно, а за ним полетіли тарелі. Я нарахував їх одинадцять. Після цього Юсько став великим моралістом. Життя провадив згідно з засадами, які панували при вулиці Сонячній, де мешкав. Всякі потягнення, які були незгідні з ними, переносив в інші околиці, так, що навіть власна жінка нічого не знала. Через велику її говірливість дістав замилування до мовознавства і навіть учився тої дисципліни в якійсь школі. Тепер утік до Дивізії добровільно - від жінки.
Власне, я дивуюся людям, що студіюють мовознавство. Адже перші люди (а це був золотий вік людства), не потребували граматики, бо мета мови була - взаємно себе розуміти.
Я дуже щиро приятелював з Юськом. Його жінку знаю добре. Була собі нічого. Опісля стала такою, що навіть мрець її не схотів би. Це, певне, з жовчі.
20 серпня 1943.
Я вже місяць у війську. Моїм командиром є тепер сотник Долинський. Нічого не хоче від мене, а я від нього. Мене перенесли перед тижнем, і досі не трапилося нічого неприємного. Дістав тільки гарячку й ходжу до міста, до лікарні. Через те пізнав німців, хто вони й які вони. Є часто налети, а, властиво, тільки протилетунський сполох. Перший раз побачив жінок протилетунської оворони. Вони вдягають штани, йдуть до пивниці й чекають, аж трісне бомба. Теж до цивільного Червоного Хреста маю симпатію. Це є люди, чоловіки й жінки, що віддаються справі з любови. Буває даром, а буває й за заплатою.
25 серпня 1943.
Дістав листа від Мелянії. Про поліцая не пише нічого. Значить, щось там є. Пише про це й те, а про нашу любов написала: "Ти забув свій капелюх. Коли гляну, на цього, як він висить на цвяху, то мені здається, що це ти висиш!" Виходить, що, може, ще відчуває щось до мене.
Я хотів саме голосно заговорити до Мелянії, коли враз відкрилися двері й замкнули мені уста. Мене повідомили, що вже кінець з моєю недугою, і завтра маю йти на вправи. Мелянія, властиво, мене цілком не цікавить.
26 серпня 1943.
Ми вже вміємо співати. Колись при горілці й забаві я був найголоснішим співаком. А тут ні. У війську всі мають співати однаково, ніхто ні краще, ні гірше. Співаємо все в марші, під команду старшини, який кричить: "... три, чотири". Де поділося "один-два" - ніхто не знає.
27 серпня 1943.
Не сплю вже три ночі. Приснилася мені Мелянія, і тепер боюся заснути, щоб сон не повторився. Досі нам не хотілося навіть думати про дівчат, вибили їх нам з голови отими вправами.
28 серпня 1943.
Про політичні партії й іншу політику ніхто не говорить. Навіть ті, яких вислали партійні цивілі до Дивізії, для пропаґандивної "роботи". Мають стільки роботи, що забули те, що мали робити. Видно, що з українців можна ще зробити порядних людей.
30 серпня 1943.
Звільнили тих, що зуміли викрутитись. Це добровольці, які побачили, що військо не жарти. Ми не жаліємо за ними. Або пий з нами, або йди до ста чортів. Пішли теж деякі політики. Тепер будуть у цивілю стругати дерев'яні мечі.
3 вересня 1943.
Щораз приводять нові рекрути. Бачив таких, які були високими старшинами УНР, і ще старіших, що законсервували свої голови ще з часів Миколи ІІ й поросли столітнім мохом. Сьогодні прийшов теж такий стариган. Оглянув вояків і сказав:
- Добре, хлопці! Поставимо на ноги українське військо!
І пішов до канцелярії.
- Добридень! Пане, я прийшов записатися до Дивізії..
- Тільки не "пане"! - скипів пор. Струтинський, не глянувши на нього. - Називай мене паном поручником, молодий чоловіче!
- Тільки не молодий чоловіче! - загримів стариган. - Називай мене полковником!
Цей полковник мені подобався. Другого дня він підстриг високо волосся, щоб знищити сивину й почорнив чимось вуса. Мешкав у сусідньому бараку, ходив на рекрутські вправи, їв, спав, як ми всі.
5 вересня 1943.
Ходив за дроти, на прохід, бо була неділя. Пішов у село. Зазирнув до хати, оглянув хазяйство. Корови й телята були вже обліковані німцями, зате не охоплено статистикою роїв мух і стад бліх. Назад повертався лісом. Бачив, як жінка збирала мухомори.
- Тепер війна, - кажу, - то гриби можна їсти. Нічого не коштують.
- Це не для їжі, пане, - каже вона, - це на продаж.
6 вересня 1943.
Був виклад. Казали нам, кого маємо любити, а кого ні. Опісля говорив наш чоловік про Україну. Казав, що ця назва походить від українців, а українці від України. У цей простий спосіб розв'язав велику наукову проблему, з якою навіть Юсько не міг собі дати ради.
16 вересня 1943.
Написав листа до Мелянії. Як личить національному героєві, я називаю її тепер Маланкою. Цікаво, чи це їй подобається? Жінка є загадкою. Хто її розв'яже, той лишиться нежонатим на все життя. Хотів би написати до тієї бльондинки з трибуни, але хто вона?
По-полудні мене повідомили з канцелярії, що віднині маю бути джурою німецького майора, бо до нього приїхала жінка.
Коли я зголосився, відразу почув, що це є авантура. Пані майорова сиділа з затисненими німецькими устами й стукотіла скоренько пальцями по столі. Це був злий знак. Майор курив люльку. Вона сказала:
- Не можу терпіти смороду твоєї люльки!
- Викинь її звідси - відповів майор, дивлячись на мене. Мені було неясно.
- Голошу слухняно, пане майоре, кого маю викинути, паню майорову, чи люльку?
Хвилину пізніше я був уже в сотні. Джурою залишався всього п'ять хвилин. Це я ствердив з годинником у руці.
Що ж, з лева розсолу не зробиш!
17 вересня 1943.
Були іспити. Мене спитав інструктор:
- Що таке війна?
Я подумав.
- Війна - кажу - це... це неабищо, пане хорунжий!
- Сідай, дурню!
Я не образився. Наполеон, приміром, ніколи не шукав мудрих людей на своїх полководців, а тільки питав: чи він має щастя? А врешті, ніхто не знає, хто мудрий, а хто дурний. Життя так побудоване, що ніщо не є ясне. Людям подобається завжди все позірне. Один, якого вважають ученим, є в суті речі дурним, інший має погану жінку, а думає, що взяв собі красуню. Був навіть такий, що з мудрости, замість горілки, напився чорнила. Я такий не є.
18 вересня 1943.
Чомусь мені та дівчина з трибуни все на думці. У зв'язку з цим, я подумав собі, що великий приріст населення вимагає більших теренів, здобування терену вимагає більше війська, щоб мати більше війська, треба дбати про приріст населення. Здуріти можна від імперіяльної політики!
Пополудні був виклад. Говорив редактор Степан Волинець з Військової Управи. Сказав, що в нас замало великих людей. Це правда. У Львові, приміром, ми не маємо ні одного пам'ятника, бо таки дійсно не родиться ні один великий чоловік. Самі малі діти.
7 жовтня 1943.
Приїхав якийсь молодий чоловік і почав шепоти про жертву життя, та що це є кличем його партії. Коли й спитав, чому він не в Дивізії, він сказав, що є пацифістом по натурі. Все втікав від мене, а ввечері виїхав. Ми, вояки, не є політиками, і тому до всіх виявів нації ставимося поважно.
2 січня 1944.
Новий рік у війську без значення. Випав на понеділок.
Злий знак. Але добре, що не випав на тринадцяте! Мене призначили їхати у Францію. Маю помагати в усьому начальникові всіх дивізійних духівників, о. д-рові Василеві Лабі. Це цікава зміна.
