Про печерних людей і материнські інстинкти
«Ти з нами?» - сказала Ольця два тижні тому. Враховуючи шо в Млинках всі крім мене вже давно були і то не по одному разу, то я думала секунд 30, прораховуючи чи не встигла вже попередньо комусь щось наобіцяти.
Як любить починати всі розповіді один мій хороший знайомий «Утро нє прєдвєсчало нічєго плохого», зі словами «Як ти мені після цього захворієш, я тебе вб’ю» Настя і її «добра матуся» чудового суботнього ранку стояли на автовокзалі в очікуванні чарівного бусу, що мав би їх телепортувати до місця пригод.
Познайомившися з попутниками, ми погрузили рюкзаки в буса і рушили в сторону Чорткова. У набиранні з собою всяких цукерків, яблучок, апельсинів, запасного одягу і всякого іншого непотрібу я не соромилася, адже ж бус забере і привезе. Так що рюкзакі в нас були такі як треба для матрасу)
В 10:00 ми мали бути в Тернополі, забрати винничан і вже разом вирушити до місця призначення.
Дорога була довгою. Спочатку ми кілька разів зупинялися на «ремонт», потім ще два рази нас спиняли даїшники. Врешті-решт в 14:00 після чергової зупинки ми зрозуміли, що маршрутка вже навряд чи відремонтується, вінницька група вже давно вирушила своїм ходом, а ми вже пройшли дофіга рівнів енгрі бьордс, продули один одному в карти, з’їли половину смаколиків , і тепер стоїмо вже кілька годин десь біля Тернополя невідомо нафіга.
Тут треба сказати ріспєкт нашому напівпровіднику Вові за оперативні і безперечні прийняття рішень, незважаючи на заплачений водію аванс. Було швидко. Крос на Тернопільску автостанцію, пакування в якись транспорт, сон стоячки, поїдання найсмачніших у світі пиріжків у Чорткові (смачніше за них тіко яблука після печери і пиво у Лумшорах), таксі до Залісся, спелеохата - бац і поділені на групи ми в печері.
Ніби то я чула багато всяких різних відгуків про Млинки, але все-одно уявлялося все це якось інакше, матрасніше чи шо. Тут то мені як раз і знадобилися всякі йогівські навички згинатися, викручуватися і статично довго напружуватися. Було складно. Або нє. Просто було страшно. Особливо страшно було йти по розпорах за Настею. Розпора - це така собі щілина, яку можна перейтися впершися в стінки руками й ногами, або ще спиною, щоб не сповзти до низу. Все б нічого, якби ці стіні не були слизькі, мокрі і відполіровані сраками туристів. Десь розумію, що я не впаду. Навіть як впаду, то в гіршому випадку десь подряпаюся об стінки. А от чи не впаде малеча переді мною, адже видно як ноги трусяться… краще б мені на то всьо не дивитися ))
Тому на другий день Настя бігла десь перед інструктором Оксаною, а я вже пленталася десь всередині ланцюжка.
Цікаво, складно. Перший день була ознайомча екскурсія, на другий день ходили в Казку (то в смислі чим далі тим страшніше). Ще її називають «Жіноче щастя». Ось так воно виглядає )
Дуже на себе злилася. В плані фізичної підготовки. Тому що, ніби то всьо моє. Ніби я не з вулиці прийшла. Ніби постійно треную як раз гнучкість, стояння на руках, віджимання і витримку. Ніби-то нічого складного. А все одно так якось не виходить так якби хтілося. Для «знаючих» - в бананову щілину я пролізла )) Для незнаючих - колись в цій щілині проспорили ящик бананів. Ще з того, що запам’ятала були учбова розпора, дитяча розпора, що лишилася синцями в мене на спині, підземне царство (де застряг Сашко), АшДваО, ТупікАд, Яйце.
За порадою Вови фотік з собою не брала. А то б побила нафік на щастя.
Але країна має знати своїх звьозд ютуба)
Click to viewВечірні туристичні байки, смачнючий глінтвейн, храп на всю спелеохату, чай, канапки, яблука, дорога додому, довге очікування дизеля, три години гри в крокодила, лякаючи решту пасажирів і мега-автобус додому )
Млинкам ставлю великий жирний плюс як тімбілдінговому заходу. Сашко і Андрій, що повзли весь час десь поруч, іноді лапаючи мої сповзаючи вниз ноги, підштовхували у щілини, підказували де краще вилізти тепер найрідніші люди у світі. Сидимо на роботі і хизуємося в кого синці синіші)) мене пригощають залишками вчорашніх цукорків. Життя чудове)
По приїзді пообіцяла собі що потестую скеледром.
Хто складе компанію?