Об Украине
Прочитала этот отрывок третьей части романа Ирины Вильде "Сёстры Ричинские" и просто обалдела... Книга написана в 1964 году. Речь идёт о тридцатых годах двадцатого столетия. И... с тех пор ничего не изменилось.
Не поленитесь, почитайте. Это просто потрясающе.
Отець Сидір зарожевівся: соромно було йому признатися перед дружиною, що стадо відмовило у послуху пастиреві. Звалюючи на якусь причину, посторонні впливи, власне кажучи, вибілюючи своїх парафіян, путано переповів Наталі свою розмову з Петриком.
Вислухала її без обурення, з єхидною усмішечкою на губах.
- Я рада, що так вийшло.
- Ти рада? - готов був подумати, що маячить.
- Рада, ще раз кажу. Рада, що все ж таки я мала рацію. Я! - вона поплескала себе долонею по кістлявих грудях. - Я мала рацію, коли ціле життя ненавиділа їх! Ох, боже милий, як я їх ненавиділа! Коли б тільки міг уявити собі, як я їх ненавиділа!..
Вона була наче в екстазі. Палала вся. Де ділися її кволість і байдужість до всього довколишнього. Ілакович відчув до неї подив, подібний, що його маємо до стихійного пожару, коли гасимо і рівночасно милуємося ним.
- Ти… дружина священика… їмосць… мала стільки ненависті до моїх парафіян? А я був переконаний, що ти увійшла в роль… Ти ж ніколи, крім тієї однієї ночі, не скаржилася на свою долю…
- Га, увійшла в роль! Сміятися і плакати мені хочеться, коли таке чую від тебе. Все це, Сидоре, була одна комедія… Один великий драматичний театр… Я перш за все ненавиділа їх за те, що вони причисляються до того самого народу, що і я. Я ціле життя зневажала їх… за їх бідність… за ту безпросвітну галиційську нужду… за їх покірність… за оте шапкування перед кожною лянкою… за тупу примиренність з кожним нещастям… і… О, іроніє долі! Силою факту свого народження я належала до них.
Отець Сидір вухам своїм не довіряв. Звідкіль прийшло це до неї? А чи, може, було раніше, а вона його маскувала, як зрештою все своє духовне нутро? Взяв її такою усвідомленою чи набула ту освіту паралельно з Славком, поглинаючи тайком перед сином і чоловіком томища з бібліотеки націоналіста? Нічого поки що не розумів. Дав їй виговоритись. І на це не було ради. Вона говорила, говорила:
- То був мій народ. Моя нація, моя національність, якої я все життя соромилася перед чужинцями. Я ненавиділа ту цілу вашу Україну, через яку приходилося мені стільки разів червоніти! Коли мене запитували, хто я по національності… я соромилася признатися, що українка, бо майже не було випадку, щоб мене не запитали додатково: а що це за нація? Скільки вас? Вас іст дас? Кес кесе?[12] А де лежить ця ваша держава? Мені соромно було… мені щоки палали з стиду признатися, що нас майже тридцять мільйонів, але ми не маємо своєї держави… ми під цісарем, ми під царем… ми служимо у своїй хаті… Але ти цього не розумієш… ти, що поза Віднем і Карлсбадом носа ніде не показував… ти не можеш зрозуміти цього пекучого сорому.
- Мамцю! Ти все ж таки несправедлива. Я тільки що відтворив у пам'яті уривки з Івана Вишенського… Що за краса! Що за сила! Геніально, мамцю, але ти, певно, не знаєш цього твору…
- Ах, облиш! Лиши мене, прошу тебе, з вашими геніальними Шевченком, Франком і Лесею Українкою… А хто їх за кордоном знає? Хто чував про них? Хто там знає нашу мову, щоб я могла, як це робить француз, німець чи англієць, прочитати їм їх твори в оригіналі? Коли в товаристві не раз читали в оригіналі Шеллі, Байрона, Шіллера чи Верлена, то ніхто й признатись не посмів, що не розуміє мови, на якій написані твори тих письменників… А кому прийшло б хоч на думку почуватися ніяково від того, що він не знає української мови? Мова… але, крім літератури, є ще живопис… музика… Хто знає наших художників? Де їх картини по світових музеях?
- Дозволь мені перебити тебе, мамцю. У Луврі є картина українського художника Їжакевича.
- О боже, на тридцять мільйонів народу одна картина в одному світовому музеї! Та це хіба не сміх, а ти ще гордишся тим… А де ваша музика? Ви всюди кричите про себе, що ви дуже музикальні… Де ваші Бетховени, Шопени, Римські-Корсакови?
- Почекай, мамцю, коли вже на те пішло, то Чайковський українського походження.
- Гоголя батько теж був українець, а син не захотів ним бути, і я його розумію. Я його прекрасно розумію.
- Мамцю, не хвилюйся так, бо це може тобі зашкодити… Я хочу тобі пригадати, що не такі ми вже й бідні духом. Мелодійність української пісні відома на цілий світ, а українська мова на третьому місці по милозвучності… Ти зовсім наче не з нашої планети…
- Знаю… знаю… ви співучі… ви танцюючі, але не для себе. Все це тільки напоказ для сусідів… а для себе маєте пресумні думи… геній вашого народу розтрачується на те, щоб подобатись чужинцям, щоб десь хтось похвалив вас… Блазні - от хто ви! Співами й танцями ви робите політику, бо не маєте чим іншим… Для пропаганди української справи будете гопака витинати, а для себе дома маєте Україну з терновим вінком і кайданами на руках. Вашої відваги вистачає якраз для того, щоб повісити на стінах рушники з революційним вишиваним гаслом: «Борітеся - поборете».