3 січня 1944.
Їдемо в поїзді. Отець доктор у цивілю, я в однострою. Розмовляємо й куримо. Накурили цілий переділ. Я відкурювався цигарками отця доктора за цілий мій військовий час.
Сіла якась німкеня. Покрутила носом, але нічого не могла сказати. Переділ був для курців. Врешті заскреготіла:
- Цигарка, мої панове, має стільки нікотини, що може вбити коня!
- Нонсенс, - кажу я, - коні, прошу пані, не курять.
Вона замовкла. Певне, подумала, що я з кінноти. За хвилину почала говорити про війну.
- Ви знаєте, скільки людей гине на війні?
- Не знаю, - відповів я скромно.
- Отож, статистика доводить, що за кожним разом, як ви дихнете, вмирає один вояк.
- Це страшне, - кажу, - але що з того? Чи, може, маю перестати дихати?
До самого кордону німкеня вже не говорила.
8 березня 1944.
Мушу зробити щось з моїм лицем. Воно стало страшне. Уста - це отвір для вкладання бараболі й рідкого ґуляшу, а очі? Дурнуваті! Одне слово, уніформоване лице. Не хочу такого лиця. Я все ж таки Селепко Лавочка!
10 березня 1944.
Учора ввечері попили собі. Чомусь ледве повертаю губою. Глянув у дзеркало, вивалив з трудом язик.
- Юську, Юську, - кажу - дивися, який великий міхур на язиці. З чого це може бути?
- А ти не пам'ятаєш? Вночі ти заклався з нами, що вип'єш кип'яток просто з чайника!
Видно, що Бог покарав мене фантазією!
19 березня 1944.
Під впливом моєї легкодушности я заглянув до щоденника. Вже дев'ять місяців, як я у війську. Це такий кусень часу для людини, що повинно щось уже статися зо мною.
І справді. Дістав вістку про Маланку. Новий рекрут, що зголосився добровільно до Дивізії, розповів, що вона вийшла заміж. За того поліцая з львівської залізничної станції. Він тепер не поліцай, а купець. Щасливі молоді переїхали до Криниці. Вона дуже задоволена. Він, відколи кинув національну справу, став багатим чоловіком.
Рекрут признався за пивом, що поліцай сказав йому:
- А то Лавочка дістане по голові, як довідається.
Я засміявся. По голові, напевне, дістане він!
Сказав про цю новину Юськові. Він глянув на мене заздрим оком і поставив на стіл усю свою ковбасу.
- Їж - їж, - сказав, - їж усе. Ти попсуєш собі шлунок двома порціями - це ясно. Але їж. Я хочу, щоб ти був сьогодні вповні щасливим!
Я подякував і відповів:
- Я з'їм її. Що буде, хай буде! Але як я дивлюся на світ, то бачу, що все розвивається, щось діється, а в тебе нема ніякого прогресу! Не розвиваєшся!
23 березня 1944.
Пополудні були змагання копаного м'яча. Вояцький народ плив, як море. Говорили тільки про змагання. Мєця зі станиславівського "Черника" я був певний. Але який противник?
На площі я пізнав зразу Світлика, Мєця, Банаха й Стеця. Вони всі тепер дивізійники. Направо якісь німецькі хлопи, один в одного. Виглядали, як законсервовані типи з передґерманських часів. Пики страшні. Це були шльонзаки. Мене огорнув з усіх боків страх.
- Може, наб'ють наших?
- Як ти можеш таке казати? - відповів лікар Турко. - Ти чув коли, щоб яйце співало?
Я був щасливий в сподіванні авантури.
Змагання описати нелегко. Гра ставила високі вимоги до глядачів. Була повна несподіваних ефектів. Користаючись з національного замішання нашої дружини, один з німців допав під наші ворота, і вправним ударом ноги в гортань виелімінував нашого воротаря з гри. Цю ситуацію використали зручно наші. Беручи примір з елеґантної гри противника, та заохочені криками ентузіястів цього шляхетного спорту, наші кинулися до сконцентрованого наступу. Вони захопили м'яч і з-під самих воріт противника стрілили йому сім голів, один по одному. Наслідком цієї акції впав німецький копун правої оборони. Противник боронився ногами й руками. Суддя, зайнятий цілковито грою, не зареаґував на каміння й цегли, що поцілили двох німців, колишніх капо з концентраку. Обох усунено з грища й поховано негайно на військовому кладовищі. Якийсь шльонзак з широким задом, поцілений зручно цеглою, з галасом випустив духа, на радість зібраної публіки. Завдяки знаменитій техніці обох сторін, гра дійшла щасливо до перерви, без дальших труднощів, з вислідом 8:0 на нашу користь
2 квітня 1944.
Настрій відпустковий. Навіть підстаршини зівають на вправах. Нині судили Сяська Яворського. За те, що щипнув і якусь дівчину і на гострий запит: де? - збрехав. Звільнили. Він за фахом ветеринар.
9 квітня 1944.
Сталося чудо! Самі переконаєтесь, що мої слова з попереднього дня правдиві! Я зустрів її. Мою Марусю, Нусю, Олю, Оксану! Одне слово, дівчину з трибуни. Признаюся тепер, що я мріяв про неї, поки засинав. Називав її в думках Марусею, а коли сприкрилося це ім'я - Оксаною, опісля Олею і т. д.
А тепер я зустрів її живою, молодою і гарною.
Я аж спинився від хвилювання. Вона глянула на мене. Її зір спочив на моїх ногах, опісля на животі. Це так, наче б гору сміття освітило сонце.
Сам не знаю, як її зачепив. Відразу сказав, що й як. Сказав, що люблю і кохаю!
- Не жадайте причин, не питайте, чому люблю! Як вам вистачає яка небудь любов...
Я не скінчив.
- Епікурейський лайдак! - сказала дівчина з трибуни. - Ви дурний, чи що?
Ситуація була близькою до комплетної невдачі, але я зручно її врятував.
- Так, дівчино, я дурний! Але я вдоволений! Чи ти бачила коли, щоб хтось, порозумнішавши, став щасливішим? Навпаки! Кажуть же люди: біда його навчила, або: нарешті, набрався розуму. Це все вказує, що стан розумного не є станом щасливим. Любов ...
Вона не дала скінчити. Ми пішли до парку. Сказала своє ім'я. Але я його не напишу. Не хочу профанувати йото, популяризуючи серед маси. Хай залишиться дівчиною з трибуни.
Ми говорили про любов. Я сказав:
- Любов! Вона ростить звірину людиною, а людину звіриною. І ти, Юпітере, став лебедем з любови до Леди! О, всемогуча любове! Як близько пройшли боги біля постаті гуски!
- Бо лебідь належить до родини гусят - пояснив я.
- Тільки без пояснень. І так знаю. Нащо ви мені деклямуєте Шекспіра? - запитала. - Коли відчую таку потребу, то прочитаю собі сама.
Це була правда. Я відбіг від моєї особовости, від свого я. Це виявилося тут злою тактикою, і я рішив її змінити. Знову доказ, що мудрість шкодить.
За півгодини вона сказала лагідно:
- Ви, як дитина. Все, що вам подобається, дотикаєте руками.
Хотіла вже йти додому. Я сказав:
- Дівчино, сиди коло мене й залиши все, хай світ біжить собі! Ніколи вже не будемо разом такі молоді!
Вона не дала намовити:
- Іди в своє холодне ліжко й нагрійся. Це теж Шекспір.
Ми йшли весело, і цілий світ всміхався до нас. Коли ми прощалися, вона шепнула:
- Ти мені подобаєшся! Такий темп! Одразу пізнати дивізійника!
- Що ж, ми вже так навчені. Хто довго ціляє, тому дрижить рука!
Подала свою лапку й зникла в брамі. О, я закоханий осел!
