Павло Вольвач
Originally posted by gloria_ma at Павло Вольвач
Я іноді пригадую той час
І жовтий світ дитинства. Адже жовтим
Був дім той, із якого вже пішов ти.
Дім жовтим був. І чорним - керогаз.
Ще в пам’яті - лиснючий коридор.
На жовтім - чорні стовбури акацій.
Під ними - ми, сини одної з націй,
Що все ще “не сложилась до сіх пор”
Та матері на лавці у дворі.
Євреї... Пияки... Злочинці карні...
Пахучий полу бокс у перекарні
Та по дахах - цегляні димарі.
Ото - початок. Ми звідтіль. Ото
Все завдяки сирим і тьмяним мурам.
Хоч світ був невигадливим і мурим,
Як старомодне драпове пальто.
Ми живемо. І дні у смерть течуть.
Баркаси глухо б’ються в Лісабоні.
Бортами в сірих досвітках. Солоні
Сичать вітри, та нам сюди не чуть.
Ми назавжди застрягли тут, хоч плач.
Та все одно - показують “vicktory”
Обом нам наші пагоди прозорі -
Опори електричних передач.
* * *
Схочу - буде, схочу - зникне. Стане молодо, як звикле,
під передзимові звихри цих музик.
На підошвах черевиків я приніс вам Поле Дике,
Гуляй-Поле димнолике - звідки зник.
Плинуть давні атмосфери, бліки домен - честь по честі -
у новітні випадковості міські...
Як над стійкою фужери - щільно й тонко так печерські
над горбами преподобні. Всі. Всі.
Грає музика, вістимо. Із людьми, з якимись тими,
що лишилися живими, йде базар…
А з-за пліч пливуть незримо - завитками пантоміми -
ті, що нині побратими диму й хмар.
Схочу - буде. Схочу - зникне. За рокú таким я звикнув.
Хай потроху навіть тихне гик і свист.
На підошвах черевиків - пилом те полиннолике
Гуляй-Поле, Поле Дике - й попіл міст.
* * *
Сорок літ тече життя дощами з ринв.
Осяйною Бессарабкою сія
Світ-облавок. Там останній мандарин
Ну не мій. А воля все-таки моя.
Все, як має. Розібралися. Ну от.
Справа світлі сновидіння, зліва - гріх.
Знов гетьмáни ніби дражняться з банкнот
На майбутнє, а мені б - сьогодні їх.
Як танцюють, як течуть зірок рої...
Ну таке. Така ля ві, що просто се.
Та складається по буквах - у-кра-ї…
Може, й дарма, а складається - і все.
І від того хоч незримий, а таки
Хоч на хвильку, хто б там що не говорив,
Наростає - ніби пропасть навпаки -
Між землею і підошвами розрив.
http://maysterni.com/user.php?id=3513&t=1
ВІН УСТРАШНІЙ БІДІ...
Я іноді пригадую той час
І жовтий світ дитинства. Адже жовтим
Був дім той, із якого вже пішов ти.
Дім жовтим був. І чорним - керогаз.
Ще в пам’яті - лиснючий коридор.
На жовтім - чорні стовбури акацій.
Під ними - ми, сини одної з націй,
Що все ще “не сложилась до сіх пор”
Та матері на лавці у дворі.
Євреї... Пияки... Злочинці карні...
Пахучий полу бокс у перекарні
Та по дахах - цегляні димарі.
Ото - початок. Ми звідтіль. Ото
Все завдяки сирим і тьмяним мурам.
Хоч світ був невигадливим і мурим,
Як старомодне драпове пальто.
Ми живемо. І дні у смерть течуть.
Баркаси глухо б’ються в Лісабоні.
Бортами в сірих досвітках. Солоні
Сичать вітри, та нам сюди не чуть.
Ми назавжди застрягли тут, хоч плач.
Та все одно - показують “vicktory”
Обом нам наші пагоди прозорі -
Опори електричних передач.
* * *
Схочу - буде, схочу - зникне. Стане молодо, як звикле,
під передзимові звихри цих музик.
На підошвах черевиків я приніс вам Поле Дике,
Гуляй-Поле димнолике - звідки зник.
Плинуть давні атмосфери, бліки домен - честь по честі -
у новітні випадковості міські...
Як над стійкою фужери - щільно й тонко так печерські
над горбами преподобні. Всі. Всі.
Грає музика, вістимо. Із людьми, з якимись тими,
що лишилися живими, йде базар…
А з-за пліч пливуть незримо - завитками пантоміми -
ті, що нині побратими диму й хмар.
Схочу - буде. Схочу - зникне. За рокú таким я звикнув.
Хай потроху навіть тихне гик і свист.
На підошвах черевиків - пилом те полиннолике
Гуляй-Поле, Поле Дике - й попіл міст.
* * *
Сорок літ тече життя дощами з ринв.
Осяйною Бессарабкою сія
Світ-облавок. Там останній мандарин
Ну не мій. А воля все-таки моя.
Все, як має. Розібралися. Ну от.
Справа світлі сновидіння, зліва - гріх.
Знов гетьмáни ніби дражняться з банкнот
На майбутнє, а мені б - сьогодні їх.
Як танцюють, як течуть зірок рої...
Ну таке. Така ля ві, що просто се.
Та складається по буквах - у-кра-ї…
Може, й дарма, а складається - і все.
І від того хоч незримий, а таки
Хоч на хвильку, хто б там що не говорив,
Наростає - ніби пропасть навпаки -
Між землею і підошвами розрив.
http://maysterni.com/user.php?id=3513&t=1
ВІН УСТРАШНІЙ БІДІ...