Стіг. Перший сніг
Нічний Львів проводжав дощем, ароматом жовтого мокрого листя, осіннім настроєм.
Майже три години сну до Франківська під стукіт колес. Я це люблю, оце передчуття повернення в Карпати, передчуття нових вершин, дороги, що прямує в небо, краєвидів, від яких перехоплює подих.
Ранок.
Темно.
Дощ.
Замість рейсового автобусу ми вирішуємо доїхати приватним бусіком, що відвезе куда потрібно. Поки я додивляюся останні теплі сни під краплі дощу, що гуркотять у лобове скло, Ігор вирішує як скоротити маршрут - Близницю викреслюємо, Ясіню викреслюємо, залишаємо Свидовець, Драгобрат, а далі - видно буде.
Дощ.
Виходимо в Свидовці і неспішно піднімаємося кам’янистою дорогою - тою, якою завозять лижників на гору.
Незважаючи на погоду, чи то на непогоду :) навколо золота карпатська осінь, яка просто зачаровує. Та що про неї розказувати, її треба бачити. Іноді назустріч спускаються занесені снігом машини. Хтось скажіть - до чого це? чи є може якісь прикмети?
Дощить все більше.
Неспішно виходимо на полонину.
Все вкрите снігом. Ані трохи не пухнастим, але таким очікуваним і білим. Крізь дощ.
Тут вже зима, коли кілька метрів нижче ще тільки почалася осінь.
Нарешті помічаю, що змокла і змерзла. Сильний вітер.
- Хто придумав сюди йти в таку погоду? - запитую (може ідея не моя, але ясношо з моєї ініціативи були проігнорувані всі сніжні прогнози і штормові попередження. Тільки ж я в цьому тепер ніколи не зізнаюся).
Піднімаємося вище.
На гору не можу дивитися без сліз - суцільне розкопане болото, вкрите льодом.
Слизько.
Сильний вітер.
Туман.
Дощ, що перетворюється на лід.
Холодно.
Невже я це люблю?
Йдемо десь вище. Закінчується гірськолижна траса. Нічого не видно. Вітер зносить з ніг, мокрий одяг замерзає.
Далі мала би бути скачана з інтернету легенда про озеро Ворожеська і якісь гарні його фотографії. Але ми туди не потрапили. Дійшовши до вершини Стогу вирішили спускатися вниз.
- Дивись, там крізь хмари і туман видно край хребта, - каже Ігор.Дивлюся, а хмари на очах розійшлися, небо стало голубе-голубе, сніг блищить на сонці, а десь нижче видно жовтобагряний ліс. Стоїмо як зачаровані, пригадую травневу Ай-Петрі. Побачені краєвиди вартують всіх сьогоднішніх обледенілих дощів і вітру, туману і слизкого болота, замерзлих рук і очей. Так, я це люблю :)
Спускаємось вниз, теплішає.
Повертаємо в сторону Ясіні і паркуємося на ніч.
Вночі таки встаємо, щоб прогріти палатку (плюс шість всередині) і тепло вже до ранку.
На наступний день спускаємося в Ясіню, крізь дощ милуючись туманними осінніми краєвидами. Доганяємо випадковий автобус до Франківська і встигаємо на київський поїзд.
Більше фоток в пікасі https://picasaweb.google.com/Larisa410/pOGvfD#
Майже три години сну до Франківська під стукіт колес. Я це люблю, оце передчуття повернення в Карпати, передчуття нових вершин, дороги, що прямує в небо, краєвидів, від яких перехоплює подих.
Ранок.
Темно.
Дощ.
Замість рейсового автобусу ми вирішуємо доїхати приватним бусіком, що відвезе куда потрібно. Поки я додивляюся останні теплі сни під краплі дощу, що гуркотять у лобове скло, Ігор вирішує як скоротити маршрут - Близницю викреслюємо, Ясіню викреслюємо, залишаємо Свидовець, Драгобрат, а далі - видно буде.
Дощ.
Виходимо в Свидовці і неспішно піднімаємося кам’янистою дорогою - тою, якою завозять лижників на гору.
Незважаючи на погоду, чи то на непогоду :) навколо золота карпатська осінь, яка просто зачаровує. Та що про неї розказувати, її треба бачити. Іноді назустріч спускаються занесені снігом машини. Хтось скажіть - до чого це? чи є може якісь прикмети?
Дощить все більше.
Неспішно виходимо на полонину.
Все вкрите снігом. Ані трохи не пухнастим, але таким очікуваним і білим. Крізь дощ.
Тут вже зима, коли кілька метрів нижче ще тільки почалася осінь.
Нарешті помічаю, що змокла і змерзла. Сильний вітер.
- Хто придумав сюди йти в таку погоду? - запитую (може ідея не моя, але ясношо з моєї ініціативи були проігнорувані всі сніжні прогнози і штормові попередження. Тільки ж я в цьому тепер ніколи не зізнаюся).
Піднімаємося вище.
На гору не можу дивитися без сліз - суцільне розкопане болото, вкрите льодом.
Слизько.
Сильний вітер.
Туман.
Дощ, що перетворюється на лід.
Холодно.
Невже я це люблю?
Йдемо десь вище. Закінчується гірськолижна траса. Нічого не видно. Вітер зносить з ніг, мокрий одяг замерзає.
Далі мала би бути скачана з інтернету легенда про озеро Ворожеська і якісь гарні його фотографії. Але ми туди не потрапили. Дійшовши до вершини Стогу вирішили спускатися вниз.
- Дивись, там крізь хмари і туман видно край хребта, - каже Ігор.Дивлюся, а хмари на очах розійшлися, небо стало голубе-голубе, сніг блищить на сонці, а десь нижче видно жовтобагряний ліс. Стоїмо як зачаровані, пригадую травневу Ай-Петрі. Побачені краєвиди вартують всіх сьогоднішніх обледенілих дощів і вітру, туману і слизкого болота, замерзлих рук і очей. Так, я це люблю :)
Спускаємось вниз, теплішає.
Повертаємо в сторону Ясіні і паркуємося на ніч.
Вночі таки встаємо, щоб прогріти палатку (плюс шість всередині) і тепло вже до ранку.
На наступний день спускаємося в Ясіню, крізь дощ милуючись туманними осінніми краєвидами. Доганяємо випадковий автобус до Франківська і встигаємо на київський поїзд.
Більше фоток в пікасі https://picasaweb.google.com/Larisa410/pOGvfD#