16 липня 1944.
Нас обстрілюють з рушниць і скорострілів! Як це виглядає, читав перед війною в споминах "Червоної Калини". З визвольних змагань. Але щось інше читати, а щось інше чути це "фі-фі-ю-ють" над своєю головою.
По-полудні пішли знову в розвідку. Йшли цілком спокійно, як старі вояки. Мали тепер іти далеко вперед. Бо в повітрі щось висить, кажуть, хоч я оглянув добре небо і нічого не бачив.
До мене підійшов командир:
- Адреса родини!
Подав адресу мами.
- Твоє ім'я й прізвище! Потрібне для того, що коли з тобою щось станеться, треба сповістити рідню. Забули записати в книжці.
Це мені дивно. Нащо записувати ім'я, коли моя родина й так знає, як я називаюся.
25 липня 1944.
Перед двома тисячами років писав Горацій: "Згинути в бою є почесно і солодко!" Може, він писав так тому, що перед двома тисячами років дійсно було приємно згинути. А, може, тому, що писав собі не так, як я, а в гарній віллі, з купелями і водограєм, з мальовилами на стінах і в свіжому повітрі сабінських гір. Вояк такого не напише ніколи!
Ми брудні, як свині. Це не впадає в око нікому. Врешті, герой є завжди героєм, без огляду на те, чи він умитий і одягнений. Хіба що є смішний у подертих штанах, у роззявлених черевиках, у завеликій або замалій чужій шапці. Ми іншими не були, а навіть якби й були, то історія про це ніколи не згадає.
...Приходить контроля. Записують прізвища, хворих.
- Ти що таке маєш на собі?
Я зірвався, став на струнко. Переді мною булавний Любко Боднар, з протипанцерників.
- Це - кажу, - вдаряючи по зброї рукою - баґнет, машинова пістоля, ґранати! Я вродився зі зброєю! - додаю поетично, щоб зискати на національно-геройському вигляді.
- Скинь це все до кута. Вродився, кажеш? З баґнетом і ґранатами? Не хотів би я бути твоєю мамою!
Ніякого зрозуміння до поетичности і символіки не має.
20 вересня 1944.
Дістав листа від дівчини. Є на Словаччині, в Банській Бистриці. Мене вхопила наново любов у свої обійми. По ночах не можу спати. Через те пригадалося, що читав колись у Ґюї де Мопасана. Менше-більше так:
"Любов це велика муха, що влетіла в кімнату й не може вилетіти. Бренить і бренить! Часом сяде собі й чистить голову ніжками. Тоді забуваємо про неї. І враз вона знову є. Зловити не дається".
7 грудня 1944.
Коли селепки не мають нічого до роботи, тоді приходять до голови різні нерозумні думки. Ми, в основному, цікавимось військовим харчем. Є такі, які з приємністю розповідають вечорами, як робити вареники, і як вони плавають у маслі. Ясько Рак, як людина фахова, почав з любов'ю розказувати про м'ясо, його вигляд, окремі назви, і як його приправляти, щоб смакувало. При цьому відзивався з погордою про наших кухарів.
У зв'язку з цією розмовою, мені прийшло на думку написати куховарську книжку, в якій головне місце буде призначене військовим присмакам. Це дуже важка справа, яка, без жодних сумнівів, має велике значення в історії народів. Я сам читав десь, що 1918 р., коли наші здобували Львів, Головна Команда видала один з перших наказів до штабової кухні: "Негайно спекти "цвібак перемоги" для наших геройських військ". Нічого з цього наказу не вийшло. Не було кухаря, чи пекаря, який потрапив би спекти такий цвібак. І це, мабуть, було причиною, що нашого коханого Львова ми не здобули, а далі програли цілу війну.
22 грудня 1944.
Вчора зустрілися в Жіліні, біля двірця. Тільки що я побачив її, а вже щось ухопило за серце. Така кохана ця моя дівчина...
Далі ми говорили про людей і про дівчат. Я сказав, що де вояк, там і дівчина, і вона мені зробила за те легку сцену ревнощів.
Ми чимраз більше одне одному подобались. Я вплинув мабуть на її шостий змисл, бо згодилася піти зі мною до кіна. По дорозі я не втерпів:
- Чи хочеш жити зі мною? Завжди? Стати моєю дружиною?
- Так! - відповіла й пригорнулася до мене. Так, як треба.
Я замовк. Просто раптом настрашився. Мені здалося, що я забагато спитав.
У кіні вона цілий час шепотіла:
- Залиши! Перестань! Залиши!
Я мав цього вже досить і зашепотів теж:
- Або ти перестанеш говорити, або я справді перестану...
Вона перестала говорити!
Вернувся по півночі. Ніч має свої права. Був щасливий. Пам'ятаю, що думав собі, поки заснув: не треба вірити зразу сльозам з-під усіх жіночих повік. Крокодил теж плаче. І заснув. Тепер бачу, що я справді закоханий. Спочатку думав: як не маєш того, що любиш, то любиш те, що маєш. Я тепер бачу, що маю те, що люблю.
3 лютого 1945.
У двадцять дев'ятому полку сталося свинство. Хлопці купили по дорозі свиню, забили й поклали на віз. Щоб не бачив ніхто зі старшин, вбрали свиню в кожух і хустку та везли, як бабу. Сясько Яворський звернув увагу, що везуть якусь жінку.
- Бідна жінка, - кажуть хлопці, - притомилася в дорозі. Ми її посадили на віз, хай під'їде трохи, хай відпочине!
- Молода, чи стара? - спитав Сясько. Ця проблема його завжди цікавила.
- Стара! Ще й яка стара!
Сясько під'їхав.
- Добридень, жінко! Ви звідки?
Жінка мовчить. Сясько засміявся, відгорнув хустку. А звідти виглянуло бліде свиняче рило.
Хорунжий Кук свиню сконфіскував, хлопцям залишили тільки хвіст до зупи. Списали протокол, і як належало, відіслали його з ориґінальним доказом до штабу.
1 березня 1945.
Пішов до дивізійного шпиталю, що примістився у великому будинку, в Цельнав. До середини не заходив, щоб не потрапити на очі шефові. Хоч колись, в Нойгаммері, я з ним чистив моркву, але нині він викинув би мене з чистим сумлінням. Д-р Лемішка тримав усе в порядку, включно з сестрами, за якими всі дивізійники пасли очима.
Я крутився досить довго, поки не побачив одну чорненьку, в окулярах. Була гарна в однострою з левиком і з кепі на голові. Часу багато не було, бо шпиталь був недалеко.
Ми балакали швидко про це й те, врешті, з уваги на її однострій і штани-спідницю, я спитав:
- А чи ви, Ірко, хотіли б бути мужчиною?
- Так, - відповідає. - А ви?
Мене мало шляк не трафив. Поки я прийшов до себе, вона вже була в середині будинку.
12 березня 1945.
Я зустрів одного з наших молодих політиків. Цивіль. Він, підкресливши свої заслуги перед нацією, розповів, що створилася якась рада п'ятнадцяти, яка складається з сімох членів, з яких знову десятьох вибирають заново, щороку.
Він ночував у мене на квартирі й ми говорили на дуже високі й глибокі теми до пізньої ночі. Розповідав мені, як найкраще бити большевиків. Його теорія була дуже гарна. Вояки мали розставитися здовж дороги в ямах, пустити близько большевиків і тоді стріляти. Військових тем я не підтримував, і він, певне, думав, що я дурний. Опісля спитав, чи можна дістати гуску.
Коли ми засинали, він сказав:
- Не забувайте про те все, що я казав. Знайомство зі мною буде колись дуже цінне. Але тепер забудьте, хто я, бо це для мене небезпечно.
- Я ніколи не забуваю людей, - сказав я скромно, - але в вашому випадку хочу зробити виїмок.