Не поленитесь, почитайте. Это просто потрясающе.
Отець Сидір зарожевівся: соромно було йому признатися перед дружиною, що стадо відмовило у послуху пастиреві. Звалюючи на якусь причину, посторонні впливи, власне кажучи, вибілюючи своїх парафіян, путано переповів Наталі свою розмову з Петриком.
Вислухала її без обурення, з єхидною усмішечкою на губах.
- Я рада, що так вийшло.
- Ти рада? - готов був подумати, що маячить.
- Рада, ще раз кажу. Рада, що все ж таки я мала рацію. Я! - вона поплескала себе долонею по кістлявих грудях. - Я мала рацію, коли ціле життя ненавиділа їх! Ох, боже милий, як я їх ненавиділа! Коли б тільки міг уявити собі, як я їх ненавиділа!..
Вона була наче в екстазі. Палала вся. Де ділися її кволість і байдужість до всього довколишнього. Ілакович відчув до неї подив, подібний, що його маємо до стихійного пожару, коли гасимо і рівночасно милуємося ним.
- Ти… дружина священика… їмосць… мала стільки ненависті до моїх парафіян? А я був переконаний, що ти увійшла в роль… Ти ж ніколи, крім тієї однієї ночі, не скаржилася на свою долю…
- Га, увійшла в роль! Сміятися і плакати мені хочеться, коли таке чую від тебе. Все це, Сидоре, була одна комедія… Один великий драматичний театр… Я перш за все ненавиділа їх за те, що вони причисляються до того самого народу, що і я. Я ціле життя зневажала їх… за їх бідність… за ту безпросвітну галиційську нужду… за їх покірність… за оте шапкування перед кожною лянкою… за тупу примиренність з кожним нещастям… і… О, іроніє долі! Силою факту свого народження я належала до них.
Отець Сидір вухам своїм не довіряв. Звідкіль прийшло це до неї? А чи, може, було раніше, а вона його маскувала, як зрештою все своє духовне нутро? Взяв її такою усвідомленою чи набула ту освіту паралельно з Славком, поглинаючи тайком перед сином і чоловіком томища з бібліотеки націоналіста? Нічого поки що не розумів. Дав їй виговоритись. І на це не було ради. Вона говорила, говорила:
- То був мій народ. Моя нація, моя національність, якої я все життя соромилася перед чужинцями. Я ненавиділа ту цілу вашу Україну, через яку приходилося мені стільки разів червоніти! Коли мене запитували, хто я по національності… я соромилася признатися, що українка, бо майже не було випадку, щоб мене не запитали додатково: а що це за нація? Скільки вас? Вас іст дас? Кес кесе?[12] А де лежить ця ваша держава? Мені соромно було… мені щоки палали з стиду признатися, що нас майже тридцять мільйонів, але ми не маємо своєї держави… ми під цісарем, ми під царем… ми служимо у своїй хаті… Але ти цього не розумієш… ти, що поза Віднем і Карлсбадом носа ніде не показував… ти не можеш зрозуміти цього пекучого сорому.
- Мамцю! Ти все ж таки несправедлива. Я тільки що відтворив у пам'яті уривки з Івана Вишенського… Що за краса! Що за сила! Геніально, мамцю, але ти, певно, не знаєш цього твору…
- Ах, облиш! Лиши мене, прошу тебе, з вашими геніальними Шевченком, Франком і Лесею Українкою… А хто їх за кордоном знає? Хто чував про них? Хто там знає нашу мову, щоб я могла, як це робить француз, німець чи англієць, прочитати їм їх твори в оригіналі? Коли в товаристві не раз читали в оригіналі Шеллі, Байрона, Шіллера чи Верлена, то ніхто й признатись не посмів, що не розуміє мови, на якій написані твори тих письменників… А кому прийшло б хоч на думку почуватися ніяково від того, що він не знає української мови? Мова… але, крім літератури, є ще живопис… музика… Хто знає наших художників? Де їх картини по світових музеях?
- Дозволь мені перебити тебе, мамцю. У Луврі є картина українського художника Їжакевича.
- О боже, на тридцять мільйонів народу одна картина в одному світовому музеї! Та це хіба не сміх, а ти ще гордишся тим… А де ваша музика? Ви всюди кричите про себе, що ви дуже музикальні… Де ваші Бетховени, Шопени, Римські-Корсакови?
- Почекай, мамцю, коли вже на те пішло, то Чайковський українського походження.
- Гоголя батько теж був українець, а син не захотів ним бути, і я його розумію. Я його прекрасно розумію.
- Мамцю, не хвилюйся так, бо це може тобі зашкодити… Я хочу тобі пригадати, що не такі ми вже й бідні духом. Мелодійність української пісні відома на цілий світ, а українська мова на третьому місці по милозвучності… Ти зовсім наче не з нашої планети…
- Знаю… знаю… ви співучі… ви танцюючі, але не для себе. Все це тільки напоказ для сусідів… а для себе маєте пресумні думи… геній вашого народу розтрачується на те, щоб подобатись чужинцям, щоб десь хтось похвалив вас… Блазні - от хто ви! Співами й танцями ви робите політику, бо не маєте чим іншим… Для пропаганди української справи будете гопака витинати, а для себе дома маєте Україну з терновим вінком і кайданами на руках. Вашої відваги вистачає якраз для того, щоб повісити на стінах рушники з революційним вишиваним гаслом: «Борітеся - поборете».