Петрос. Їжачки в тумані
Знову наснилося, що були в горах.
Безсонна ніч в поїзді, електричка з дружніми розмовами десь на фоні крізь сон…
Ще вчора був дощ і вітер, а сьогодні лише хмари понад вершинами , які іноді затуляють сонце.
Піднімаємося маркованою стежкою з номером п’ятнадцять з Квасів в сторону Петроса. На годиннику дванадцята, аж ніяк не спекотно. Вітер. Піднімаємося для мене неочікувано швидко. Всю дорогу тримаючи Ігора за руку, жодного разу не звертаю уваги, чи йдемо правильною дорогою, чи складний підйом.
Тільки іноді чую: «Дихай носом, так простіше».
Але ж я взагалі не можу дихати, коли Ігор поруч.
Десь намагаємося зрізати дорогу, пройшовши навпростець. Хочемо встигнути на вершину ще сьогодні. Інших туристів майже немає. Чи злякалися осені і холоду, чи просто таке місце, безлюдне.
Ось він, початок підйому.
Дивлюся вгору.
Десь тут закінчується прозоре повітря і починається хмара.
Думаємо, що тільки трішечки піднімемося і, мабуть що, назад.
Хмара стає густішою, вітер майже збиває з ніг, рюкзак вкрився інеєм.
Ще декілька кроків…
Скидаємо рюкзаки (як ми їх потім будемо шукати в такому тумані?) і біжимо на вершину. Вона зовсім близько, просто крізь хмару не видно.
18:37
Це - Петрос.
Я тут вперше.
І якось він мене не дуже привітно зустрічає.
Ховаємося за каміння від вітру і жуємо чорну чоколяду.
В горах вона зовсім інакше смакує.
Спускаємося метрів двадцять, відшукуємо рюкзаки, знаходимо місце без вітру, де можна втикнути палатку. Нарешті я зігрілася.
Рахуємо зорі. Зустрічаємо світанок.
Небо хмарне, туман, ніц не видно.
На годиннику дев’ята, проспали всьо.
10:45, починаємо спускатися в сторону Лазещини.
Розвиднюється.
Стає спекотно.
Біжимо, тому що електричка в четвертій, а скільки часу займе дорога невідомо.
Біжимо майже всю дорогу мовчки.
Та й якось воно не потрібно.
Гори зазвичай говорять за людину більше ніж скаже вона сама.
На електричку встигли навіть за півгодини до...
Десь біля Делятина вздовж колії цвітуть фіолетові крокуси.
Багато-багато.
Чому зараз?
Адже не весна?
Фотки є :)
https://picasaweb.google.com/Larisa410/RMFFgJ
Безсонна ніч в поїзді, електричка з дружніми розмовами десь на фоні крізь сон…
Ще вчора був дощ і вітер, а сьогодні лише хмари понад вершинами , які іноді затуляють сонце.
Піднімаємося маркованою стежкою з номером п’ятнадцять з Квасів в сторону Петроса. На годиннику дванадцята, аж ніяк не спекотно. Вітер. Піднімаємося для мене неочікувано швидко. Всю дорогу тримаючи Ігора за руку, жодного разу не звертаю уваги, чи йдемо правильною дорогою, чи складний підйом.
Тільки іноді чую: «Дихай носом, так простіше».
Але ж я взагалі не можу дихати, коли Ігор поруч.
Десь намагаємося зрізати дорогу, пройшовши навпростець. Хочемо встигнути на вершину ще сьогодні. Інших туристів майже немає. Чи злякалися осені і холоду, чи просто таке місце, безлюдне.
Ось він, початок підйому.
Дивлюся вгору.
Десь тут закінчується прозоре повітря і починається хмара.
Думаємо, що тільки трішечки піднімемося і, мабуть що, назад.
Хмара стає густішою, вітер майже збиває з ніг, рюкзак вкрився інеєм.
Ще декілька кроків…
Скидаємо рюкзаки (як ми їх потім будемо шукати в такому тумані?) і біжимо на вершину. Вона зовсім близько, просто крізь хмару не видно.
18:37
Це - Петрос.
Я тут вперше.
І якось він мене не дуже привітно зустрічає.
Ховаємося за каміння від вітру і жуємо чорну чоколяду.
В горах вона зовсім інакше смакує.
Спускаємося метрів двадцять, відшукуємо рюкзаки, знаходимо місце без вітру, де можна втикнути палатку. Нарешті я зігрілася.
Рахуємо зорі. Зустрічаємо світанок.
Небо хмарне, туман, ніц не видно.
На годиннику дев’ята, проспали всьо.
10:45, починаємо спускатися в сторону Лазещини.
Розвиднюється.
Стає спекотно.
Біжимо, тому що електричка в четвертій, а скільки часу займе дорога невідомо.
Біжимо майже всю дорогу мовчки.
Та й якось воно не потрібно.
Гори зазвичай говорять за людину більше ніж скаже вона сама.
На електричку встигли навіть за півгодини до...
Десь біля Делятина вздовж колії цвітуть фіолетові крокуси.
Багато-багато.
Чому зараз?
Адже не весна?
Фотки є :)
https://picasaweb.google.com/Larisa410/RMFFgJ