І я повторив мою тактику:
- А ви, з таким великим стратегічним знанням, могли б зробити велику прислугу нам усім. Я завтра, як прокинуся, скажу, щоб вас, як цінну одиницю, включили до Дивізії.
Ранком його вже не було. Моя метода дуже добра для політиканів і інших комах.
20 квітня 1945.
Сіріє. Бачу клаптик старої газети. Читаю "вермахтсберіхт" з-перед 10-ти днів. Пишуть, що під Фельдбахом наші взяли 2.000 большевиків у полон.
Питаю скуленого, як я, Каплуна:
- Гей, селепку! Ви взяли тут кого в полон?
- Так! Десять днів тому. Двох.
Ясна справа. Сотня бере в полон двох, полк звітує 20, дивізія 200, а головна квартира 2.000!
Большевики шаліють. Біжу ровом. У куті сидить хорунжий Андрій Коморовський. Біля нього Місько Карпинець. Дивлюся, що роблять. Андрій дере якісь папері.
- Це що? - питаю.
- Нищу мої любовні листи!
- Чому?
- Ти не бачиш, яка ситуація?
Місько Карпинець, почувши те, шукає по кишенях. Я швидко витягнув листа моєї дівчини, подер і кинув на купу подертих листів Андрія. Дивлюсь на Міська, а цей, не маючи ніякого листа, дере якусь газету.
- Психологія юрби! - кричу і хочу знайти свого листа.
Бабах! Нас розкидало. Я пригадав собі, що кудись біг. Почав бігти далі. Довкола шаліє війна. Затримався. Властиво, куди я біжу?
Пригадав собі. Маю вертатися до своїх.
12 травня 1945.
Стали. До нас підбігла яка сотка англійців.
- Вач, вач, - почали кричати й здирати нам годинники з рук.
Я закам'янів. Як це? Англійці теж?
Генерал Крат відізвався:
- Спокійно, хлопці. Всі нації цікавляться годинниками. Ми теж. Тільки ті годинники, які забирали досі українці, йдуть покищо на чужий рахунок.
Одна з найсмішніших книжок прочитаних мною у дитинстві - «Щоденник національного героя селепка Лавочки» Юрія Тиса-Крохмалюка. Герой, як і автор, служив у 14-й гренадерській дивізії Ваффен-СС «Галичина». Але мова не про цю сто разів обговорену з усіх боків дивізію, бо вона там лиш тло без звичних історично-політично-іделогічних оцінок та суперечок, а про пригоди Лавочки - такого собі українського Швейка. Людини, далекої від війни, муштри, політики, решти складних речей, щодо яких так люблять поговорити частина жежистів, і ваш покірний слуга в їх числі. Він не шукав пригод чи героїзму, а просто жив, дивом минаючи кулі й зводячи з розуму своїх командирів. Звичайно ж, він продукт свого часу й свого оточення. Тож деякі з виразів у книзі є, м’яко кажучи, політнекоректними. Але на це не надто помічаєш за гумором пригод склепка. Власне, «селепко» - це сповнене глибоко метафізичного змісту поняття, аналогічне радянському «салага». Якщо хто схоче теж почитати, то текст тут.
2 липня 1943.
Їхав трамваєм і віз сахарину. Німецькі шуцмани зробили лапанку. Зловили й мене. При мені знайшли товар і його, звичайно, сконфіскували, а мене відвели на Городецьку. Там забрали документи й відпровадили за дроти табору. Я мав їхати на роботу до Німеччини.
Питали: Яку роботу знаю?
Я відповів: Усіляку. Можу бути інженером, директором, маґістром.
Призначили мене доглядати свиней у якомусь пруському селі.
3 липня 1943.
Спав добре й спокійно цілу ніч. Ранком заявив, що зголошуюсь до Української Дивізії. Зараз же випустили. Я пішов до Військової Управи. Показав посвідку зголошення.
- А папери у вас є?
- Нема. Маю лише свою фотографію, прошу!
Директор Навроцький глянув на фото й на мене.
- Цей самий, в порядку. Прийнятий.
Опісля я підійшов до якогось чоловіка з приємним обличчям.
Чи не могли б мене звільнити, або виреклямувати... Я віддячуся...
Мабуть не потрапив на відповідного референта, або немав потрібного імпонуючого вигляду. Викинули за двері. Тільки секретар Жарський сумовито подивився мені вслід.
9 липня 1943.
Вечеряв у Мелянії.
10 липня 1943.
Снідав у Мелянії. Трохи мені шкода, що мушу її покидати, але я сподіваюся, що зуб часу висушить її сльози і з часом навіть ця рана поросте зеленою травою. Я вирішив писати воєнний щоденник. Я завжди хотів писати багато, бо люблю мистецтво. Але Мелянія не давала. Тепер буду мати змогу пером заспокоювати свої пристрасті.
17 липня 1943.
Була дивізійна парада перед будинком університету. На трибуні стояло багато людей, які з цікавістю до нас приглядалися. Деякі бігали сюди й туди, це були члени. Військової Управи. За ними бігав полковник Бізанець. Коли заспокоїлися, заграла музика, а потім ми всі маршували перед трибуною. Дівчата кидали нам квіти, але ми не піднімали їх з землі, мабуть тому, що йшли на війну. Мені подобалася одна бльондинка з чорним капелюшком над чолом. З лиця гарна, а як далі, то я не міг бачити, бо затуляли дошки й люди. Опісля ми уставилися рядами перед трибуною і тоді виступив пан Побігущий, той, що був майором у "Нахтіґалю", а потім за те німці його посадили. Він був у чорному, мав чомусь такі ж чорні, але вузенькі штани, і щось кричав до трибуни. На даний знак ми всі страшними голосами заревли: "Слава!" і почали розходитися. Близько я бачив тільки двох з Військової Управи: Михайла Кушніра, що причепив собі "Залізний Хрест" з першої війни, і лікаря Білозора, що мав чомусь настрашений вигляд.
18 липня 1943.
Ми вже на станції. З нами прощалися якісь пані й панове. Деякі плакали. Давали квіти, але не давали цигарок. Щастя, що маю свої.
Стою біля вікна. Дуже приємно, коли людину так шанують і відзначають. Виходить з усього, що я розпочинаю новітню історію України. Відразу з'їв усю німецьку ковбасу, яку дістав на дорогу. Хтось частував чаркою.
Мелянія прийшла теж. Стояла перед вагоном, але ми не мали що так довго балакати. Тому, певне, вона позирала на якогось поліціянта у ґранатовій мазепинці, що мав тут службу, і, очевидно, не зі службовими намірами до неї приглядався. Це мене не зворушило. Я тепер національний герой, і не можу звертати уваги на приватні справи. Але на поліціянта я все ж таки подивився грізно.
Коли поїзд рушив, я крикнув з вікна: "На Москву!" При цьому зробив тверде, безжалісне обличчя, бо якраз Роман Крохмалюк збирався мене фотографувати.
Сиджу в поїзді. Дійсно, яка приємність, коли тебе так шанують! Але шкода, що те все скоро скінчиться. Колеса цокотіли, ми їли, пили, розмовляли. Я дивився в вікно й думав: що буде? Може, мене ранять у якусь важливу частину тіла? Та скоро змінив тему. Бо в цивілю можна собі було забезпечити частину тіла, якою працюємо, напр. у "Карпатії" або в "Дністрі", але у війську? Тож почав думати про себе. Треба, адже, щось написати, коли я герой. Власне, про себе не знаю нічого цікавого, нова тим, що я є сином моїх батьків. Те, що знаю, напищу пізніше. У цю хвилину один з наших рекрутів запитав мене, чи я розуміюсь на політиці. Я сказав, що так, бо кожний справжній українець є заразом і політиком: Тоді, він спитав мене, наче на іспиті:
- А ти знаєш, звідки походять бандерівці і мельниківці?
- Знаю. Походять самі від себе - відповів я, і він більше до мене не чіплявся.
Я міг тепер спокійно мріяти про Мелянію. Чим більше думав про неї, тим більше не розумів її внутрішніх справ. Звичайно ж, я мужчина. Я глядів у вікно і цілий час бачив Мелянію, хоч її ніде не бачив. Трохи неприємно вражала мене згадка про поліціянта на львівському пероні, але тут було це "aбо-aбo". І я мусів вибрати "або". Цікаво, хто ця бльондинка з чорним капелюшком?
21 липня 1943.
Фатальний день. Закликав мене чоловік малого росту, що колись, певне, був старшиною: Він тому, щоб глядіти на кожного згори, носив свій ніс у задертій позиції. Почав мені щось говорити, а я задумано відповів:
- Ага!
- Зрозумів?
- Ні.
- То чому кажеш "ага"? У війську нема "ага", дурню!
Те, що в війську багато чого нема, що є в цивільному житті, я вже встиг побачити. Приміром, дівчат. Отже, нічого нового мені не сказав. Також і те, що назвав мене дурнем, не зворушило мене ані трохи. Дурням краще на світі. Вони мають успіх у дівчат, бо є безжурні й веселі. Вчені дістають за жінок самих холер, як, наприклад, мій приятель Юсько - мовознавець, а дурні - самих янголів. Це робить природа, щоб розумні не дуже множилися і зло вчености не ширилося на світі. Так сказав мені колись всечесніший о. Еразм. Я й сам не люблю мудрих людей. Обіцяю собі не згадувати ні одного з них у мойому щоденнику. Хоч і не багато їх, але ніде правди діти, наша нація кілька таких експонатів, має.
Взагалі, не варто хотіти бути розумнішим від інших. Цього не дозволяє товариська чемність і факт, що життя є завжди комедією й грою.
Опісля нас закликали з коцами до магазинів. Тоді я зауважив, що мого коца на дротах уже нема. Хтось украв. Знову був скандал перед усіма, яких тепер чомусь називали сотнею.
У магазині ми одержали однострої. Кожний розклав коц перед собою і діставав військове добро. Мені видали ще один коц і записали, що маю два. На ньому громадилися ремені, баґнет, штани, білизна, якісь пакуночки, всього на яких 60 кілограмів.
Я одягнув штани. Завеликі.
- Нічого, підростеш - сказав магазинер. Називався Мельник. Опісля я спробував черевики. Не міг вложити п'яти.
- Гей, пане, черевики не пасують, замалі.
Магазинер зловив мою ногу й з усієї сили почав пхати в черевик.
- Йой! - крикнув я.
- Чого кричиш? - запитав спокійно магазинер. - Дивись, яка гарна нога.
Я спробував стати. Не міг, хоч п'ята була вже в черевикові.
- Не пасують.
- Що? Черевики пасують! - сказав магазинер авторитетно.
- Пасувати то пасують - відповів я, тримаючи ногу в повітрі, - але замалі.
- А, це дрібниця! Помий собі ноги, тоді будуть добрі.
Це була досвідчена людина. Був магазинером в УГА, опісля десь інде.
Врешті, видали рушниці. Я оглядав свою. Запхав палець у цівку. Це подобалось якомусь, що мав шапку над вухом. Це був славний артилерист Длябога. Він оглянув мене від голови до ніг і тицьнув пальцем на pушницю.
- А чому в люфі є діра?
- Таку вже я дістав - відповів я, витягнув палець і показав йому. Палець був у вазелині.
Знову зчинився крик. Взагалі, з кожної причини і без причини кричали всі, крім рекрутів. Тоді підійшов до мене той, перший писар, покивав сумно головою й сказав:
- Як ти міг наробити сьогодні стільки дурниць? Що?
- Певне тому, пане добродію, - відповів я - що встав дуже рано.
Він глянув на мене з таким подивом, як на різдвяну ялинку, обернувся на п'яті й пішов.
У полудень ми повдягали однострої. Міняли при цьому черевики, штани, шапки, що кому краще стояло й лежало. Наші лахи й валізи віддали до магазину. Речі, яких призначення не знали, поклали в шафки.
Спочатку зле почували себе в одностроях. Далі звикли. Головно, мені подобалося те, що коли я ходив по дерев'яному бараці, мої черевики сильно стукали. Гуп, гуп, гуп - ходив я, і це надавало мені вояцької поваги.
З'їли обід. Не смакудав. Пополудні вчили нас ходити. А я двадцять років думав, що ходити вмію. Виявилося, що ні. Дві останні години вчилися салютувати. За те дістали вечерю: кусник масла, мармеляду, хліб і чорну каву.
10 серпня 1943.
Знову минуло більше тижня. Ми стали вже масою рекрутів, слухняною й дурною. Сьогодні я довго дивився на своє лице, а врешті жбурнув дзеркальце на землю. Не міг знести свого дурного усміху. Коли б побачила мене тепер та дівчина з трибуни!
Я нічого вже не розумію. Це є мабуть стадія, коли з нас викорінили цивіля, а не вкорінили вояка. Стадія страшна.
Старшини виробили собі про мене думку, що я є містерія. Зверху дурний, всередині мудрий. І товкли мною на всі боки. Не знаю, чи хотіли витовкти з мене верх, чи середину.
18 серпня 1943.
Юсько-мовознавець - це мій приятель, ще з шкільної лавки. Опісля він студіював філософію. Не скінчив, закохався. Вона впала йому в око через те, що кидала гордим поглядом поза плечі. Одного разу, коли я проходив біля її хати, побачив, як Юсько втікав через вікно, при чому робив враження музиканта. Виявилося, що родичі прийшли до хати в невідповідний час. Це був злий знак, і він справді одружився скоро з нею, і скоро почали зле жити. І ще раз я бачив, як він вилетів нагло через вікно, а за ним полетіли тарелі. Я нарахував їх одинадцять. Після цього Юсько став великим моралістом. Життя провадив згідно з засадами, які панували при вулиці Сонячній, де мешкав. Всякі потягнення, які були незгідні з ними, переносив в інші околиці, так, що навіть власна жінка нічого не знала. Через велику її говірливість дістав замилування до мовознавства і навіть учився тої дисципліни в якійсь школі. Тепер утік до Дивізії добровільно - від жінки.
Власне, я дивуюся людям, що студіюють мовознавство. Адже перші люди (а це був золотий вік людства), не потребували граматики, бо мета мови була - взаємно себе розуміти.
Я дуже щиро приятелював з Юськом. Його жінку знаю добре. Була собі нічого. Опісля стала такою, що навіть мрець її не схотів би. Це, певне, з жовчі.
20 серпня 1943.
Я вже місяць у війську. Моїм командиром є тепер сотник Долинський. Нічого не хоче від мене, а я від нього. Мене перенесли перед тижнем, і досі не трапилося нічого неприємного. Дістав тільки гарячку й ходжу до міста, до лікарні. Через те пізнав німців, хто вони й які вони. Є часто налети, а, властиво, тільки протилетунський сполох. Перший раз побачив жінок протилетунської оворони. Вони вдягають штани, йдуть до пивниці й чекають, аж трісне бомба. Теж до цивільного Червоного Хреста маю симпатію. Це є люди, чоловіки й жінки, що віддаються справі з любови. Буває даром, а буває й за заплатою.
25 серпня 1943.
Дістав листа від Мелянії. Про поліцая не пише нічого. Значить, щось там є. Пише про це й те, а про нашу любов написала: "Ти забув свій капелюх. Коли гляну, на цього, як він висить на цвяху, то мені здається, що це ти висиш!" Виходить, що, може, ще відчуває щось до мене.
Я хотів саме голосно заговорити до Мелянії, коли враз відкрилися двері й замкнули мені уста. Мене повідомили, що вже кінець з моєю недугою, і завтра маю йти на вправи. Мелянія, властиво, мене цілком не цікавить.
26 серпня 1943.
Ми вже вміємо співати. Колись при горілці й забаві я був найголоснішим співаком. А тут ні. У війську всі мають співати однаково, ніхто ні краще, ні гірше. Співаємо все в марші, під команду старшини, який кричить: "... три, чотири". Де поділося "один-два" - ніхто не знає.
27 серпня 1943.
Не сплю вже три ночі. Приснилася мені Мелянія, і тепер боюся заснути, щоб сон не повторився. Досі нам не хотілося навіть думати про дівчат, вибили їх нам з голови отими вправами.
28 серпня 1943.
Про політичні партії й іншу політику ніхто не говорить. Навіть ті, яких вислали партійні цивілі до Дивізії, для пропаґандивної "роботи". Мають стільки роботи, що забули те, що мали робити. Видно, що з українців можна ще зробити порядних людей.
30 серпня 1943.
Звільнили тих, що зуміли викрутитись. Це добровольці, які побачили, що військо не жарти. Ми не жаліємо за ними. Або пий з нами, або йди до ста чортів. Пішли теж деякі політики. Тепер будуть у цивілю стругати дерев'яні мечі.
3 вересня 1943.
Щораз приводять нові рекрути. Бачив таких, які були високими старшинами УНР, і ще старіших, що законсервували свої голови ще з часів Миколи ІІ й поросли столітнім мохом. Сьогодні прийшов теж такий стариган. Оглянув вояків і сказав:
- Добре, хлопці! Поставимо на ноги українське військо!
І пішов до канцелярії.
- Добридень! Пане, я прийшов записатися до Дивізії..
- Тільки не "пане"! - скипів пор. Струтинський, не глянувши на нього. - Називай мене паном поручником, молодий чоловіче!
- Тільки не молодий чоловіче! - загримів стариган. - Називай мене полковником!
Цей полковник мені подобався. Другого дня він підстриг високо волосся, щоб знищити сивину й почорнив чимось вуса. Мешкав у сусідньому бараку, ходив на рекрутські вправи, їв, спав, як ми всі.
5 вересня 1943.
Ходив за дроти, на прохід, бо була неділя. Пішов у село. Зазирнув до хати, оглянув хазяйство. Корови й телята були вже обліковані німцями, зате не охоплено статистикою роїв мух і стад бліх. Назад повертався лісом. Бачив, як жінка збирала мухомори.
- Тепер війна, - кажу, - то гриби можна їсти. Нічого не коштують.
- Це не для їжі, пане, - каже вона, - це на продаж.
6 вересня 1943.
Був виклад. Казали нам, кого маємо любити, а кого ні. Опісля говорив наш чоловік про Україну. Казав, що ця назва походить від українців, а українці від України. У цей простий спосіб розв'язав велику наукову проблему, з якою навіть Юсько не міг собі дати ради.
16 вересня 1943.
Написав листа до Мелянії. Як личить національному героєві, я називаю її тепер Маланкою. Цікаво, чи це їй подобається? Жінка є загадкою. Хто її розв'яже, той лишиться нежонатим на все життя. Хотів би написати до тієї бльондинки з трибуни, але хто вона?
По-полудні мене повідомили з канцелярії, що віднині маю бути джурою німецького майора, бо до нього приїхала жінка.
Коли я зголосився, відразу почув, що це є авантура. Пані майорова сиділа з затисненими німецькими устами й стукотіла скоренько пальцями по столі. Це був злий знак. Майор курив люльку. Вона сказала:
- Не можу терпіти смороду твоєї люльки!
- Викинь її звідси - відповів майор, дивлячись на мене. Мені було неясно.
- Голошу слухняно, пане майоре, кого маю викинути, паню майорову, чи люльку?
Хвилину пізніше я був уже в сотні. Джурою залишався всього п'ять хвилин. Це я ствердив з годинником у руці.
Що ж, з лева розсолу не зробиш!
17 вересня 1943.
Були іспити. Мене спитав інструктор:
- Що таке війна?
Я подумав.
- Війна - кажу - це... це неабищо, пане хорунжий!
- Сідай, дурню!
Я не образився. Наполеон, приміром, ніколи не шукав мудрих людей на своїх полководців, а тільки питав: чи він має щастя? А врешті, ніхто не знає, хто мудрий, а хто дурний. Життя так побудоване, що ніщо не є ясне. Людям подобається завжди все позірне. Один, якого вважають ученим, є в суті речі дурним, інший має погану жінку, а думає, що взяв собі красуню. Був навіть такий, що з мудрости, замість горілки, напився чорнила. Я такий не є.
18 вересня 1943.
Чомусь мені та дівчина з трибуни все на думці. У зв'язку з цим, я подумав собі, що великий приріст населення вимагає більших теренів, здобування терену вимагає більше війська, щоб мати більше війська, треба дбати про приріст населення. Здуріти можна від імперіяльної політики!
Пополудні був виклад. Говорив редактор Степан Волинець з Військової Управи. Сказав, що в нас замало великих людей. Це правда. У Львові, приміром, ми не маємо ні одного пам'ятника, бо таки дійсно не родиться ні один великий чоловік. Самі малі діти.
7 жовтня 1943.
Приїхав якийсь молодий чоловік і почав шепоти про жертву життя, та що це є кличем його партії. Коли й спитав, чому він не в Дивізії, він сказав, що є пацифістом по натурі. Все втікав від мене, а ввечері виїхав. Ми, вояки, не є політиками, і тому до всіх виявів нації ставимося поважно.
2 січня 1944.
Новий рік у війську без значення. Випав на понеділок.
Злий знак. Але добре, що не випав на тринадцяте! Мене призначили їхати у Францію. Маю помагати в усьому начальникові всіх дивізійних духівників, о. д-рові Василеві Лабі. Це цікава зміна.
3 січня 1944.
Їдемо в поїзді. Отець доктор у цивілю, я в однострою. Розмовляємо й куримо. Накурили цілий переділ. Я відкурювався цигарками отця доктора за цілий мій військовий час.
Сіла якась німкеня. Покрутила носом, але нічого не могла сказати. Переділ був для курців. Врешті заскреготіла:
- Цигарка, мої панове, має стільки нікотини, що може вбити коня!
- Нонсенс, - кажу я, - коні, прошу пані, не курять.
Вона замовкла. Певне, подумала, що я з кінноти. За хвилину почала говорити про війну.
- Ви знаєте, скільки людей гине на війні?
- Не знаю, - відповів я скромно.
- Отож, статистика доводить, що за кожним разом, як ви дихнете, вмирає один вояк.
- Це страшне, - кажу, - але що з того? Чи, може, маю перестати дихати?
До самого кордону німкеня вже не говорила.
8 березня 1944.
Мушу зробити щось з моїм лицем. Воно стало страшне. Уста - це отвір для вкладання бараболі й рідкого ґуляшу, а очі? Дурнуваті! Одне слово, уніформоване лице. Не хочу такого лиця. Я все ж таки Селепко Лавочка!
10 березня 1944.
Учора ввечері попили собі. Чомусь ледве повертаю губою. Глянув у дзеркало, вивалив з трудом язик.
- Юську, Юську, - кажу - дивися, який великий міхур на язиці. З чого це може бути?
- А ти не пам'ятаєш? Вночі ти заклався з нами, що вип'єш кип'яток просто з чайника!
Видно, що Бог покарав мене фантазією!
19 березня 1944.
Під впливом моєї легкодушности я заглянув до щоденника. Вже дев'ять місяців, як я у війську. Це такий кусень часу для людини, що повинно щось уже статися зо мною.
І справді. Дістав вістку про Маланку. Новий рекрут, що зголосився добровільно до Дивізії, розповів, що вона вийшла заміж. За того поліцая з львівської залізничної станції. Він тепер не поліцай, а купець. Щасливі молоді переїхали до Криниці. Вона дуже задоволена. Він, відколи кинув національну справу, став багатим чоловіком.
Рекрут признався за пивом, що поліцай сказав йому:
- А то Лавочка дістане по голові, як довідається.
Я засміявся. По голові, напевне, дістане він!
Сказав про цю новину Юськові. Він глянув на мене заздрим оком і поставив на стіл усю свою ковбасу.
- Їж - їж, - сказав, - їж усе. Ти попсуєш собі шлунок двома порціями - це ясно. Але їж. Я хочу, щоб ти був сьогодні вповні щасливим!
Я подякував і відповів:
- Я з'їм її. Що буде, хай буде! Але як я дивлюся на світ, то бачу, що все розвивається, щось діється, а в тебе нема ніякого прогресу! Не розвиваєшся!
23 березня 1944.
Пополудні були змагання копаного м'яча. Вояцький народ плив, як море. Говорили тільки про змагання. Мєця зі станиславівського "Черника" я був певний. Але який противник?
На площі я пізнав зразу Світлика, Мєця, Банаха й Стеця. Вони всі тепер дивізійники. Направо якісь німецькі хлопи, один в одного. Виглядали, як законсервовані типи з передґерманських часів. Пики страшні. Це були шльонзаки. Мене огорнув з усіх боків страх.
- Може, наб'ють наших?
- Як ти можеш таке казати? - відповів лікар Турко. - Ти чув коли, щоб яйце співало?
Я був щасливий в сподіванні авантури.
Змагання описати нелегко. Гра ставила високі вимоги до глядачів. Була повна несподіваних ефектів. Користаючись з національного замішання нашої дружини, один з німців допав під наші ворота, і вправним ударом ноги в гортань виелімінував нашого воротаря з гри. Цю ситуацію використали зручно наші. Беручи примір з елеґантної гри противника, та заохочені криками ентузіястів цього шляхетного спорту, наші кинулися до сконцентрованого наступу. Вони захопили м'яч і з-під самих воріт противника стрілили йому сім голів, один по одному. Наслідком цієї акції впав німецький копун правої оборони. Противник боронився ногами й руками. Суддя, зайнятий цілковито грою, не зареаґував на каміння й цегли, що поцілили двох німців, колишніх капо з концентраку. Обох усунено з грища й поховано негайно на військовому кладовищі. Якийсь шльонзак з широким задом, поцілений зручно цеглою, з галасом випустив духа, на радість зібраної публіки. Завдяки знаменитій техніці обох сторін, гра дійшла щасливо до перерви, без дальших труднощів, з вислідом 8:0 на нашу користь
2 квітня 1944.
Настрій відпустковий. Навіть підстаршини зівають на вправах. Нині судили Сяська Яворського. За те, що щипнув і якусь дівчину і на гострий запит: де? - збрехав. Звільнили. Він за фахом ветеринар.
9 квітня 1944.
Сталося чудо! Самі переконаєтесь, що мої слова з попереднього дня правдиві! Я зустрів її. Мою Марусю, Нусю, Олю, Оксану! Одне слово, дівчину з трибуни. Признаюся тепер, що я мріяв про неї, поки засинав. Називав її в думках Марусею, а коли сприкрилося це ім'я - Оксаною, опісля Олею і т. д.
А тепер я зустрів її живою, молодою і гарною.
Я аж спинився від хвилювання. Вона глянула на мене. Її зір спочив на моїх ногах, опісля на животі. Це так, наче б гору сміття освітило сонце.
Сам не знаю, як її зачепив. Відразу сказав, що й як. Сказав, що люблю і кохаю!
- Не жадайте причин, не питайте, чому люблю! Як вам вистачає яка небудь любов...
Я не скінчив.
- Епікурейський лайдак! - сказала дівчина з трибуни. - Ви дурний, чи що?
Ситуація була близькою до комплетної невдачі, але я зручно її врятував.
- Так, дівчино, я дурний! Але я вдоволений! Чи ти бачила коли, щоб хтось, порозумнішавши, став щасливішим? Навпаки! Кажуть же люди: біда його навчила, або: нарешті, набрався розуму. Це все вказує, що стан розумного не є станом щасливим. Любов ...
Вона не дала скінчити. Ми пішли до парку. Сказала своє ім'я. Але я його не напишу. Не хочу профанувати йото, популяризуючи серед маси. Хай залишиться дівчиною з трибуни.
Ми говорили про любов. Я сказав:
- Любов! Вона ростить звірину людиною, а людину звіриною. І ти, Юпітере, став лебедем з любови до Леди! О, всемогуча любове! Як близько пройшли боги біля постаті гуски!
- Бо лебідь належить до родини гусят - пояснив я.
- Тільки без пояснень. І так знаю. Нащо ви мені деклямуєте Шекспіра? - запитала. - Коли відчую таку потребу, то прочитаю собі сама.
Це була правда. Я відбіг від моєї особовости, від свого я. Це виявилося тут злою тактикою, і я рішив її змінити. Знову доказ, що мудрість шкодить.
За півгодини вона сказала лагідно:
- Ви, як дитина. Все, що вам подобається, дотикаєте руками.
Хотіла вже йти додому. Я сказав:
- Дівчино, сиди коло мене й залиши все, хай світ біжить собі! Ніколи вже не будемо разом такі молоді!
Вона не дала намовити:
- Іди в своє холодне ліжко й нагрійся. Це теж Шекспір.
Ми йшли весело, і цілий світ всміхався до нас. Коли ми прощалися, вона шепнула:
- Ти мені подобаєшся! Такий темп! Одразу пізнати дивізійника!
- Що ж, ми вже так навчені. Хто довго ціляє, тому дрижить рука!
Подала свою лапку й зникла в брамі. О, я закоханий осел!
16 липня 1944.
Нас обстрілюють з рушниць і скорострілів! Як це виглядає, читав перед війною в споминах "Червоної Калини". З визвольних змагань. Але щось інше читати, а щось інше чути це "фі-фі-ю-ють" над своєю головою.
По-полудні пішли знову в розвідку. Йшли цілком спокійно, як старі вояки. Мали тепер іти далеко вперед. Бо в повітрі щось висить, кажуть, хоч я оглянув добре небо і нічого не бачив.
До мене підійшов командир:
- Адреса родини!
Подав адресу мами.
- Твоє ім'я й прізвище! Потрібне для того, що коли з тобою щось станеться, треба сповістити рідню. Забули записати в книжці.
Це мені дивно. Нащо записувати ім'я, коли моя родина й так знає, як я називаюся.
25 липня 1944.
Перед двома тисячами років писав Горацій: "Згинути в бою є почесно і солодко!" Може, він писав так тому, що перед двома тисячами років дійсно було приємно згинути. А, може, тому, що писав собі не так, як я, а в гарній віллі, з купелями і водограєм, з мальовилами на стінах і в свіжому повітрі сабінських гір. Вояк такого не напише ніколи!
Ми брудні, як свині. Це не впадає в око нікому. Врешті, герой є завжди героєм, без огляду на те, чи він умитий і одягнений. Хіба що є смішний у подертих штанах, у роззявлених черевиках, у завеликій або замалій чужій шапці. Ми іншими не були, а навіть якби й були, то історія про це ніколи не згадає.
...Приходить контроля. Записують прізвища, хворих.
- Ти що таке маєш на собі?
Я зірвався, став на струнко. Переді мною булавний Любко Боднар, з протипанцерників.
- Це - кажу, - вдаряючи по зброї рукою - баґнет, машинова пістоля, ґранати! Я вродився зі зброєю! - додаю поетично, щоб зискати на національно-геройському вигляді.
- Скинь це все до кута. Вродився, кажеш? З баґнетом і ґранатами? Не хотів би я бути твоєю мамою!
Ніякого зрозуміння до поетичности і символіки не має.
20 вересня 1944.
Дістав листа від дівчини. Є на Словаччині, в Банській Бистриці. Мене вхопила наново любов у свої обійми. По ночах не можу спати. Через те пригадалося, що читав колись у Ґюї де Мопасана. Менше-більше так:
"Любов це велика муха, що влетіла в кімнату й не може вилетіти. Бренить і бренить! Часом сяде собі й чистить голову ніжками. Тоді забуваємо про неї. І враз вона знову є. Зловити не дається".
7 грудня 1944.
Коли селепки не мають нічого до роботи, тоді приходять до голови різні нерозумні думки. Ми, в основному, цікавимось військовим харчем. Є такі, які з приємністю розповідають вечорами, як робити вареники, і як вони плавають у маслі. Ясько Рак, як людина фахова, почав з любов'ю розказувати про м'ясо, його вигляд, окремі назви, і як його приправляти, щоб смакувало. При цьому відзивався з погордою про наших кухарів.
У зв'язку з цією розмовою, мені прийшло на думку написати куховарську книжку, в якій головне місце буде призначене військовим присмакам. Це дуже важка справа, яка, без жодних сумнівів, має велике значення в історії народів. Я сам читав десь, що 1918 р., коли наші здобували Львів, Головна Команда видала один з перших наказів до штабової кухні: "Негайно спекти "цвібак перемоги" для наших геройських військ". Нічого з цього наказу не вийшло. Не було кухаря, чи пекаря, який потрапив би спекти такий цвібак. І це, мабуть, було причиною, що нашого коханого Львова ми не здобули, а далі програли цілу війну.
22 грудня 1944.
Вчора зустрілися в Жіліні, біля двірця. Тільки що я побачив її, а вже щось ухопило за серце. Така кохана ця моя дівчина...
Далі ми говорили про людей і про дівчат. Я сказав, що де вояк, там і дівчина, і вона мені зробила за те легку сцену ревнощів.
Ми чимраз більше одне одному подобались. Я вплинув мабуть на її шостий змисл, бо згодилася піти зі мною до кіна. По дорозі я не втерпів:
- Чи хочеш жити зі мною? Завжди? Стати моєю дружиною?
- Так! - відповіла й пригорнулася до мене. Так, як треба.
Я замовк. Просто раптом настрашився. Мені здалося, що я забагато спитав.
У кіні вона цілий час шепотіла:
- Залиши! Перестань! Залиши!
Я мав цього вже досить і зашепотів теж:
- Або ти перестанеш говорити, або я справді перестану...
Вона перестала говорити!
Вернувся по півночі. Ніч має свої права. Був щасливий. Пам'ятаю, що думав собі, поки заснув: не треба вірити зразу сльозам з-під усіх жіночих повік. Крокодил теж плаче. І заснув. Тепер бачу, що я справді закоханий. Спочатку думав: як не маєш того, що любиш, то любиш те, що маєш. Я тепер бачу, що маю те, що люблю.
3 лютого 1945.
У двадцять дев'ятому полку сталося свинство. Хлопці купили по дорозі свиню, забили й поклали на віз. Щоб не бачив ніхто зі старшин, вбрали свиню в кожух і хустку та везли, як бабу. Сясько Яворський звернув увагу, що везуть якусь жінку.
- Бідна жінка, - кажуть хлопці, - притомилася в дорозі. Ми її посадили на віз, хай під'їде трохи, хай відпочине!
- Молода, чи стара? - спитав Сясько. Ця проблема його завжди цікавила.
- Стара! Ще й яка стара!
Сясько під'їхав.
- Добридень, жінко! Ви звідки?
Жінка мовчить. Сясько засміявся, відгорнув хустку. А звідти виглянуло бліде свиняче рило.
Хорунжий Кук свиню сконфіскував, хлопцям залишили тільки хвіст до зупи. Списали протокол, і як належало, відіслали його з ориґінальним доказом до штабу.
1 березня 1945.
Пішов до дивізійного шпиталю, що примістився у великому будинку, в Цельнав. До середини не заходив, щоб не потрапити на очі шефові. Хоч колись, в Нойгаммері, я з ним чистив моркву, але нині він викинув би мене з чистим сумлінням. Д-р Лемішка тримав усе в порядку, включно з сестрами, за якими всі дивізійники пасли очима.
Я крутився досить довго, поки не побачив одну чорненьку, в окулярах. Була гарна в однострою з левиком і з кепі на голові. Часу багато не було, бо шпиталь був недалеко.
Ми балакали швидко про це й те, врешті, з уваги на її однострій і штани-спідницю, я спитав:
- А чи ви, Ірко, хотіли б бути мужчиною?
- Так, - відповідає. - А ви?
Мене мало шляк не трафив. Поки я прийшов до себе, вона вже була в середині будинку.
12 березня 1945.
Я зустрів одного з наших молодих політиків. Цивіль. Він, підкресливши свої заслуги перед нацією, розповів, що створилася якась рада п'ятнадцяти, яка складається з сімох членів, з яких знову десятьох вибирають заново, щороку.
Він ночував у мене на квартирі й ми говорили на дуже високі й глибокі теми до пізньої ночі. Розповідав мені, як найкраще бити большевиків. Його теорія була дуже гарна. Вояки мали розставитися здовж дороги в ямах, пустити близько большевиків і тоді стріляти. Військових тем я не підтримував, і він, певне, думав, що я дурний. Опісля спитав, чи можна дістати гуску.
Коли ми засинали, він сказав:
- Не забувайте про те все, що я казав. Знайомство зі мною буде колись дуже цінне. Але тепер забудьте, хто я, бо це для мене небезпечно.
- Я ніколи не забуваю людей, - сказав я скромно, - але в вашому випадку хочу зробити виїмок.
І я повторив мою тактику:
- А ви, з таким великим стратегічним знанням, могли б зробити велику прислугу нам усім. Я завтра, як прокинуся, скажу, щоб вас, як цінну одиницю, включили до Дивізії.
Ранком його вже не було. Моя метода дуже добра для політиканів і інших комах.
20 квітня 1945.
Сіріє. Бачу клаптик старої газети. Читаю "вермахтсберіхт" з-перед 10-ти днів. Пишуть, що під Фельдбахом наші взяли 2.000 большевиків у полон.
Питаю скуленого, як я, Каплуна:
- Гей, селепку! Ви взяли тут кого в полон?
- Так! Десять днів тому. Двох.
Ясна справа. Сотня бере в полон двох, полк звітує 20, дивізія 200, а головна квартира 2.000!
Большевики шаліють. Біжу ровом. У куті сидить хорунжий Андрій Коморовський. Біля нього Місько Карпинець. Дивлюся, що роблять. Андрій дере якісь папері.
- Це що? - питаю.
- Нищу мої любовні листи!
- Чому?
- Ти не бачиш, яка ситуація?
Місько Карпинець, почувши те, шукає по кишенях. Я швидко витягнув листа моєї дівчини, подер і кинув на купу подертих листів Андрія. Дивлюсь на Міська, а цей, не маючи ніякого листа, дере якусь газету.
- Психологія юрби! - кричу і хочу знайти свого листа.
Бабах! Нас розкидало. Я пригадав собі, що кудись біг. Почав бігти далі. Довкола шаліє війна. Затримався. Властиво, куди я біжу?
Пригадав собі. Маю вертатися до своїх.
12 травня 1945.
Стали. До нас підбігла яка сотка англійців.
- Вач, вач, - почали кричати й здирати нам годинники з рук.
Я закам'янів. Як це? Англійці теж?
Генерал Крат відізвався:
- Спокійно, хлопці. Всі нації цікавляться годинниками. Ми теж. Тільки ті годинники, які забирали досі українці, йдуть покищо на чужий рахунок.